...Асфальт закінчився за дев’ять кілометрів до села. Об’їжджаєш дорожню техніку, яка ударними темпами розширює трасу Київ—Ковель, пригальмовуєш, повертаєш наліво — і потрапляєш на кілька десятиліть назад. Миколаївка — перше село, коли їдеш від «трансволинського автобану» углиб житомирського Полісся. До райцентру Ємільчине — майже 30 кілометрів, автобус буває рідко... А зрештою, чого його туди їхати, в це Ємільчине?!. Адже все, що треба для життя, можна мати вдома.

...Дніпропетровський фермер Михайло Мариниченко щоранку об’їжджає свої поля. Він посіяв у цьому році 730 гектарів пшениці. Міг би й більше, але про кризу на світовому продовольчому ринку довідався запізно: вже тоді, коли всі терміни висівання давно минули. Нині щось змінювати на своїх полях він уже не хоче. І, великою мірою, й не може. «Не маємо ні часу, ні площ для цього, — каже фермер. — Крім того, ранньою весною ми ніколи не можемо передбачити погоду і не знаємо — хороший буде врожай чи не дуже».

Тим часом закордон із нетерпінням чекає на пшеницю Михайла Мариниченка: свого зерна не вистачає, вільної землі — ні клаптика. Натомість у надлишку — гроші і технології. Територій, де можна сіяти більше й ефективніше, лишилося небагато. Це Україна, Росія, Казахстан та інші вічно перспективні держави. Втім узяти гроші, які нам із радістю готові дати країни–споживачі, виявляється, не так уже й легко.

Майже тридцять років тому в Оратівському районі (Вінниччина) почалася епоха великих сподівань. Територію поблизу села Новоживотів прорізав «Уренгой—Помари—Ужгород» — найзнаменитіший газопровід радянських часів. Люди міркували логічно: якщо збудувати розподільчу станцію та провести газогін, природне паливо можна буде завести не тільки в їхні оселі, а й у навколишні села. І негайно приступили до роботи. Час сплинув у прискореному темпі, у землю біля Новоживотова закопали сотні тисяч гривень — державних і власних, але селяни і далі тільки сподіваються.

Північна Київщина разюче відрізняється навіть від південних районів області: мальовничі пейзажі, чисте повітря, тиша. Але навіть на перший погляд видно, що люди тут менш заможні — іномарок на дорогах майже не видно, а кінь та віз — звичний вид транспорту. Воно й не дивно: піщані ґрунти — це, звичайно, не чорноземи, і хороший урожай у цих краях виростити нелегко. Села пустішали, молодь масово виїжджала — і цей фактор тільки поглиблював проблему. Адже хто погодиться мешкати на краю світу, де єдиною розвагою та шляхом до самореалізації є сама природа?

Виробники сільськогосподарської продукції вступили на важкий і тернистий шлях: аби протистояти конкурентам, треба радикально збільшувати врожайність і зменшувати собівартість своїх огірочків–капусточки. Іншими словами, без інтенсивних технологій тут не обійтися. Із вступом до СОТ проблема тільки загострюється. Невдоволеними при цьому виявляються споживачі, які не бажають їсти картоплю із «пап’є–маше» та помідори із кольором, але без смаку і запаху.
У цій ситуації все яскравіше звучать голоси фахівців, які ратують за повернення до старих методів, що дозволяють зберегти родючість ґрунту та не витрачати гроші на щораз дорожчі хімічні препарати.

Як кажуть регіональні кореспонденти «УМ», ситуація, в яку потрапили два закарпатські села — Голубине і Солочин, є досить типовою. Перша хвиля перерозподілу земельних ділянок на селах мала місце ще в повоєнні часи, друга — після незалежності. А відгомін перекроювання майна колишніх колгоспів чути й дотепер. Водночас не зрозуміло, як коректно та гідно розв’язати спірні питання між колишніми односельцями, з’ясувавши раз і назавжди, хто колишній, а хто нинішній господар майна. І як при цьому не перетворити сусідів на Кайдашів або інших героїв української класики, багато сюжетів якої закручено довкола теми номер один — землі та права власності на неї.

Нинішнє стрімке зростання цін у селян збіглося з посівною: хоч–не хоч, а починати сільськогосподарський рік потрібно. Все необхідне, аби селянин міг вийти в поле, вже встигло подорожчати. Наприклад, дизельне пальне — із чотирьох гривень до шести. Не відстає в цій гонці газ, енергоресурси, мінеральні добрива. Суттєво подорожчало насіння, засоби захисту рослин. Аби придбати найголовніші засоби для власної праці, селянин змушений залізати в борги. Причому, враховуючи практичну відсутність цільових кредитних програм, ці гроші беруть під грабіжницькі відсотки.

Уже наступного року українські вина можуть цілковито зникнути із наших крамниць: у тому числі елітні, колекційні та визнані на міжнародних виставках. На зміну їм уже готові прийти дешеві західноєвропейські виноматеріали, у тому числі зроблені і з використанням різноманітних консервуючих, так званих «порошкових», технологій. Коштуватимуть такі напої приблизно, як наші. Але цінителю вин залишиться тільки сподіватися, що вони якісні. А численна армія виноградарів, виноробів, науковців, дегустаторів, які десятиліттями напрацьовували свій потенціал, буде змушена або перекваліфіковуватися, або шукати роботу деінде.

Влада нарешті звернула увагу на проблеми аграріїв, виділивши цьогорічним бюджетом більш ніж 13 мільярдів гривень Міністерству аграрної політики, що на 3 мільярди більше, ніж минулоріч. Проте увага їхня спрямована чомусь не завжди в те русло. «В основному, ці кошти спрямовані на утримання сфери управління міністерства, проти минулого року їм додатково виділили 2,4 мільярда гривень, тоді коли на виробничу сферу видатки збільшені лише на 1,1 мільярда», — зазначив радник глави секретаріату Президента, колишній заступник міністра АПК Віктор Пабат.