Політичне життя — штука цікава й непередбачувана. Ще минулої сесії депутати билися в сесiйнiй залi до крові, а зараз тихо–мирно голосують за «європакет». Одначе не так буде, коли справа дійде до бюджету, прогнозує політолог Вадим Карасьов.

Перший сесійний тиждень Верховної Ради після літніх канікул почався напрочуд мирно: без бійок, без блокувань, без фізичних ексцесів і морального тиску у форматі «опозиція vs влада». Депутатів примирила Європа. Точніше, євроінтеграційний напрям, що ним крокує Україна.

У пресі днями промайнуло повідомлення, що Віктор Янукович, визначаючись із кандидатурою голови КМДА, вже зупинив свій вибір на заступнику голови Партії регіонів, народному депутату Володимирові Рибаку. Особливої сенсації в цьо­му повідомленні немає, адже невдовзі після президентських виборів саме Рибака називали одним із найвірогідніших претендентів на цю посаду. Є інший пікантний нюанс: як і у стосунках із Росією, Янукович надто поспішає. Просто–таки скаче поперед батька в пекло: адже, згідно з чинним законодавством, мером Києва і головою КМДА має бути одна особа. З цього приводу навіть існує роз’яснення Конституційного Суду. Чи є чинний Закон «Про столицю» досконалим чи ні — питання інше. Це закон, і його слід дотримуватись. Тим паче коли його відповідність нормам Конституції підтверджена окремим вердиктом КСУ.

Термін «рашизм», вигаданий одним із київських блогерів, означає традиційну «імперську політику» нашої північної сусідки, а «імперська політика» Росії означає, в свою чергу, ідеологічний штамп, який виник після розпаду СРСР. Однак усе еволюціонує, і навіть рашизм нині не такий, як раніше. Цю думку в розмові з «УМ» розвиває директор Інституту глобальних стратегій Вадим Карасьов, який донедавна співпрацював із секретаріатом Президента Ющенка. На переконання Карасьова, ніхто в Кремлі вже й не мріє зібрати Радянський Союз у вигляді, наближеному до колишнього. «Раша» не накачала досить м’язів, аби втілювати в життя утопії, вона програла у грі під назвою «союзна держава» (мається на увазі єднання Росії та Білорусі) і, зрештою, почала ставити зовсім інші цілі. Слід віддати їй належне: зараз Росія чітко знає, чого вона хоче, і вперто простує до своєї мети. А українська влада активно їй у цьому допомагає, виймаючи з власної колоди і передаючи візаві козир за козирем. Приїзд російського президента Дмитра Медведєва (хоч назвати цей візит доленосним і не випадає) тільки проілюстрував таку тенденцію. Але «УМ» у першу чергу цікавить те, що лишилося за кадром.

У квітні під Міністерством юстиції у Києві мітингували обурені батьки. І не тільки. Кілька громадських організацій — «Батьківська держава», «Православний вибір», «Союз жінок за майбутнє дітей» делегували своїх представників висловити незгоду із запровадженням в Україні ювенальної юстиції. Поки що законопроект перебуває на стадії експертної оцінки: документ направили на вивчення до Дитячого фонду ООН (ЮНІСЕФ). Якщо ЮНІСЕФ проект схвалить, його матеріали ляжуть на стіл Віктору Януковичу. От тоді вже розмова вийде на більш предметний рівень, коментують у Міністерстві юстиції. Втім, додають чиновники, концепція не передбачає жодних радикальних змін, але формує напрям, в якому просуватимуться правові реформи для захисту дітей, що скоїли злочин. Цим наразі офіційний коментар Мін’юсту і вичерпується.

Цензура як контроль влади за поширенням інформації існувала та існуватиме в усі часи та в усіх країнах. Вона існувала в V столітті нашої ери, коли Папа Римський Геласій І видав список заборонених апокрифів. Вона існує зараз у демократичних країнах, які в гонитві за політкоректністю перейменовують роман Агати Крісті «Десять негренят». (Навіть у Радянському Союзі, який упроваджував ідею інтернаціональної дружби і плекав студентів–афроамериканців у Московському університеті Патріса Лумумби, Станіслав Говорухін екранізував цей сюжет за автентичною назвою). Тож говорити можна хіба що про посилення або послаблення цього самого контролю, який визначається різними факторами. У часи СРСР (від Леніна до Черненка) цензура мала винятково ідеологічне підґрунтя. В часи незалежної України ідеологія втратила однорідність і набула розмитих кордонів: кожний великий бізнес володіє власним медіа–холдингом чи бодай одним–двома вагомими ЗМІ, тож журналістові поки що є з чого вибирати. Як казала колись ведуча ICTV Іванна Коберник, «обираючи роботу, ми обираємо залежність, яка нам менш неприємна».

Михайло Горбачов був моїм першим юнацьким захопленням. Скажу більше: якби від майже шестидесятирічного (тоді!) дядька відмінусувати років тридцять, прибрати лисину і виструнчити фігуру, я б сказала, що він був моїм першим коханням. Ні, на героя роману він не тягнув. Але на видатного діяча сучасності — цілком. Принаймні так вважала я. Десятирічним дівчам я страшно побивалася, коли у 1984–му Рейган по–дурному пожартував, сказавши по ТБ, що йде віддати наказ атакувати СРСР. В голові крутилася композиція Мерла Тревіса «Шістнадцять тонн» (про нелегку долю шахтарів), яку чомусь презентували як «пісню американських льотчиків» і в якій «самопальні» перекладачі знаходили слова: «...а бомбы в люках — тяжелый груз, летите, мальчики, бомбить Союз».

Для того, аби краще зрозуміти, що відбувалося 23 квітня 1985 року, варто порівняти тодішні події з теперішнім часом. Сьогодні Янукович, прийшовши до влади, поміняв усе чиновництво на «своїх» людей протягом тижня–двох. Починаючи від секретаріату Президента (який став Адміністрацією) і завершуючи «губернаторами» (з якими, щоправда, справа затягнулась). Легальний статус обраного більшістю Президента дозволяє йому запроваджувати власні порядки. Оцього опертя на народну волю катастрофічно бракувало Генеральному секретарю КПРС Михайлові Горбачову 25 років тому. Приведений до влади комуністичною клікою, призначений на посаду кулуарно, Горбачов пречудово розумів: не догодить оточенню — роз­прощається з кріслом. І це ще в кращому випадку, як колись — Микита Хрущов... Але Горбачову було вкрай необхідно те, що необхідно й нині українським керівникам: своя власна більшість. «Коаліція» у могутньому і всевладному Політбюро, від якого залежала доля самого Горбачова і задуманих ним реформ.

Не так давно соціальна реклама закликала не шукати роботи за кордоном, бо там українці потраплятимуть у рабство. Але насправді така халепа чигає й удома. В умовах, коли заробітна плата застигла на докризовому рівні (якщо не скоротилася взагалі), а ринок вакансій дедалі вужчає, працівник погодиться практично на все. Аби втриматися в офісі чи на виробництві та понести додому яку–не–яку копійку. Тож часто вживане щодо теперішніх реалій слово «феодалізм» не є метафорою. Феодалізм він феодалізм і є. Хоч і з поправкою на ХХІ століття — тілесні покарання для найманих працівників іще не застосовують. Поки що. Змінити стан справ міг би Трудовий кодекс.

Ворон ворону ока не виклює. Навпаки, допоможе порадою і поділиться політичними технологіями. Мер Києва Леонід Черновецький, який спочатку заявляв про бажання балотуватися на посаду Президента, а відтак «передумав», нині, очевидно, передав увесь свій досвід та можливості Віктору Януковичу. Агітатори Віктора Федоровича отримали від людей Леоніда Михайловича усю «пенсіонерську» базу даних й тепер ходитимуть від дверей до дверей та пропонуватимуть стареньким знамениту гречку в обмін на їхні голоси. Власне, «ходіння в народ» уже розпочалося: в редакції «України молодої» ми обмінюємося розповідями про те, хто й коли прогнав «ходоків» від своїх дверей. Вони дуже чемні, обіцяють золоті гори і намагаються охопити якомога більше «респондентів». А джерела «УМ» у Київраді тим часом стверджують, що Партія регіонів має на руках списки усіх малозабезпечених громадян та людей похилого віку, яким від імені Януковича роздаватимуть подарунки та — як бонус — обіцянки підвищити пенсії. Ось так під іншою личиною повернеться до киян Черновецький — з тими самими методами боротьби за владу та власноруч прописаними правилами гри...