Надвечір 19 лютого біля Міжнародного культурного центру мистецтв вишикувалися козаки з гвинтівками. Були гучні постріли і спалахи фотоапаратів, хлопці примірялися до вояків, а дівчата мило їм підморгували. У вівторок у Києві вперше проводився фестиваль української героїчної пісні «Молода гвардія», започаткований Олегом Скрипкою.

— Пане Андрію, до чогось фінансово вигідного ви «доспілкувалися» в Берліні?
— Ще нічого не продали. Та кінофестивалі й кіноринки — це місце зустрічі, де йдуть попередні розмови. Була зацікавленість насамперед від телеканалів, сербського РТС, французького, польського, словацького. Найчастіше до нас заходили німецькі, адже фестиваль проходив у Берліні.

Як тільки «УМ» домовилася з режисером, художником, графіком і фотографом Ігорем Подольчаком про інтерв’ю, на його блозі Фонду Мазоха на «Українській правді» з’явилося звернення до «дорогеньких моїх». Мовляв, фільм «Лас Менінас» знятий, режисер Подольчак повернувся з Роттердама, без перемоги, але зі схвальними відгуками європейських кінознавців, а з вас, «підраси», ніхто належним чином не оцінив його роботи. Після того як на світанку Фонд Мазоха назвав українців «підрасами», «УМ» зустрілася з Ігорем Подольчаком. Він був у чудовому настрої, часто сміявся, дякував за увагу до його фільму і, ви не повірите, після нашої розмови зняв згусток образи з блогу.
Протягом останніх двох років Подольчак працював над своїм першим фестивальним артхаузним кіно «Лас Менінас», у якому зіграли Микола Вересень, Любов Тимошевська, Ганна Яровенко. До того займався малюванням і політичним піаром. Каже, що на кіно не зупиниться, буде й надалі розвиватися. Він не бачить себе в музиці і політиці, а от від письменництва не відмовився б.

12 лютого у кав’ярні «Бабай» подружжя Дяченків презентувало роман «Мідний король», уперше за всю їхню літературну кар’єру виданий спочатку українською. До цього у них вийшло більше 20 романів рідною мовою, але після того, як їх презентувало видавництво «Ексмо» російською. Цього разу український переклад Якова Житіна випередив російське видання на кілька місяців. У 1999 році, коли ведучий «Свободи слова» Андрій Куликов працював на Новому каналі, він пообіцяв у прямому ефірі з’їсти «Секрети домашнього консервування», якщо Дяченки спершу виходитимуть українською. Дочекалися. Та кулінари залишаться з рецептами, адже умови закладу змінено — Куликов пішов із Нового каналу. Інакше б бідоласі довелося добряче попрацювати щелепами.

«Ми кинемо бомбу, як вояки УПА, і подивимося, що з цього вийде», — каже соліст гурту «Мандри» Сергій Фоменко про черговий задум Олега Скрипки. Артист запроваджує тре­тій після «Країни мрій» і «Рок Січі» фестиваль — «Молода Гвардія». Він відбудеться 19 лютого, менше ніж за тиждень, у Міжнародному культурному центрі мистецтв, знаному в народі як Жовтневий палац. «Я виступав на багатьох фестивалях і думаю, що знаю, як їх організовувати, як підбирати якісних артистів і складати програму. Щоб ніхто не зміг закинути, що були проблеми зі звуком чи ще щось, — каже Олег Скрипка. — Ми хочемо презентувати великий проект, який, власне, не започатковуємо, тому що героїчна пісня співалася вже давно».

«Читав Василя Портяка три ночі й три ночі плакав», — зізнається май­стер із витинанок Василь Корчинський. Він трохи заздрить тим, хто його читатиме вперше, кому простягнуть маленьку книжку з вісьмома новелами «У снігах» і скажуть: «Прочитай...»

«На роботі граємо Антонова. Люди «хавають» російський поп, пісні, на яких виросли... «Крыша дома твоего», «Тpава y дома». Ми розуміємо, що цим заробляємо на хліб, а для задоволення граємо блюз, поп–рок. Для цього маємо свою групу, репетируємо у підвалі. Щоб грати в ресторані, не потрібна харизма артиста, не треба закінчувати консерваторію. Все, як в анекдоті: «Прийшов чоловік вчитися музичної грамоти до школи. Вивчив перші акорди і більше не приходив. Зустрічає якось його вчитель на вулиці і питає, чому той занять не відвідує. «Знаєте, все гастролі, концерти, халтура, часу не вистачає». Майже так само в нас. Я не закінчував навіть музичної школи. У під’їзді хлопці показали, як грати, а тепер щовечора даю по концерту, — каже Сергій, обіймаючи гітару на сцені ресторану. — У нас тільки Андрій у консерваторії вчився. Семестру не протягнув. По вуха затягло нічне життя».

«Перукарка, в якої я стрижуся, не прочитала моєї книжки і через якийсь час випадково на рівному місці зламала ногу. Один мій друг не прочитав книжки, коли вся його сім’я читала. В його машину на стоянці врізалися «Жигулі» з п’яним водієм і тепер має ремонт на 7 тисяч доларів. Мій колишній науковий керівник Микола Григорович Жулинський отримав від мене в подарунок книжку і не прочитав. Поїхав за кордон у Петербург і ви, напевне, чули, що з ним трапилося. Просидів три дні в аеропорту «Пулково–2» і повернувся додому, не потрапивши в місто.

Руки у володаря «Оскара» «За кращий мультфільм 2000 року», росіянина Олександра Петрова, як і, здається, вся шкіра, просякнуті фарбою. Режисер, художник та аніматор, який отримував гран–прі на численних кінофестивалях (престижний «Тріумф», культова «Ніка», благодійний «Лучезарний ангел», християнський «Радонеж»), приїхав в Україну в рамках фестивалю анімаційного кіно «Крок» відпочити від малювання. Попри його перемоги, Петров далеко не світська людина, не має свого смокінгу, не любить надмірної уваги журналістів, своєю простотою чимось нагадує актора і лідера російського андеґраунду 80–х Петра Мамонова: такий же спокійний до всього блискучого, що називається славою. «УМ» на власні очі спостерігала, як художник оживає від внутрішнього заглиблення, як його очі починають блищати від водіння пальцями по склі, протертому заздалегідь спиртом, і як створюється перша картинка невідзнятого мультика.
«Ви ще не знаєте, хто такий Олександр Петров. Мультфільми дивитися мало. От коли почну малювати, розказувати про всі секрети...», — каже Петров перед майстер–класом у Будинку кіно, витискаючи олійну фарбу з декількох тюбиків біля скла, яке лежить на білому папері.

«Я завжди думав про те, що слід мати групу бодай із шести чоловік, щоб зняти фільм. Але коли мені виповнилося 60, зрозумів, що можу фільм творити сам — як письменник книжку. Зараз я продюсер, автор сценарію, режисер, оператор, маю студію «Заповіт», сам танцюю, сам співаю. На жаль, поки що і сам дивлюся», — каже відомий режисер–документаліст Михайло Ткачук. Його документальний цикл «Загадка Норильського повстання» Спілка кінематографістів висунула на здобуття Шевченківської премії.