Десь, колись, в якійсь країні жив собі поет... Власне, він і зараз живе — пише вірші, музику, пірнає на дно морів та океанів і натхненно куховарить на очах у безтямно закоханих фанаток. Тільки країни СРСР, яка подарувала мільйонам меломанів свого кумира, вже не існує. Хоча появою у нашому житті Андрія Макаревича ми маємо завдячувати і всім її хибам також — зрештою, благополучніша країна таки звужує тематику творчості й не так активно стимулює образне мислення. Зараз Макаревич, незважаючи на своє російське громадянство та московську прописку, продовжує належати усім тим, хто вміє вслухатися у кожне його слово, вчитатися між рядків його поезій i не втомлюватися і ледь не щодня перепитувати у продавців музичних яток, чи не з'явилося чогось новенького від «Машиністів». Завтра вони обожнюватимуть його ще й iз чаркою в руках — Андрій Вадимович святкує п'ятдесятиріччя.

Власним музеєм може похвалитися кожен театр. І навіть якщо статистика натякає на помилковість цього твердження, це зовсім не обмовка, насправді так воно і є. Просто дехто вже встиг оформити свою історію в експозиції, а фонди майбутніх музеїв ще й досі чекають свого часу вдома у театралів, у костюмерних чи в особистих архівах акторів та режисерів. Театр драми і комедії на Лівому березі днями поповнив лави тих, хто систематизував свою історію й урочисто відкрив власний музей. А першими про його необхідність заговорили актори-лівобережці.