Ще змалку майбутній маляр, який народився 24 березня 1878 року неподалік Коломиї, сповна надпив із чаші випробувань. Родина Пстраків із семи осіб, що була на утриманні батька Василя, постійно бідувала. Глава сім'ї, за спогадами тогочасних очевидців, був непоганим майстром ліплення та різьби по дереву, але не завжди знаходив замовлення, тому вдавався до лихварських позичок на кабальних умовах. Хронічна кредитозалежність, як то часто буває, завершилася сумно: за несплачені борги будинок Пстраків конфіскували. Не здатний дати раду в полоні злиднів, батько залишив сім'ю, а мати невдовзі померла з горя. П'ятеро дітей «розлізлися межи людьми» і змушені були дбати самі про себе. Та завдяки винятковій хлоп'ячій любові до малювання і підтримці коломиян потужний талант Ярослава Пстрака таки проріс з-під тяжких житейських завалів до рівня одного з найталановитіших західноукраїнських художників першої чверті ХХ століття.

Ідея долучити слово Боже до правоохоронної роботи не нова, але першу конкретну спробу її реалізувати зробили на Івано-Франківщині. Керівництво обласної міліції, ректорат Прикарпатського юридичного інституту МВС України та владики християнських релігійних конфесій — Української греко-католицької церкви, православної церкви Київського патріархату та автокефальної православної церкви — підписали «Програму співпраці», яка передбачає чимало цікавих проектів.

Упродовж березня Калушем ширилися страхітливі чутки про перебування в місті сексуального маніяка. Підстав для посиленого хвилювання було більш ніж достатньо: із заявами у Калуський міськрайвідділ міліції звернулося троє місцевих потерпілих. Щоправда, у двох випадках ішлося лише про невдалі спроби невідомого homo-самця згвалтувати 17-річну дівчину та 38-річну жінку. З третього заходу зловмисник таки добився свого. Під приводом нібито пошуку своїх знайомих він попросив неповнолітню дівчину, котра ввечері перебувала вдома сама, відчинити двері квартири і поглумився над нею. Наостанок негідник зірвав із жертви золоті ланцюжок і каблучку.

Справжній передвеликодній сюрприз піднесла своїй господині — Галині Парипі із села Деліїв Галицького району — одна з її двадцяти домашніх курок. Лише 17 грамів не дотягнула до світового рекорду невелика за розмірами, поширеної білої породи чубарочка, яка знесла яйце вагою 143 грами.

За кілька останніх місяців у коломиян виробилася стійка звичка ретельно дивитися собі під ноги і колеса власних авто, аби не вскочити в халепу — за цей час із тротуарів та проїжджої частини міських доріг зникло понад двісті чавунних каналізаційних люків і перекриттів водостічних оглядових колодязів. Траплялося, що лише упродовж однієї ночі на вулицях з'явилося до десятка «пробоїн», котрі комунальники зранку обкладали гіллям, сигналізуючи пішоходам і водіям про нову зяючу діру.

— Мій дід Іван, котрий мешкав у Саджаві Богородчанського району, ще до війни був дрібним торговцем. У селі його вважали досить поважним чоловіком, який умів відповідати за свої слова і вчинки. У нього було п'ятеро синів, зокрема мій батько, Ігор Іванович. Він з раннього віку професійно займався обслуговуванням побутової техніки. У період горбачовської перебудови організував власну справу — маленьке ремонтне підприємство, згодом — магазинчик площею 20 квадратних метрів у спальному мікрорайоні. Однак такий мініатюрний торговельний заклад, зрозуміло, не робив погоди в місті. Зате батько, котрий нині виконує суто наглядові функції, — генератор ідей, наша підтримка і рушійна сила. Мені як синові дуже цікавою видалася його еволюція в нову систему економічних цінностей. Людям, вихованим у радянському дусі, не просто вийти з-під соціалістичного гіпнозу і зорієнтуватися в нових умовах. Він зумів це зробити і подав нам приклад.

З приходом весни несподівано для фахівців на Прикарпатті різко зросла кількість смертельних випадків, спричинених отруєнням чадним газом. Вочевидь, заколисані березневим теплом, люди почали втрачати пильність, характерну для зими, в обслуговуванні домашніх печей, що призвело до найжахливіших наслідків.

Ні за що ні про що постраждав травматолог Рогатинської райлікарні, перебуваючи при виконанні службових обов'язків. Оказія трапилася тоді, коли до шпиталю потрапив мешканець Центральної України, який у складі кіровоградського «десанту» їхав двома вантажівками в Дрогобич по сільгосптехніку. Представники сонячної Кіровоградщини зупинилися в старовинному місті, аби підкріпитися і зняти стрес, але за трапезою хильнули зайвого. Особливо перебрав 35-річний водій. По дорозі до автостоянки він, не помічений товаришами, упав і заснув на тротуарі.

Молодші і старші колеги з середовища правоохоронців цілком щиро називають його людиною-легендою прикарпатського кримінального розшуку, однак, чуючи цей комплімент, він зазвичай реагує невдоволено: «Яка легенда? Одна людина в карному розшуку нічого не варта. Колектив однодумців — то інша справа. Разом багато що можна зробити». Справді, якби зібрати до однієї купи усіх волоцюг, хуліганів, розбійників, крадіїв, гвалтівників, убивць, виловлених особисто Мар'яном Івановичем та його підлеглими, то навряд чи ця різношерста злочинна компанія вмістилася б на найбільшому в Івано-Франківську стадіоні «Рух». Доводилося розкривати злочини, порівняно з якими нинішні «ментовські» телесюжети — казки дідуся Панаса. Можливо, тому до сучасного детективного чтива і видовища він ставиться з легкою іронією: «Не читаю, бо там, часто буває, сюжет зшитий білими нитками, тобто висмоктаний із пальця. Відразу видно, що автори поняття не мають про те, що описують, орієнтуючись на масового, не обізнаного з азами оперативної роботи і невибагливого читача».
На його життя, починаючи з дитинства, яке гартувалося у воєнні роки, випало стільки надзвичайних ситуацій, що їх документальний опис легко потягнув би на бестселер з продовженням.

Для розігріву 10-тисячного, за оцінками організаторів, зібрання прикарпатців, котрі минулої неділі вперше цьогоріч у такій великій кількості зійшлися на Вічевому майдані Івано-Франківська протестувати проти намірів «владної банди» й надалі керувати Україною, виступив Дмитро Павличко. Він змалював перед замляками два осінні сюжети - райдужний та апокаліптичний - за наслідками президентських виборів 31 жовтня: або ми виграємо і житимемо, як порядні люди, або програємо і ще довгі роки бабратимемося в рабському багні.