Ідея встановлення в промисловому Красноармійську пам'ятника Тарасу Шевченку «визріла» аж на 15-му році незалежності України. Ініціативна група городян, куди увійшли представники різноманітних громадських організацій та політичних партій, звернулася з відповідним клопотанням до місцевої влади. У міськраді тоді пішли назустріч ініціативі звести монумент на центральній площі ім. Шибанкова. З'явилося й рішення міської ради від 22 лютого 2006 року № 4 — 29-49 за підписом міського голови Миколи Приймаченка: «Дати згоду закласти пам'ятний знак на місці будівництва пам'ятника Т.Г. Шевченку на площі ім. Шибанкова 9 березня 2006 року».

«Чому це я буду відмовлятися від своїх пільг?! Якщо людині при наймі на роботу обіцяють певний пакет соціальних послуг, значить, повинні справді забезпечити цими путівками, відповідною зарплатою тощо. От і я на цю роботу йшов за певних умов, і виборці, які мене сюди «найняли», ці пільги мені обіцяли!». Так колись, іще в минулому скликанні Верховної Ради, один не надто багатий «прокучмівський» нардеп пояснював («не на диктофон»), чому навіть задля популізму не підтримає закон про скасування депутатських привілеїв.

Австрія: лівий поворот
На парламентських виборах в Австрії цілком несподівано перемогла опозиційна, ліва Соціал-демократична партія. За попередніми результатами виборів, які подало міністерство внутрішніх справ, есдеки заручилися підтримкою 36,1 відсотка виборців.

Учора відбулися вибори Голови Верховного Суду України. Претендентами на головне суддівське крісло, яке звільнилося два місяці тому після відставки Василя Маляренка, були в. о. Голови ВС Петро Пилипчук та Василь Онопенко, народний депутат від Блоку Юлії Тимошенко. Незважаючи на добрі стартові позиції чинного «верховного судді» Пилипчука, висунутого Судовою палатою з кримінальних справ, перемогла молодість. Головою Верховного Суду став БЮТівець, лiдер Української соціал-демократичної партії. Пленум ВСУ затвердив його на посаді Голови переконливою більшістю голосів — за Онопенка проголосували 58 суддів із 86.

Тишу теплого осіннього вечора на вулиці Банковій порушував гучний сміх. Кілька молодих мам із колясками, які вигулювали своїх немовлят між секретаріатом Президента і Будинком з химерами, час від часу кидали зацікавлені погляди в бік розчиненого вікна на другому поверсі президентської «резиденції». Звідти долинали збуджені голоси й вибухи реготу, які свідчили про активний обмін враженнями. Вікно належало керівникові секретаріату Президента Віктору Балозі, який на 19.00 збирав у себе «губернаторів» на нараду. Один за одним до дверей пробігли іванофранківець Роман Ткач, його рівненський колега Віктор Матчук; як завжди нерозлучною парочкою прочимчикували харківський голова Арсен Аваков та його заступник Ярослав Ющенко, племінник Президента. З кожним поповненням сміх спалахував по-новій, а людей у строгих (і часто досить скромних) костюмах усе прибувало...

«О, дивись, ну просто як з мене малював!» — сумно засміявся знайомий: обговорювали новину про повернення вкраденої було картини Едварда Мунка «Крик». Геніальний таки був митець, можна сказати, провидець — так детально зобразив душевний стан людей «після Майдану»: «Це я на коаліції-кабміни дивлюсь». Хихочемо. Серйозні розмови про нинішню політичну ситуацію вже давно припиняються щонайбільше на десятій хвилині — шукати «їм» виправдання й сваритися на цьому грунті вже набридло, і кухня потроху перетворюється на банальне місце споживання їжі та в кращому випадку — розмов про футбол. Або таких от «мистецьких» дискусій: «Ага, а «Наша Україна» — це «Дівчинка на кулі» Пікассо», — розважаємося далі, пригадуючи, як уже трохи поголубіла панночка роботи майстра абстракції балансує на м'ячі під пильним поглядом широкоплечого мужика у синіх трусах. Завершуємо «Чорним квадратом» Малевича. Насміялися?
Але це таки в будь-якому разі краще, ніж плакати. Пригадується, як зо три місяці тому авторка цих рядків розривалась між бажанням розреготатися й заридати, спостерігаючи за потугами поважного зібрання «рятівників Батьківщини» в Українському домі. Всеукраїнська народна рада під проводом вічних у таких випадках мовчанів-танюків-зайців зібралася відвертати небезпеку, яка зависла над Україною, постановила передати (ну хай запропонувати) всю владу патріотичному Президентові Ющенку, і щось там іще говорили красиве, «патосне» й натхненне. Дуже гарно говорили, а дехто — навіть тверезомисляче, мудро і слушно. Зокрема й про те, чим усе це дійство завершиться.
Так і вийшло. Де зараз та Рада? Може, строчить якийсь обурений папірець алаверди заявам нових урядовців про запровадження російської мови. А може, й ні. Однаково папірцями тепер справі вже не зарадиш — для вимираючої популяції затятих оптимістів залишається надія хіба на «реорганізований», «посилений» і вкомплектовуваний «(анти)кризовим менеджментом» президентський секретаріат. Бо сірій махині Кабміну може протистояти тільки не менш (зніяковіло опускаємо очі долу) потужний зразок монументальної архітектури. Так дивно — ту страшну будівлю на Банковій ми тільки недавно, після зняття бар'єрів і допуску під самі сходи підлітків на роликах, потроху почали вважати «своєю». А Кабмін на Грушевського після Помаранчевої революції чомусь став таким одразу — можливо, допоміг погляд на колишнє «лігво Януковича» крізь революційні діжки. Тепер, проходячи повз урядову будівлю, з подивом ловиш себе на думці, що вона знову «чужа». І не лише тому, що всередині вже годі шукати добрих знайомих у латаних шкарпетках, які радо напоять чаєм з печивом у віце-прем'єрській приймальні. За ті без копійок два місяці, протягом яких у державі діє цей «чужий» і як ніколи сильний (політреформа-бо) Кабмін, підстави для ілюзій зникли не лише у тієї частини народу, яку за традицією ідентифікують як «помаранчеву», а й у тих, хто мислить себе принаймні у «синьо-жовтих» барвах...

Більше року тому в Луцьку розгорівся скандал довкола частини приміщення міської дитячої музичної школи №1, розташованої у самісінькому центрі міста. Частину школи (а саме —287 «квадратів») приватизувала донька тодішнього міського голови Антона Кривицького Тетяна, яка розмістила там Дитячий центр раннього естетичного виховання «Світлинка». Тут дітки по кілька годин на день танцювали, співали, малювали. Словом, інтелектуально і творчо розвивалися за 200 гривень у місяць. Справа благородна, нічого не скажеш, якби...

Позавчора ввечері бюро національного директора розвідки США Джона Неграпонте зняло гриф «таємно» та оприлюднило фрагменти підготовленого ще в квітні звіту 16-ти американських розвідувальних агенцій, в якому стверджується, що війна в Іраку значно посилила ворожі настрої до США в мусульманському світі. «Джихад в Іраку створив нове покоління лідерів і агентів тероризму», — йдеться у звіті. Незважаючи на серйозні удари, які були завдані по керівництву «Аль-Каїди», загроза від ісламських терористів значно зросла і розширилася, як із точки зору кількості терористичних замахів, так і їх географічного поширення. «Якщо такі тенденції збережуться, то загроза для інтересів Сполучених Штатів, як всередині країни, так і за кордоном, стане ще більш масштабною. Поєднання таких чинників, як спільні цілі й розпорошені по світу виконавці, спричинить до того, що все важче буде викривати та ліквідувати угруповання джихадистів», — пишуть автори звіту.

Як писалося ще в темниках зразка 2001 року, Віктор Медведчук — «справжній мужик». Певно, що в цьому він та залишки його есдеківської команди переконані й зараз, коли СДПУ(о) програла фактично все, що можна було програти. Але тепер, коли титул «антикризового менеджера» перейшов до зовсім іншого політика, причому — «кревного» ворога пана Медведчука (ідеться про Віктора Балогу, який «забрав» у свого колишнього «патрона» його вотчину, Закарпаття), тепер, коли цей «антикризовий менеджер-2» взявся перетворювати Банкову з контори «Роги й копита» на фортецю такого Президента, який має зберегти вплив на судьби Вітчизни, лідер есдеків вважає справою принципу втрутитися в перебіг політичних подій. Зализавши рани після поразок на двох виборах і досхочу навідпочивавшись у Монте-Карло, «сiрий кардинал» режиму Кучми, «князь тьми i темникiв» запланував повернення. Якщо не на білому коні, то принаймні на якійсь кобилі постбальзаківського віку.