Oтримавши запрошення на генеральну репетицію прем'єрного спектаклю нашого театру, я довго не вагався. По-перше, комедія під робочою назвою «Ой не ходи, Грицю» була присвячена подіям на місцевій площі, де з останніх сил тирлуються міні-натовпи під біло-синіми знаменами. (А що? Не тільки ж знімати фільми та ставити спектаклі про столичний «помаранчевий» Майдан). А по-друге, виставу вирішили запропонувати глядачам під відкритим небом і безпосередньо на отій площі, що, до речі, за якусь сотню метрів від самого театру. Цікаво? Отож.
Словом, пішов. Однак чомусь знехтував неписаним репортерським правилом і з'явився на місце події не за п'ять хвилин до, а за п’ятнадцять пiсля початку. Звісно, тут уже почали без мене, і тепер залишалося тільки картати самого себе і ще уважніше мотати на вус та на диктофонну плівку все-все, що діється довкола.