Марія Менжинська навчалася у Дніпропетровському національному університеті за фахом «міжнародна економіка». А після третього курсу у 2003 році їй посміхнулася доля. Принаймні поїздку до Сполучених Штатів Америки за студентською програмою Work & Travel багато друзів та знайомих дівчини розцінили саме так. Конкурс справді виявився серйозним — кажуть, набралося близько трьохсот бажаючих на якихось тридцять місць. Неабиякої вагомості поїздці надавало й те, що кандидати проходили співбесіду у посольстві США в Києві. Чи не найвирішальнішу роль у виборі суворої комісії на користь Менжинської відіграло непогане володіння нею англійською мовою.

Надія Красильнікова — мініатюрна, надзвичайно артистична і страшенно радикальна жінка. «Коктейль Молотова»: Юлія Тимошенко і Степан Бандера в одному флаконі. За фахом — оперна співачка, єдина комі, яка має колоратурне сопрано, лідер опозиційної партії «Дорьям асьнимос» («Захистимо себе!») — за громадянським покликанням.

За просуванням «боліда» Степана Гавриша українським політичним небосхилом, аж до нинішніх координат провідника пропрезидентської більшості, пильно спостерігали на двох протилежних теренах держави — на сході і заході. Хоча слобожани, напевне, вважають його неподільним продуктом свого соціуму, та прикарпатці, в середовищі яких трохи більше півстоліття тому народився і виріс майбутній віце-спікер, батько «Демократичних ініціатив» та особа, як тепер стало очевидно, щільно наближена до діючого Президента, теж охоче зізнавалися у земляцьких почуттях. Як-не-як, а Степан Богданович знайшов-таки свій стілець на київському політичному олімпі, звідки галичан зіштовхують ще на підступах, і не загубився поряд iз вітчизняними небожителями.

Кавалери запрошують дам. Юнаки у традиційних смокінгах. Дами — у вишуканих бальних сукнях. Пари елегантно кружляють під звуки вальсу. За кілька хвилин одну з них назвуть міс Україна і увінчають символічною діадемою. Будуть сльози радості, вітання, квіти, подарунки. Все — як на багатьох конкурсах краси. Все, крім однієї важливої деталі: претендентки на звання Королеви краси приїхали на конкурс на інвалідних візках.

Михайло Сирохман — людина, з якої почалася на Закарпатті ціла епоха — епоха зацікавлення дерев'яною церквою. Вже понад 25 років Михайло Сирохман віддав цій «карпатській красуні», доводячи де тільки можна її унікальність і неповторність. Автор двох фундаментальних альбомів «Церкви України. Закарпаття» та «Втрачені церкви Закарпаття». Він вважає: дерев'яна церква повинна стати символом України.

За якими б критеріями не обирали керівника Івано-Франківського дитячого притулку, конкурсній комісії, вочевидь, важко було оминути увагою Марію Василівну: її прізвище ж бо — Серденько — якнайкраще пасує до цього благодійного будинку. Розташований у приміщенні колишнього дитсадка по вулиці Набережній в Івано-Франківську, він — єдиний такого типу заклад на Прикарпатті, але за рівнем піклування про дітей та впровадження власних методичних розробок посідає друге місце серед 96 притулків України.

Тут тимчасово, до 90 діб, перебувають юні злодії, бродяги, жертви сімейних конфліктів та інші обездолені українці віком від трьох до вісімнадцяти років. Є серед них талановиті і дуже талановиті діти, котрі за інших життєвих обставин напевне стали б і гордістю краю. Та з-поміж мешканців притулку переважають так звані важкі підлітки. Їх навряд чи коректно називати, за Максимом Горьким, живими квітами землі: дев'ять з десяти прибульців уражені вошами, майже половина — коростою, застудженi, трапляються хворі туберкульозом. Чимало юних циган, котрі прикочовують на Івано-Франківщину із сусіднього Закарпаття, у 14—15-річному віці не вміють ні читати, ні писати. На нещастя, такі дрімучі неуки в останні роки почали з'являтися і в середовищі етнічних українців. І це не єдиний негативний набуток нашої новітньої історії.

У плині подій, минучості особистостей, зміні звичаїв здається, що лишень небо залишається на своєму місці незмінним: вдень і вночі. Але вночі — із таємничими зорями, містика яких навіть за стрімкого модерного розвитку залишається містикою. Адже велетенські відстані світлових років для пересічної людини, певно, завжди будуть незбагненними. Навіть науковцям. Навіть Мотрі Братійчук, фундаторці й багаторічній керівниці лабораторії космічних досліджень при Ужгородському університеті. Єдиній закарпатці, а можливо, й українці, чиїм ім'ям названо планету. З пані Мотрею, охочою до розмов із журналістами, востаннє ми зустрічалися у 2001 році. Потім виявилося, що це було її останнє інтерв'ю. Не лише в Ужгороді знали і шанували професорку Братійчук, яка фактично заснувала астрофізичну школу. Проте після смерті цю «жінку-планету» незаслужено забули — до сьогодні навіть немає меморіальної дошки на будинку, де вона мешкала.

Cьогоднi Лесю Силину — 90. Це подвиг фронтовика, будівничого, охоронця національної спадщини України. Ось уже шість десятиліть після Другої світової — за дуже тяжких, а то й екстремальних обставин — цей лицар охороняє пам'ятки історії та культури. Працює тільки лежачи, невтомно, каторжно, за цілі інститути. Після контузій, поранень, лікувань, роками не рухаючись.

2003 рік ЮНЕСКО оголосила Роком Олександра Духновича. 200-річчя будителя є знаковою подією передусім для історичного Закарпаття. Тому цікаво простежити, як проходило вшанування будителя у двох його різних частинах, які опинилися по різні боки від словацько-українського кордону. І як не прикро констатувати, але українці Пряшівщини, які вдома є національною меншиною, спромоглися краще вшанувати Духновича, ніж ми.

Уже який рік поспіль тернополянин Михайло Рибак збирає на своєму городі в Тернополі та на присадибній ділянці у Клебанові небувалі врожаї. Овочі з його ділянки просто вражають на диво велетенськими розмірами.