Ми заходимо у двоповерховий будинок на початку вулиці Прикордонної у Грушеві. (Прикордонна, бо через річку - Румунія). Журналісти виходять з мікроавтобуса промоклі й втомлені після відрядження, але тут оживають. Ще б пак! Адже таке навряд чи десь ще зустрінеш!

Події в житті Леоніда Архипова складалися так, що він ніби мусив прийти до винаходу двигуна внутрішнього згорання з безшатунним механізмом. Хтозна, як би воно сталося, якби йому на віку «не було написано» попрацювати два роки в Пакистані «технічним лідером» і на зароблені там гроші купити омріяну ГАЗ-24. Ідея, як він каже, стрельнула в голову після чергового повного розбирання і збирання «волгівського» двигуна.

«Ще до концтабору до мене потрапив християнський переклад Тори, П'ятикнижжя Мойсея. Це справило на мене величезне враження, ця Книга говорила до мене - про мене, моє становище, про те, що робиться з моїм народом, про те, що було і що буде», - каже ізраїльський письменник і богослов Ар'є Вудка, уродженець України, який нині викладає основи юдаїзму в єврейському общинному центрi «Ткума» у Дніпропетровську. 1969 року його, студента Рязанського університету, заарештували і ув'язнили за поширення антирадянського самвидаву.

Віднайти Кравченків у Піщі виявилося геть не важко: власник цього зовсім не «западенського», тим більше не шацького прізвища, був і залишається єдиним Кравченком (не рахуючи дружини та дітей) в останньому на українсько-білоруському кордоні волинському селі. А тому перше, що спало на думку: напевне, прикордонник-східняк потрапив служити на край українського «світу». Та не служба і не військовий обов'язок змусив справді східняка Кравченка осісти у прикордонній Піщі.

Колись завдяки старим фільмам у масовій свідомості існував образ шанованого професора — лагідного дивака не від миру сього, в окулярах і старомодній круглій шапочці, який комфортно відчуває себе лишень у своїй книгозбірні та лабораторії. Ті часи давно минулися. А проте вчені у нас (слава Богу!) ще лишилися. Ведеться їм скрутно — держава вже упродовж багатьох років витрачає на науку вп'ятеро менше, аніж мусила б за українськими законами. Але ці вчені й у таких умовах примудряються не лише розширювати видноколи загальнолюдського пізнання, а й намагаються зробити нашу державу бодай трохи розумнішою й людянішою.

Ліс, лісник — слова чоловічого роду. І тому не зовсім звично звучить: головний лісничий Кіровоградської області — Валентина Токарчук. І справді, головних лісничих обласних господарств — жінок — у нашій країні всього лише двоє — у Кіровоградській та в Херсонській областях. Валентина Токарчук розповiдає «УМ» про магiю професiї, про те, чому вирубують 100-рiчнi дуби i скiльки лiсiв бракує Українi для екологiчного балансу.

Дванадцять років тому колишня киянка, яка вже тривалий час мешкала за кордоном, Тамара Тарнавська створила у Києві товариство захисту тварин SOS. Цій організації за підтримки колег із-за кордону вдалося на той час неможливе — вперше на теренах СНД закрити міську «шкуродерню», яка впродовж багатьох десятиліть займалася відловом безпритульних тварин. Потім було створено перший на пострадянському просторі притулок для тварин, де собак почали стерилізувати, як це робить увесь цивілізований світ; через товариство SOS у київські ВНЗ вперше потрапили комп'ютерні програми, які на Заході вже давно замінили живих істот у навчальному процесі; зрештою в Україні не без участі цієї організації з'явився закон про захист тварин від жорстокого поводження. Парадоксально, але за це десятиліття життя тварин у місті дуже мало змінилося. Переломити світогляд суспільства виявилося дуже важко. Київські захисники тварин навіть до Європарламенту дійшли — там показали фільм про життя наших бездомних собак. Іноземці — у шоці. У нас же навіть ніхто не знає, що такий виступ відбувся...

У мене є приятелька, яка тримає в руках «ключі» від багатьох таємниць знаменитих українців — вона впорядковує унікальний архів Української вільної академії наук (УВАН) у Нью-Йорку. Одного разу, ніби між іншим, вона запитала, чи не хочу прочитати один неймовірно цікавий лист. І поклала переді мною течку з білими стандартними аркушами — сторінок 200, напевне.
«Ти хотів знати, що нас розлучило? Спробую розповісти...» — було написано, як епіграф, вгорі на першій сторінці. Так розпочинався лист матері до сина. Лист Оксани Линтварьової-Чикаленко до свого сина Левка — із Нью-Йорка до далекого Челябінська. Лист матері, яка загубила свого сина в 1941 році й віднайшла його сліди лише через 54 роки... Тієї самої Оксани Юріївни, чия родина була близькою з Михайлом Грушевським і Антоном Чеховим, Юрієм Яновським і Юрієм Шевельовим, Володимиром Свідзинським та багатьма іншими знаковими особами ХХ століття.

Роль і значення особи Василя Січка в українському спротиві радянському тоталітаризму часів Брежнєва—Андропова—Черненка—Горбачова і в зародженні вітчизняного політичного плюралізму наприкінці вісімдесятих—початку дев'яностих років минулого століття вочевидь потребує грунтовнішого дослідження, ніж дозволяють можливості щоденної газети. Його життя обірвалося на сорок першому році в американському мегаполісі Чикаго за досі остаточно не з'ясованих обставин. У густих вітчизняних політичних заростях зачахло і Січкове дітище, яке спершу іменувалося Українським християнсько-демократичним фронтом (УХДФ). Написавши програму і статут УХДФ, Василь ще 14 листопада 1988 року звернувся до президії Верховної Ради СРСР із заявою про реєстрацію організації і надання їй офіційного статусу. Рада московських компартійних старців, звісно, не могла благословити зухвалий виклик «групки українських націоналістів», котрі основною метою своєї діяльності декларували вихід України зі складу СРСР, створення національної армії, запровадження синьо-жовтого прапора та тризуба як політичної символіки. Однак, незважаючи на пряму й приховану протидію радянських силових структур, Василь Січко з однодумцями, передусім батьком Петром, 13 січня 1989 року в Львові провели установчий з'їзд УХДФ. Через 15 місяців фронт реорганізувався в Українську християнсько-демократичну партію, яка активно поринула в розбурхану горбачовською перебудовою політичну стихію.

У 30-х роках минулого століття в Березному, як і у багатьох інших районах Рівненщини, діяли потужні просвітянські організації, різноманітні гуртки з націоналістичним ухилом, у яких брала активну участь переважна більшість городян. А тому й не дивно, що в буремні часи війни багато березнівчан стали до лав Української Повстанської армії або ж були її прихильниками. Рівнянка Нонна Марковець-Прохоренко теж народилася в сім'ї, в якій над усе любили рідну землю, вболівали за долю України, боролися за її незалежність. Батько, мама, тітки, двоюрідні брати і сестра ввійшли до повстанcьких організацій. Сімейні сподівання здобути волю для України пані Нонна пронесла через усе своє життя. На світлинах, яких у неї збереглося понад сотню — молоді й юні обличчя рідних, друзів, сусідів: такими вони залишилися назавжди у її пам'яті, адже майже всі віддали свої життя за волю рідної землі. Одні загинули, іншим згодом довелося пройти тюрми, каторгу, виселення, але повернутися незломленими.