Менше того, я чекаю на нього. І щодня з понеділка по четвер із 24.00 по 1.00 під звуки бадьорої музички зручно вмощуюсь на улюбленому диванчику, цинічно закликаючи чоловіка приєднуватися до високого феміністичного мистецтва. Це вже перетворилося на ритуал. Чоловік традиційно відмовляється складати мені товариство. Мотивуючи це тим, що вважає нижче власної гідності дивитися тупоголові серіали. Насправді він просто соромиться дивитися його зі мною. Це я знаю напевно. Бо, відверто кажучи, й сама б не хотіла дивитися «Секс і місто» разом із чоловіком. Занадто інтимна стрічка як на подружній перегляд. Зі старшим сином — будь ласка. Дивимося — хихикаємо, сміємося, регочемо до сліз. Чоловік у сусідній кімнаті — заздрить, але до нас не приєднується.

Цього року помаранчевого Майдану і президентів із сім'ями на ньому не буде, і Новий рік більшість українців святкуватимуть вдома. Коли їхній новорічний олів'є глухо ляпнеться об тарілку, коли відішлються всі вітальні есемески та додзвоняться ті, хто запізнюється, словом, коли пройде оця новорічна метушня, і всі таки всядуться за святковий стіл, то українцям, у дев'яносто випадках зі ста, не залишиться більше нічого, як клацати пультом телевізора в пошуках чогось цікавого. «Іронія долі...» — цікава, але класична, новорічні вогники — бувають, але рідко, вітання президента — одне, та коротке, тому зазвичай доводиться дивитися що? Новорічні мюзикли. Атака клонів. Рік 2006-й.

У листі йдеться про некоректне, ба, навіть знущальне висвітлення у вечірньому інформаційному випуску за 9 листопада непересічної для України події — VI Міжнародного конкурсу з української мови ім. Петра Яцика. Цього року конкурс стартував у Криму, регіоні, де, як зазначається у листі, «є політичні сили, що спеціалізуються на штучному роздмухуванні пристрастей навколо мовного питання».

З нагоди річниці Помаранчевої революції на «5-му каналі» відбудеться марафон «Хроніка помаранчевої революції», що розпочнеться 19 листопада, у суботу, і закінчиться 22-го, у вівторок.

Позавчора зранку, в день професійного свята працівників телебачення та радіомовлення було поширено прес-реліз Нацради з питань телебачення та радіомовлення про те, що її голова — Віталій Шевченко — подав у відставку, пояснюючи свій крок «небажанням вищого керівництва країни реалізувати передвиборчу обіцянку — створення Суспільного мовлення».

Попри рясні намагання тотальної адаптації зразків американської телевізійної індустрії у пострадянських країнах, всі подібні експерименти переважно закінчуються фіаско. На перший погляд причина цілком очевидна: наш потенційний споживач подібної продукції психологічно інакший, ніж споживач американський. У нас різні країни, різні потреби (зокрема й економічні), ми маємо інакше, ніж в американців, ставлення до людей, не схожих на нас. Та попри всі ці очевидні моменти, невдалі й кволенькі клони американських ток-шоу рясно плодяться на вітчизняних телевізійних теренах. І тим блідіший вигляд має адаптований вітчизняний продукт порівняно з автентичними заморськими шоу, якими нас паралельно годують різні телеканали.

«Мамо, мамо! Який «харам»! Джад обрізала волосся, перефарбувалася в білий колір і стала страшенно підлою», — повідомляє мені десятирічна дочка. Виявляється, ще не закінчився серіал «Клон», а вже на тому ж «1+1» запустили нову «серійну ковбасу» з інтригуючою назвою «Колір гріха». В обох популярних бразильських телешедеврах головну роль виконує акторка Джованна Антонеллі. Лише в «Клоні» — це неприкаяно-закохана мусульманка Джад, а в «Кольорі гріха» — підступна і жорстока блондинка Барбара. «А ще, — інформує далі моє чадо, — мама Шанді стала мамою «чорненької». Тільки в «Кольорі гріха» вона вже встигла померти, а у «Клоні» — досі жива й здорова».

Лише місяць із невеличким гаком минув із часу, коли телевізійна громадськість, затамувавши подих (вірити чи не вірити?), споглядала, як держсекретар Олег Рибачук, «б'ючи себе капцем у груди», запевняв про неприпустимість призначення «згори» президента НТКУ. За цей час кволої і сумної «нєпонятки» з деклараціями публічних обговорень і розгляданнями (теж начебто публічними) концепцій реорганізації Національної телекомпанії, які, швидше, скидалися на низку невдалих пародій таємної вечері, члени нової новиннєвої команди, хоч-не-хоч, узялися шукати варіанти подальшого працевлаштування. Прізвище нового президента НТКУ до останнього моменту (практично аж до «доленосної» 14-ї години 27 жовтня) було оповите звабливим серпанком таємничості. І попри легкий правець і зачудоване заціпеніння, «презентація» нового президента, хоч як це дивно, викликала й неабияке захоплення артистичністю нової влади. Адже лише в країнах колишнього СНД політику сприймають серйозно. Європейці ж укупі з американцями давно збагнули, що це — великий театр. З огляду на це куртуазні «па» українських політиків навколо першої телевізійної кнопки країни не лише тішать, а й надихають. Адже означають лише одне: нудьгувати нам не доведеться. Шоу триває!
Проте триває і намотування на медіа-кулак субстанції невизначеного кольору і консистенції з умовною назвою «Суспільне мовлення». Те, що до парламентських виборів Україні воно не світить, було зрозуміло й немовлятам ще кілька місяців тому. Нині ж варіантів «тебешного» сценарію розвитку подій — не густо. Зрозуміло одне: Суспільне мовлення (за умови, що всі дискусії навколо нього — це не просто інсценізація свободи слова і перемоги демократії в Україні) в недалекiй перспективi не може бути створене на базі НТКУ, поки її президентом буде пан Докаленко. Бо хай там у чому запевняє нас Олег Рибачук, люди, які цікавляться телебаченням, не забули послідовного скепсису Віталія Докаленка стосовно самої ідеї створення у нас в країні СМ. Хоч на своїй «презентації» в іпостасі президента НТКУ він заявив, що таки має на меті побудову Суспільного мовлення на базі УТ-1. Якщо керівництво держави й пiдтримає прогресивну громадськість і створить умови для СМ на базі державної телерадіокомпанії, то це означає, що призначення Віталія Докаленка — тимчасове.
Екс-віце-президент НТКУ і один із вчорашніх імовірних кандидатів на посаду президента цієї структури Андрій Шевченко якщо і має свої міркування на цю тему, то коментує ситуацію доволі обережно і дипломатично. Ще один колишній претендент на крісло президента телекомпанії, Олександр Ткаченко, взагалі відмовляється від коментарів. Принаймні поки що. Отримати коментар у Віталія Докаленка зараз практично неможливо. Поки залишки «стецьківської» команди продовжують «клепати» новини, стара «ентекаушна» гвардія займається своєю улюбленою справою: вистоює в черзі під дверима кабінету нового начальника. І цілком можливо, таки «вистоїть» бажане і заступить до виконання звичних перед парламентськими виборами обов'язків. Адже цілком можна припустити, що частина давніших працівників УТ-1, відомих своїм сентиментом до «темників», знайдуть із новим президентом спільну мову. Надто, якщо пригадати слова Віталія Докаленка із одного його інтерв'ю «Телекритиці», де він каже, що «рамки пристойності закінчуються тоді, коли людина вступає на факультет журналістики». Проте цитувати — невдячна справа. Сподіваємося, що пан Віталій, трохи оговтавшись у новому кріслі, особисто дасть відповіді на запитання «УМ». І хтозна, можливо, на той момент високий державний посадовець Віталій Докаленко вже не порушуватиме мовного законодавства і спілкуватиметься українською.
А зараз медіа-майдан традиційно дає вам змогу почути різні точки зору щодо призначення президента НТКУ.

У вітчизняних ЗМІ вже з'явилися перші відгуки на фільм Костянтина Ігнатчука та Олександра Ракоїда, лейтмотивом яких є теза про те, що нарешті почалась справжня, а не штучна дискусія про журналістську гідність не лише в «кулуарно-фаховому», а й загальнолюдському сенсі. Як на мене, теза доволі збиткова. Адже совість і гідність — категорії не «вузькопрофільні» і не кишенькові. Ділити гідність на одну, з якою я, мовляв, дивитимусь в очі своїм дітям, й іншу, яку я використовуватиму в корпоративних інтересах телекомпанії, видання чи олігархічної групи, які мені платять гроші, — це, шановні, інакше як моральною шизофренією назвати не можна. Бо навіть підлість має неподільні і цілісні мотивації.

У Києві триває чи то фестиваль, чи то стихійний форум під назвою «Місяць Медіа Мистецтва», який — відповідно до своєї віртуальної сутності — вже запропонував зацікавленій спільноті кілька дивних акцій, що мали на меті хоч якось ознайомити місцевих митців-аборигенів iз буянням дигітальних технологій у європейському культурному просторі. Втім варто було б говорити не про «європейськість», а все ж таки про тотальну примарність пропонованого мистецтва — і з огляду на його сутнісь, і через його занадто вже невловимi досягнення