Так сталося, що я не слухала The Beatles декілька місяців. І тут у четвер вранці, коли їхала на прес-конференцію в PinchukArtCentre (Пінчук Арт Центр), про тему якої ніхто з журналістів навіть не здогадувався, ні з того ні з сього почала наспівувати улюблені мелодії ліверпульської четвірки. Як з’ясувалося, не випадково. Віктор Пінчук почав прес-зустріч з короткого відео. «Я дуже схвильований, тому що 14 червня запрошений зіграти концерт у Києві на майдані Незалежності. Я та мій гурт будемо там. Я переконаний, що на нас чекає великий вечір. Я маю надію побачити там усіх вас. Так що приходьте — це буде незабутній день для всієї України. Нехай ритми рок-н-ролу об’єднають нас усіх», — видає сенсацію з екрана сер Пол Макартні і на закінчення додає по-українськи «зустрінемося на Майдані».

Колись Тараса Прохаська, якого в літературних колах називають апостолом слова, запитали, навіщо писати, адже вже давно все сказано, а жоден сучасний письменник не вартий навіть мізинця Маркеса чи Достоєвського? Якщо продовжити думку автора запитання, то виходить, що сучасна література деградує, і книгарні потрібні лише для того, щоб продавати класику або примітивне бульварне чтиво. Якщо виникають подібні запитання, тоді й не дивно, що про Всесвітній день книги мало хто знає. Нема сучасної геніальної літератури — нема свята книги. І кінці у воду. Але не сталося так, як гадалося. Прохаська не даремно називають апостолом. Святі завжди оптимістичні й ніколи не судять. «Найбільший сенс літератури полягає у здатності до спілкування. Вона живе на тому, що людям потрібно спілкуватися; література — це і є одна з форм спілкування; але ясно, що найважливіше в цьому спілкуванні вже сказане. Проте спілкування від цього не перестає бути необхідним. Література потрібна — як їсти чи кохатися», — заспокоїв Тарас Прохасько. 23 квітня письменники вирішили відзначити професійне свято із сенсом, тобто у спілкуванні один з одним, з журналістами, працівниками книгарень і владою.

У Національному музеї «Чорнобиль» напередодні 22–ї річниці аварії на ЧАЕС ліквідатор і письменник Олександр Есаулов презентував книгу «Хазяїн зони», до якої увійшли два романи «Гіркі води» і «Факультет вселюдного кохання». Автор одразу попередив, що ці твори між собою, крім господаря, не мають нічого спільного. «Гіркі води» — роман–версія розвитку подій після трагедії. Я об’єднав в один сюжет цілий ряд подій, що мали місце в реальному житті. І створив свою версію причинно–наслідкових зв’язків. А факти, описані у творі «Факультет вселюдного кохання», також не є продуктом моєї фантазії. Усі вони реконструйовані на основі архівних документів», — каже письменник.

Недавно мені пощастило провести один день у Чернігові. Славне місто. З жовтими будинками, спокійними, дещо флегматичними людьми і зачарованою Десною. Маршрутка Київ—Чернігів зупинилася якраз навпроти великого пам’ятника Леніну. Дядько в кепці на площах міст для нас є звичним, хоча не настільки близьким, як для наших батьків, а ще точніше — бабусь із дідусями. І тут один молодий режисер із нашої компанії запитав: «А що ви скажете своїм дітям про Леніна?» — «Пояснимо, що поганою людиною був, багато зла накоїв...» — «А як ви поясните, чому в кожному місті на головних вулицях йому пам’ятник стоїть, при тому що він був нехорошою людиною?» — продовжує він.

Минулої осені Владислав Троїцький, директор і керівник театру «ДАХ», задумав у «Мистецькому арсеналі» відкрити виставку сучасних художників, яка б підготувала відвідувачів до святкування 200–річчя від дня народження Миколи Гоголя. До неї принагідно додалися вистави, концерти, перфоменси. Так і виник цілий проект «Гогольfest». Цього року його проводитимуть з 6 по 25 травня. Міська влада каже, що День Києва розтягнеться на місяць, бо грандіознішого святкування, ніж фестиваль фестивалів годі було придумати. Річ у тім, що в Україні є кілька потужних фестивалів, про які знає кожен свідомий громадянин. Це «Країна мрій», це «Джаз Коктебель», це «Шешори», це «Молодість» і, зрештою, до почесного списку можна приписати Форум видавців, свого роду літфест. І не повірите, Троїцький об’єднав кураторів кожного з дійств на місяць в одну програму, щоб відвідувачі не засумували за якимось окремим улюбленим мистецьким святом, а сповна відчули, де знаходиться джерело українства.

«Коли всесвітньо відомих польських режисерів Романа Поланського і Кшиштофа Зануссі запитували, звідки йде їхнє коріння таланту, вони відповідали: «Всі ми народилися від Анджея Вайди». І сьогодні представити свою нову картину «Катинь» до нас приїхав батько кінематографії, легендарний режисер Анджей Вайда», — зауважив перед прем’єрою директор Української кінофундації Андрій Халпахчі.

«Озеро» Європейської площі, яке колись називали Музеєм Леніна, а тепер Українським домом, 15 квітня відсвяткувало своє 15–річчя. З нагоди ювілею в одній з найбільших мистецьких арен Києва виставлено найповніше зібрання живопису Марії Приймаченко — сто п’ятдесят робіт із приватних колекцій відомих особистостей — Василя Вовкуна, Ігоря Воронова, Богдана Губського, Костянтина Бондарьова, Олега Пінчука, Едуарда Димшиця, Лідії Лихач.

У київському клубі недавно спостерігала цікаву картину. Сидить хлопчина за сусіднім столиком і безтямно закоханими очима впивається у дівчину–крашанку з байдужим поглядом. Ще одна жертва весняної закоханості, подумали з приятелькою і вирішили їх познайомити, чого б це не коштувало.

За останній місяць на поличках українських книгарень замайоріли афіші фільмів «Ще одна з роду Болейн» письменника Філіпа Грегорі (реж. Джастін Чедвік), «Спокута» Іена Мак’юена (реж. Джо Райт), «Старикам тут не місце» Кормана Маккарті (реж. брати Коени). Якби за мотивами цих романів не було зняте кіно, ми ще років з десять нічого не чули б ні про «Спокуту», ні про «Стариків». А так книги оформили під афішу в кінотеатрах, швиденько переклали тексти на російську, і тепер глядачі ще й книги купуватимуть, щоб зрозуміти, чому братам Коенам дали «Оскар» за кращий адаптований сценарій. В Україні кінокомпанії «Стар Медіа», «Film. UA», «Production.UA» також екранізують літературні твори. Знімають, правда, телефільми, але історії позичають у сучасних письменників. Виявляється, наші письменники, на відміну від американських, хочуть брати участь у кінопроцесі, самі пишуть сценарії, дехто навіть в епізодах знімається.

«Усе, до чого торкалася її рука, оживало. Вона була дивовижною жінкою з надзвичайно позитивною енергією, завжди життєрадісною та оптимістичною, прекрасною дружиною і матір’ю. Вона була людиною дії», — так відгукується про Рум’янцеву її подруга, актриса Галина Пешкова.