Навпіл розділилося життя черкащанки Віри Задорожної у 1996 році, коли в далекій Росії загинув її син Олег. Старшому лейтенанту Задорожному, який служив у Прикордонних військах Російської Федерації, не виповнилося в ту пору і 23 років. У Росію він потрапив, як і багато українців, у пошуках роботи, якої в рідній державі не міг знайти.

Олександр Сахно, на своє нещастя, став першим українським вояком, пораненим в Іраку. Тепер звідти повертається вже третя зміна української бригади... Були й інші жертви. Але в цього молодого хлопця найдовший досвід життя «після того, як». Про це життя-буття ми й вирішили його розпитати. Правда, нагода зустрітися випала не відразу. Хлопцю було зле, він лежав у лікарні. Довелося чекати, поки медики черговий раз упораються з його іракськими наслідками.

Хто знав, хто не знав власника фірми «Явсон», але про нього активно заговорили завдяки резонансній події, що сталася напередодні парламентських виборів 2002-го року. На голови близько десятка тисяч симпатиків «Нашої України», котрі слухали виступ її лідера на центральному майдані Івано-Франківська, з літака Ан-2, пілотованого, як з'ясувалося згодом, самим Яворським, посипалися протестні листівки. Щоправда, спрямовані вони були не проти Віктора Ющенка, а проти Зіновія Шкутяка, який повторно балотувався на посаду міського голови під стягами «нашоукраїнців». На той час між мером та Олександром Яворським на повну силу розгорався конфлікт, пов'язаний з оплатою робіт, виконаних «Явсоном» при асфальтуванні однієї з вулиць Івано-Франківська.

Багато хто сприйняв паперову повітряну атаку як підтриману тодішньою владою провокацію проти «Нашої України». Це відчуття підсилив розбір польотів, у результаті якого в діях пана Яворського високі військові та правоохоронні чини не знайшли ніякого криміналу. Можливо, власника «Явсона» надовго зарахували б до апологетів кучмізму за ще один крок: на поляні гутської резиденції «Синьогора» у рік Білого Коня він подарував тодішньому Президентові Леоніду ІІ білого диво-скакуна на кличку Крок. Але зробив це, як стверджує, не з меркантильних чи вірнопідданських міркувань, а заради інтересів Прикарпаття. І на царський жест розчуленого Леоніда Даниловича — «Проси, що хочеш» — з гідністю відповів: «Нічого не треба, у мене все є».

Мабуть, мало хто не дивився пошукові телевізійні передачі «Жди меня» і «Ключовий момент», які стали надзвичайно популярними. Вони допомагають знайти одне одного людям, які з тих чи інших причин загубилися в цьому житті й уже втратили надію на зустріч. Важко переоцінити в такому випадку величезну роботу команд телевізійників та їхніх помічників, яка завжди передує такому «возз'єднанню». Тим часом у Тернополі ось уже більше, як півстоліття таку ж роботу — але фактично без техніки, помічників і коштів — проводить одна людина, слідопит-краєзнавець Єфрем Гасай. Діяльність його можна, без сумнівів, назвати унікальною.

«Доню, зроби що завгодно, але знайди Колю і прийдіть разом на наші з батьком могили, він же наш синок...» — просила перед смертю жінка, яка вважала позашлюбну дитину свого чоловіка рідною. Ользі Сулимі з села Жуки Кобеляцького району Полтавської області вдалося налагодити стосунки з братом, про існування якого вона дізналася вже дорослою, завдяки програмі «Ключовий момент».

Від сьогодні чоловіки й жінки, чиї діти мають проблеми з наркотиками та алкоголем, зможуть відвідувати спеціальні курси у столичному центрі допомоги. Як розповіла керівник реабілітаційного центру для батьків алко- та наркозалежних Юлія Яшина, ідея створення такого центру визрівала вже давно, але втілити її вдалося тільки зараз: «Ви навіть не уявляєте, як це важливо — навчити дорослих не панікувати і реально сприймати проблеми дітей! Молоді люди зазвичай не розуміють, що втрапили в халепу, і поки їм не стане зовсім погано, навіть не думають просити допомоги. До наркологів звертаються перелякані батьки, які чудово розуміють небезпечність ситуації, але не знають, як зарадити лихові.

Поїзд поступово набирає хід... Кожен день, близько опівночі, він відправляється з Берліна-Ліхтенберга до Києва. Поїздка триває 24 години, але мені треба далі. Моя мета: Світловодськ, маленьке місто на Дніпрі — сюди 8 років тому до України переїхав мій батько, бо закохався. Наталя, його теперішня дружина, не захотіла жити в Німеччині. З того часу я його відвідую у Світловодську. Це місто з'явилося на голому місці за соціалістичним зразком у 1954 році для робітників нової електростанції, яка мала забезпечувати навколишні міста електроенергією. Звідси й назва міста: світла вода.

Узагалі-то він безвусий. Але казати про себе «вусатий нянь» може все одно, тому що справа тут не в наявності вусів, а в суті. І в робочий, і навіть у вільний від роботи час 20-річний Сергій Сердюк «нянькається» з дітьми чернігівського притулку «Надія». Тому що прикладом йому слугує власна історія... Їй-богу, не історія, а просто втілення сценарію відомого радянського фільму «Вусатий нянь» у життя. Колись у цей самий дитячий притулок він потрапив випадково і не з власної волі. Потім навіть і до армії два роки тому забирали саме звідси. Проводи були — теж як у кіно: усім притулком, діти й вихователі зі сльозами на очах. І вони ж писали йому листи до військової частини.

Олексій Берест воював з 22 червня 1941 року. Всі 1418 днів і ночей. Але його шлях до Правди й визнання виявився набагато довшим від шляху до рейхстагу. Як писала «УМ» у номері від 12 травня, нарешті історичну справедливість відновлено: Президент України присвоїв звання Героя України та нагородив орденом «Золота зірка» (посмертно) лейтенанта Олексія Береста, який брав участь у Берлінській операції та встановленні Прапора Перемоги над рейхстагом. А нещодавно на могилі українця побувала неофіційна делегація з України: спiввiтчизники привезли на могилу землю з рідної Берестові Горяйстівки та копію Прапора Перемоги і наш український стяг.

Пані Єлизавета — донька графині Ганни Миколаївни Ламсдорф-Галаган, батько якої в 1920 році емігрував з охопленої громадянською війною Росії на Захід. Ламсдорф-Галагани — досить відомий в Росії та Україні дворянський рід. До революції 1917 року він володів декількома маєтками, зокрема, їм належав відомий палац у Сокиринцях на Чернігівщині, що зберігся до нашого часу.