Директор Інституту розведення та генетики тварин Валерій Буркат почав займатися селекцією ще у 12 років. У дитинстві він разом із другом розводив голубів. До того ж відбір птахів здійснювався за всіма традиціями тогочасної селекційної роботи. Як розповів Валерій Петрович, вони з «партнером» випускали голубів (лише самців) у небо, а коли, налітавшись за день, птахи голодними поверталися до своєї домівки, то молоді селекціонери спостерігали, чи правильне було приземлення. Голуб із хорошим генотипом сідав на землю, як вертоліт, — суворо вертикально. Якщо ж голуб приземлявся не за правилами — його знищували...

2009 рік відзначають в Україні за китайським гороскопом, як Рік бика. Так уже повелося, що бик — більше українська тварина, ніж китайська. Колись у кожного хазяйновитого українського селянина були воли. Що вже казати про корову, без якої жодна селянська сім’я не уявляла господарства.
Чомусь згадався один випадок, коли молоді бички допомогли українським ученим винайти препарат «Ербісол» від низки важко виліковних хвороб. У 1987 році в одному з тваринницьких кооперативів у Білорусі українські вчені випробовували новий препарат для підвищення імунітету у великої рогатої худоби. Експеримент проходив успішно, телята переставали хворіти і стрімко набирали вагу, але тут втрутився людський фактор. Працівниці ферми помітили, що після прийняття препарату молоді бички почали проявляти активний інтерес до корів, і жінки стали на свій страх і ризик колоти ліки для тварин своїм чоловікам. Чи було досягнуто бажаного результату, сказати важко, але ліки проявили свою дію на іншому «професійному захопленні» білоруських селян — на алкоголізмі. «Практично всі чоловіки у тому тваринницькому кооперативі страждали типовими хворобами алкоголіків — виразка шлунка та дванадцятипалої кишки, — розповідає автор препарату «Ербісол» Олександр Ніколаєнко, — І після прийому препарату вони перестали відчувати симптоми хвороби». Після цього, препарат просто перестав доходити до великої рогатої худоби. Тоді вчені вирішили продовжувати наукову роботу і створили унікальні ліки для людей, які у наш час рятують життя багатьом хворим.
Яким буде 2009 рік для символу року — бичків та корів розповіли в Інституті розведення та генетики тварин, що в Переяславі–Хмельницькому, де продукують нові українські породи м’ясної та молочної великої рогатої худоби.

Мабуть, якби на Слобожанщині не існувало Бугаївки, то всюдисущі журналісти придумали б село з такою назвою. Адже в рік Бика (Вола, Корови) сюжет будь–якого есе вимагає чогось подібного. Однак якщо глянути на карту області, то, виявляється, і вигадувати нічого не треба. Бо ось вона, справжня Бугаївка: красується на мальовничих пагорбах за 120 кілометрів від Харкова та 50 кілометрів від Ізюма. І хоча вона заховалася від людського ока на узбіччі цивілізаційних шляхів, проте село відоме на всю Україну не лише бугаями гороскопної статури, а й самобутньою історією й цікавими людьми.

Займатися нині землеробством «від сохи» — задоволення не з дешевих. Надто вже вагомі центнери врожаїв забезпечують у сучасному агровиробництві пестициди, гербіциди, інші хімічні добавки. Але, якщо глянути з іншого боку, хоча «органічної» продукції господар збере трохи менше, її якість буде значно кращою.

Минулого тижня в автономній республіці завершили збір винограду. В іншому чорноморському регіоні — Грузії — у цю пору гучно справляють ртвелі — свято закінчення збору бурштинових ґрон. На нашому ж сонячному півострові обмежились традиційним підбиттям підсумків і нагородженням кращих за професією.

Не думало–не гадало невеличке волинське село Кроватка, що може опинитися у вирі міжнародного скандалу. І через що? Через елементарне... свинство. Не зовсім, правда, просте, а з голландським корінням, що добре прижилося на українському ґрунті. В епіцентрі конфлікту опинилися голландські... свині. Їх вирощує на своїй фермі громадянин Нідерландів Ерік Де Кріс із дружиною–волинянкою. Вирощують у приміщенні колишнього тваринницького комплексу. Коли 12 років тому молодий хлопець із голландської півночі приїхав на Волинь, аби навчити українських господарів вирощувати свиней за голландськими технологіями, він і думати не міг, що застрягне тут надовго, знайде свою долю, що тут народяться його донька й син. Що тут він започаткує свій серйозний бізнес. Почавши із невеликого поголів’я, спільне українсько–голландське підприємство «Гірсан» за вісім років наростило свою потужність і тепер довело кількість свинячих рилець більш як до 2600. І радіти б, що знайшлася людина із далекого зарубіжжя, яка не просто навчила наших аграрників голландських премудростей свинячої справи, а й сама розвиває цей бізнес у непростих українських реаліях. Мешканці Кроватки й довколишніх сіл донедавна й раділи, що в умовах тотального занепаду й розрухи хоч хтось щось робить. І не мали ніяких претензій. Аж до нинішнього літа...

В українському селі корова здавна була головною годувальницею, і сьогодні вона залишається чи не єдиним джерелом прибутку. «У літній період добра корова дає прибутку на 700—800 грн, — говорить Микола Степанович Поліщук, фермер із Вінницької області, — в зимовий — маємо від неї десь 500—600 гривень». У власному господарстві Миколи Степановича колись було дві корови, але він змушений здати їх на м’ясокомбінат.
Три роки тому, коли тарифи на молоко–сировину почали помалу зростати, Микола Поліщук вирішив зайнятися фермерством. Для початку, йому треба було побудувати корівник, аби в майбутньому збільшувати поголів’я худоби. На будівництво чоловіку довелося взяти кредит у банку. Микола Степанович «прикинув», що розраховуватися за позичене можна буде, здаючи молоко переробникам. «У нас завжди по селу їздили і збирали молоко по людях, завжди для одного і того ж молочного заводу, — розповідає фермер, — але з минулого літа почали приїжджати інші». І скуповували сировину за нижчою ціною: пропонували лише 1,20 за літр молока, а не 1,38, як це було раніше. Через цю різницю в закупівельній ціні чоловік втрачав кожного місяця приблизно 200 гривень і не зміг вчасно платити за кредит. «Банк почав нараховувати штрафні санкції, — скаржиться він, — мені погрожували судом, тому я був змушений здати своїх корівок на м’ясо, аби хоча б частково погасити борг».

Уявити життя українця без картоплі й сала — просто неможливо. Та, виявляється, не такі вже й дурні ми у своїй любові до цих двох національних продуктів. Сало — це ціла комора вітамінів, амінокислот і ще всіляких корисних для організму речовин. А картопля — це те, без чого людство взагалі не може вижити.
У село Рокині, де розміщений Волинський інститут агропромислового виробництва, в останні кілька років восени та наприкінці зими їдуть та їдуть вантажівки з українського сходу та півдня. Ділові люди і фермери вже підрахували, що, купивши недешеве елітне насіння, вирощувати картоплю навіть на їхніх поливних землях все одно вигідніше, аніж готову закупляти на тій же Волині. Тому приїжджають до Рокинів за елітною насіннєвою картоплею, вибір якої тут великий.

Людина, яка вивчає Крим з вікна автобуса, може зробити висновок: чим далі від столиці автономії й Південнобережжя, все більше ладу в землекористуванні. Корінний мешканець півострова помітить й обнадійливішу тенденцію — нові фруктові насадження з’являються там, де роками густо буяли лише бур’яни.