Вчора 3,5 тисячі дітей із Алчевська поїхали в «Артек». Проїзд взяла на себе «Укрзалізниця». На сьогодні в місті мешкає близько 10,5 тисячі дітей шкільного віку, які пішли на вимушені канікули через аварію. Як повідомив Президент України Віктор Ющенко під час зустрічі з мешканцями Алчевська біля середньої школи №6, всі вони разом з учителями на час холодів будуть відправлені в «Артек» та інші санаторії.

Усього дванадцять діб дав на вирішення «алчевської» проблеми Президент України Віктор Ющенко, побувавши в «холодному» місті в понеділок. А поки в домівки алчевців прийде тепло, дітей керівництво держави та області вирішило вивезти в «Артек» та інші санаторії разом з учителями. Вирішується навіть питання про те, щоб тимчасово вивезти родини, які цього побажають, з дітьми в інші регіони. Тим часом відновленням комунальної системи міста займається майже 2,5 тисячі людей, які приїхали рятувати Алчевськ з усіх куточків України.
На зустріч із Президентом мешканці Алчевська почали збиратися за кілька годин до оголошеного часу. Що, власне, не дуже й дивно: температура в їхніх квартирах у цей день практично дорівнювала температурі повітря на вулиці. Після щойно пережитих тридцятиградусних морозів мінус три-чотири градуси здавалися спекою. До того ж у багатьох квартирах луснули не лише батареї, а й труби каналізації. Натомість на вулиці можна було не лише подихати відносно свіжим повітрям (заводи таки працюють), а ще й поспілкуватися. Або перепочити в пунктах обігріву, де працівники МінНС пропонують не лише тепло, а ще й чай, куліш і навіть сухий пайок. Перевіряв: пригощають усіх, документів не питаючи.

Держава завжди опікувалася своїми правоохоронцями. Навіть тоді, коли вони порушували закон. І так було від початку радянських часів: колишні слуги закону завжди «сиділи» в «спецзонах». Зрозуміло чому. В умовах загальної «зони» захистити від помсти інших ув'язнених їх міг би тільки Бог. Так що окремий виправний заклад для всіх тих, хто хоч трішки стояв на сторожі державних інтересів, — більше необхідність, ніж привілей.

...Чорнобильська зона у темряві, знаєте, — видовище не для слабкодухих і байдужих. Світло автомобільних фар розрізає морок, і ми помічаємо при в’їзді в село стару пошарпану вивіску «Сьогодні в кіно». Без оголошень. Бо, на жаль, усе, що ми зараз побачимо, далеко не витвір талановитого режисера, а моторошна правда... Президентський кортеж в’їжджає у покинуте село: машини грузнуть у багнюці, а ліс, що вже давно проковтнув численні оселі, претендує вочевидь і на дорогу — єдине сполучення населеного пункту з цивілізацією. Далі доведеться йти пішки. Це — село Новошепилівці. Тут немає ані світла, ані газу, ані жодних інших зручностей. Але є життя! Подружжя літніх людей: бабця Олена та дід Сава Ображеї тут мешкають з 70-х. І вочевидь у рідному, хай і порожньому селі залишаться назавжди. Окрім стареньких, тут немає жодної живої душі в людській подобі — хіба що хижі звірі навкруги, домашній пес, сила-силенна котів та десяток курочок.

Житомирська «вісімка», в якій довічно «сидить» 174 найжорстокіших убивці, загальноукраїнського розголосу (i не лише) набула завдяки лише одному з них — серійному вбивці Анатолію Онопрієнку. «Довічною» вона стала більше чотирьох років тому, після відміни іншої міри покарання — смертної кари. Саме це врятувало й Онопрієнка, i багатьох інших «смертників» від кулі в потилицю. I хоча «вісімка» не єдина установа, чиї засуджені на формі мають безперспективну нашивку «довічно ув'язнений», саме до житомирських грат прикута найбільша увага i журналістів, i європейської громадськості. Щорічно до «вісімки» приїжджають з перевірками емісари Ради Європи. Цього року разом з експертами з Великобританії, Німеччини, Швейцарії, Бельгії тощо за колючий дріт «просочилося» i кілька журналістів. Серед них i кореспондент «України молодої», якому вдалося з'ясувати ексклюзивні подробиці про будні Онопрієнка та інших екс-смертників.

Ще донедавна назву цієї хімічної речовини знали лише у вузькому колі фахівців. Але сенсаційний скандал із присмаком гумового пилу на початку цього року призвів до того, що на Закарпатті слово «Премікс» вимовляють із жахом, подібним до слова «Чорнобиль». Чорний порошок радіації не містить, але за чотири роки з Угорщини у Берегівський район завезли півтори тисячі тонн гумового пилу і зберігали просто неба у восьми місцях краю виноградарів. Із розідраних мішків типу «біг-бег» під час дощів речовину вбирав грунт, а вітри розносили навкруги, «астматуючи» населення. Лише на минулому тижні розкидані по всій Берегівщині тонни «Преміксу» рятувальники почали завантажувати у спецвагони, які мають доставити хімічний бруд у місця переробки та утилізації. Таким було перше розпорядження нового міністра з надзвичайних ситуацій Віктора Балоги, екс-«губернатора» Закарпаття, якому проблема відома не з чуток. На місці робіт побувала й «Україна молода».

У село Дорогичівка Заліщицького району Тернопільської області «УМ» відрядила свого кореспондента тому, що саме там мешкає легендарна бабуся Помаранчевої революції Параска Королюк. Останнім часом преса дуже часто згадувала її ім'я у зв'язку із сміливою спробою цієї колоритної жіночки «помирити» Віктора Ющенка з Юлією Тимошенко. Одні журналісти змальовували її такою собі дивачкою, інші — занадто наївною людиною, яка не розуміє, що у політичних верхах — свої закони і канони, ще інші натякали, що бабусі просто подобається популярність і вона навіть пробує скористатися нею для здобуття якихось матеріальних благ. А хто ж і яка вона насправді, ця Параска Королюк? Що думають про неї люди, які живуть і працюють поруч, і як вони ставляться до того, що відбувається зараз у країні?

Кілька годин люди чекають біля брами під не по-жовтневому пекучим сонцем та зірками на банях Видубицького монастиря. Зауважимо: Київського патріархату. Той, хто забив своє «місце під сонцем» ще до приїзду найвідомішої сьогодні пари в країні — Шона Карра та Євгенії Тимошенко, — ні за які дивіденди не поступається місцем. Тихо. Чекають. Пошарпана іномарка вирулює з нізвідки і різко гальмує. Жіночка на милицях поспішає до нашої групи. «Давно почалося? — питає вона кореспондентку «УМ». — А в нас колесо полетіло, уявляєте, довелося запаску ставити!» Жіночка все одно чекає биту годину, спершись на милиці, — вона теж хоче побачити «щасливе подружжя».

«Назад повертатимемось з Бакаєм!» — так жартували українські журналісти у швидкісному «експресі Червоненка» сполученням Київ — Москва. Але реалії виявилися такими ж сірими, як i колір мундирів російської міліції. Розмов про наших «урядовців в екзилі» тут старанно уникають всі: і курсант Московського університету МВС, i головний міліціонер Росії. Правий був Юрій Луценко напередодні, коли говорив, що співробітництво української i російської міліції в контексті видачі злочинців близьке до точки замерзання. Але ніхто не міг передбачити, що морозитиме не лише «в контексті», що самої відлиги у стосунках так i не станеться. Повертаючись до Києва члени делегації МВС України погано приховували розчарування. Бо не канали зброї i наркотиків, не кримінальні авторитети Москви українського походження, i звісно ж, не тероризм були головними темами розмови правоохоронців двох країн. Про це домовлялися раніше, домовилися i зараз. А от наскільки відвертою була дискусія щодо екстрадиції в Україну злочинців із колишньої влади, залишається невідомим.

«Залісся», напевно, — одна із найскандальніших державних резиденцій в Україні. Кажуть, тут масово й жорстоко розстрілювали тварин як за часів Брежнєва та Хрущова, так і за Кучми. Мовляв, влаштовували тут нечувані гулянки й вирішували державні секретні справи у приватному порядку. І бували тут відомі у світі люди — від Фіделя Кастро до Володимира Путіна. Усі, окрім простих смертних. Потрапити на цю територію не міг ніхто з непричетних до сильних світу цього — навіть журналісти та науковці. Нинішня влада, вкотре демонструючи демократичність, пішла на небачений донині крок — пустила днями журналістів та екологів у святая-святих — у резиденцію «Залісся». Перші розглядали без докорів сумління президентські ліжка, лазили по шафах і намагалися «витягти» з працівників резиденції компромати , а другі — оцінювали природну цінність ошатного лісу. Уперше в історії. І не просто ж так: саме громадськість та науковий загал мають вирішити майбутнє цієї території — буде тут національний природний парк чи їздитимуть заасфальтованими доріжками резиденції електромобілі з туристами?