Відомий етнограф і археограф, член-кореспондент НАН України Всеволод Наулко позавчора відсвяткував своє 70-річчя у колі учнів, колег і друзів. З цієї нагоди в Інституті мистецтвознавства, фольклористики та етнології імені Максима Рильського НАНУ (ІМФЕ) відбулася Міжнародна наукова конференція, присвячена вченому — «Проблеми сучасного народознавства» (адже в цьому інституті він пропрацював понад 10 років), а Інститут української археографії та джерелознавства імені Михайла Грушевського НАНУ (де Всеволод Іванович очолює відділ пам'яток духовної культури) видав бібліографію та життєпис видатного науковця.

Позавчора у Міністерстві закордонних справ українські та німецькі дипломати презентували повернену з Німеччини ікону «Входження Господнє в Єрусалим», що 1984 року була викрадена зі Львівського національного музею. Тоді з колекції музею вкрали близько 20 ікон. З них п'ять було виявлено за кілька років — частину на Кавказі, частину — в Москві. Ще 14 втрачених шедеврів досі «блукають» світами. Однак вважається, що найціннішим серед 20 викрадених образів є саме «Входження Господнє в Єрусалим». Ця ікона належала церкві села Лихобора, що в Турківському районі на Львівщині, після 1908 року зберігалася у Львові. Мистецтвознавці за стилем письма визначили, що створена вона була у XV — XVI столітті в майстернях Львова або Перемишля.

Київська патріархія Української православної церкви започаткувала безкоштовну акцію — нове видання «Закону Божого» українською мовою розповсюджуватимуть серед родин, у школах і бібліотеках. Перший наклад книги становить 150 тисяч примірників і вже сьогодні поширюється у Київській, Чернігівській, Житомирській, Хмельницькій і Полтавській областях.

«Про Грінченка казали, що він більше працював, ніж жив, — розповідає Валентина Сушко, заввідділом Харківського історичного музею (де нині експонується виставка, присвячена цьому видатному слобожанцю). — За 47 років він устиг стати і одним з найвидатніших українських літераторів ХІХ століття, педагогом і видавцем. В усьому Грінченку допомагала дружина Марія Миколаївна. Над чотиритомним «Словарем української мови», званим тепер «словником Грінченка», вони працювали удвох, по 10-11 годин на добу зводячи попередні записи в єдине зібрання лексичного фонду».

6 грудня 1992 року Верховна Рада України прийняла закон про створення українського вiйська. З тих пiр цей день у календарi значиться як День Збройних сил України.

«23 лютого ми святкуємо веселіше, ніж 6 грудня, — розповів 40-річний підполковник українського війська, попрохавши не називати в газеті його прізвище. — Ми ж давали присягу на вірність СРСР. Україні теж давали присягу, але вже після цього. А я вважаю, що офіцер повинен присягати один тільки раз». Пан підполковник, звісно, не представляє думки всіх, хто прийшов у військо до 1992 року. Але настрої частини своїх колег, та й загалом співвітчизників, виявляє. Однак такі переконання не заважають багатьом «розчарованим» військовим щиро вболівати за стан наших Збройних сил. А українському людові — шкодувати «солдатиків», які змушені на півтора року (на флоті — два) відлучатися від дому, аби в незвичних побутових умовах навчитися стріляти з автомата чи... будувати дачу високому керівництву. Як свідчать соціологічні дослідження, з усіх силових структур держави мешканці України найбільше довіряють армії.

1 грудня у приміщенні, де колись засідала Центральна Рада (тепер київський Будинок учителя), вчені презентували книгу «Переяславська рада 1654. Історіографія та дослідження» — видання Інституту української археографії та джерелознавства імені Михайла Грушевського НАНУ, що побачило світ у видавництві «Смолоскип» за сприяння Канадського інституту українознавчих студій. Про важливість дати і місця проведення цього заходу наголосив у своєму виступі Надзвичайний і Повноважний Посол Канади в Україні пан Ендрю Робертсон. Адже саме 1 грудня 12 років тому відбувся всеукраїнський референдум, на якому 96 відсотків населення висловилися за державну незалежність.

У суботу на заклик «Нашої України» та низки громадських організацій пом'янути жертв голодомору, запаливши на майдані свічки, відгукнулися тисячі людей. Так сталося, що 70-річчя голодомору — чи не найбільшої трагедії у національній історії — вшановувалося з ініціативи не влади, а громадських організацій та опозиційних партій.

Нещодавно Прем'єр-міністр Віктор Янукович у ствердній формі (мовляв, усе це вже сталося), перерахував з телеекранів пункти минулорічного Указу Президента України «Про заходи у зв'язку з 70-ми роковинами голодомору в Україні» та розпорядження «Про додаткові заходи у зв'язку з 70-ми роковинами голодомору в Україні» — встановлення пам'ятників, монументів та знаків, впорядкування місць поховання жертв голодомору, спорудження Меморіалу у Києві і «поліпшення медичного й соціально-побутового обслуговування» осіб, які пережили голодомор, а також «сприяння у веденні присадибного господарства» та «вишукування можливості для надання матеріальної допомоги таким особам». Не знаю, чи поліпшили медичне обслуговування тих, яким за 70, і чи допомагали їм копати городи, однак достеменно відомо, що задекларованого Державного історико-меморіального комплексу жертв голодомору, політичних репресій та насильницьких депортацій «у складі монумента, музею, конференц-залу та науково-дослідного центру» в столиці України досі немає, а у поки що паперових «архітектурних планах» Києва місце для його спорудження поступово пересувається все далі від центру.

Ми всі зголодніли на правду. Тільки ж у поті чола шукати нам хліб свій. Також — неспожитий хліб минулого. Спогади очевидців та документи — це своєрідна «машина часу», яка крізь товщу утопічних фантазій або відверто цинічної брехні сьогодні «матеріалізує» для нас заблоковану упродовж тривалого часу реальність минулого. Надто довго — з часу «великого перелому» — бабусь не розпитували про те, що ж діялося насправді на цих землях , бо ж вони — «пережитки». А батьки самі нічого не розповідали, бо «заберуть».

У київському Михайлівському Золотоверхому соборі завтра відбудеться урочисте богослужіння з нагоди храмового свята, яке очолить святійший патріарх Філарет, буде хресна хода і благодійний концерт, на якому звучатимуть церковні піснеспіви.