Мешканців села Бонарівка, якому понад 500 рокiв, та сусідніх iз ним українських сіл — крайньої північно-західної точки наших етнічних земель — виселили з рідного краю у травні 1945 року. Широкій громадськості більш відома жорстока операція «Вісла», спланована польською, на той час комуністичною, владою. Однак менше знаний попередній період «добровільно-примусового» переселення мешканців багатьох українських сіл, які опинилися на територiї Польщі.
Довгі десятиліття рідне село, дідівські хати і могили були відділені від розпорошених по Україні бонарівчан радянським кордоном. Сьогодні кордон більш-менш відкритий, але не в усіх є здоров'я і гроші для таких поїздок. Та й поодинці їздити сумно: село за півстоліття позаростало лісом. Отож на відзначення 60-річчя вирішили зустрітися в Україні, в селі Глибока, де осіло найбільше бонарівчан.

Треба чи не треба відбудовувати Десятинну церкву в Києві — такі дискусії точаться не перший рік. Набір питань для обговорення обмежений: брак плану та зображень споруди, цінність незабудованих фундаментів, неможливість відтворити церкву в первісному вигляді. Однак за цим усім стоїть потаємне питання: а чи не «витечуть у пісок» кошти, виділені державою на її відбудову?

Три попередні форуми, на які кожні три роки звідусіль з'їжджалися й зліталися представники нашої діаспори — від двох американських континентів до Японії й Австралії — відбулися в Києві, здавалося б, без проблем. Готувалися до них заздалегідь, усе розплановували: де поселити сотні гостей, чим погодувати, як розважити. Держава виділяла потрібну суму грошей. Трохи контролювали все це «відповідні органи», як і годилося б при «кучмівському режимові». Утім українці збиралися, спілкувалися, запасалися книжками, тішилися концертом. Форуми, за традицією, відбувалися у серпні, ближче до Дня Незалежності.
Здавалося б, тепер стіна цілком пробита, час прийшов — можна все це робити глибше, серйозніше. Однак саме тепер і виникли проблеми. До форуму залишилося два місяці, а роботу з підготовки ще й не починали, державних коштів не виділено. Українська Всесвітня координаційна рада ще з лютого цього року постійно звертається до уряду з проханням звернути увагу на цю вже звичну й очікувану для діаспорян подію, заплановану на серпень 2005 року. Рішення про підтримку заходу з боку держави, створення оргкомітету та механізм його фінансування (у обсягах, близьких до аналогічних витрат у 2001 році — 1,7 млн. грн) досі не затверджені. Проведення IV Форуму в 2005 році опинилося на межі зриву.
Поза тим, ідея такого символу єдності українців як Всесвiтнiй форум залишається важливою. Про технологію консолідації нації, про діаспору й українство в Україні — наша розмова з відомим політичним діячем, правозахисником, головою Української всесвітньої координаційної ради Михайлом Горинем, якого сьогоднi, 17 червня, вітаємо з ювілеєм — 75-річчям.

«Я знав Україну, коли жив у Польщі, — згадує 52-річний буддистський чернець iз Франції Дзен Кайсен, який нещодавно вперше завітав до нашої країни. — І в Україні, і в Польщі тоді були комуністичні режими. Те, що залишилося в моїй пам'яті після цих тридцяти п'яти років — це українські пісні й українські поети. Українські пісні я завжди слухаю у Франції. Вони і є корінням великої культурної самобутності України».
Ален Крісташек вісім років прислуговував у церкві в рідному містечку Нойон і відвідував учителів різних релігій. А потім зустрів японського учителя Тайсена Дешімару і згодом став майстром Кайсеном. «Я побачив у ньому вільну людину, повну співчуття, енергії, світла в очах, — розповідає про вчителя майстер Кайсен. — І сказав собі: «Я хочу стати такою людиною». Той учитель практикував учення Будди. Ален 15 років спостерігав за ним, практикуючи поруч. Учитель завжди наказував не займатися власне релігією: «Сідайте і забудьте про себе самого. І ви приймете серцем Всесвіт, приймете Бога у Його цілісності».

Розповідають, що 20 років тому, ставши ректором Київського університету іменi Тараса Шевченка, Віктор Скопенко найперше влаштував погром на історичному факультеті. Шанованого декана Анатолія Кізченка тоді зняли з посади, забрали в нього навіть кафедру. Вчений передчасно помер. Сьогодні ректор продовжує цікавитися історією. Можливо, не з власної волi, а за порадою симпатичних йому політиків. Так, на початку 2004 року, за рік до відзначення 60-річчя перемоги над нацизмом, пан Скопенко влаштував бучну перевірку професійної діяльності викладача історичного факультету, професора Віктора Короля, який «мав необережність» надрукувати в газеті «Київська правда» статтю про битву за Київ (у якій радянське командування загубило півмільйона чоловік), написану ним на основі свідчень рядових ветеранів. Незважаючи на те, що на цю тему Віктор Король опублікував уже кілька десятків статей у наукових журналах, пильні товариші розкритикували саме цю невелику статтю в популярному виданні й звинуватили вченого в тому, що він перекручує історію і принижує роль радянського командування в роки війни. Відповідний «сигнал» отримав і ректор університету. Однак замість того, щоб запросити відомого вченого до свого кабінету і хоча б поговорити з приводу «сигналу», він призначив комісію, якій наказав «розібратися» з викладачем. На щастя, до цієї комісії увійшли історики, готові розбиратися радше у проблемах війни. Виручили вченого і рядові ветерани.

Цього року в день перепоховання Шевченка до Канева прибуло в десятки разів більше людей, ніж завжди. Багатьох на відвідини святої для українців гори надихнув приклад Президента Ющенка, який буває 22 травня на Тарасовій могилі щороку, а цього разу приїхав із візитом уже в ролі глави держави. Вперше в такий знаменний день на Чернечу гору пiшки зійшла разом верхівка української влади — і Президент (він виділявся вишиванкою), і Прем'єр, і Голова Верховної Ради. Тут же вони вголос заявили про свій намір об'єднати на парламентських виборах 2006 року свої політичні сили, а саме — партії «Народний союз «Наша України» (почесним головою якої є Віктор Ющенко), Блоку Юлії Тимошенко та Народної партії (яку очолює Володимир Литвин).

Щороку 22 травня українська душа просить сили. У цей день на увесь наступний рік потужний духовний поштовх може дати причастя до пам'яті про найвидатнішу постать українства, людину, яка «пробила непробивну стіну» між народом і небом і, хоч і мертвою, вирвавшись із полону, таки повернулася на свою землю.

У польсько-українських війнах кримські татари часто приймали бік то поляків, то козаків, будучи залежними від своїх країн-метрополій, як і українці. Однак на тлі російської загрози ті вiдносини стали виглядати майже іграми. Російська імперія, приєднуючи українські землі, жорстоко знищувала козацьку самостійність і створювала майданчик для наступу на Крим. Це протверезило татар і українців, вони стали шукати взаєморозуміння. У 1710 році у Бахчисараї був підписаний союзний договір між Кримським ханством та гетьманом Пилипом Орликом з частиною козацтва, яка після Полтавської битви емігрувала до володінь Туреччини. Крим обіцяв підтримати боротьбу України за свободу. Того ж року почалася російсько-турецька війна. Після тривалої боротьби, у 1783 році Крим поглинула Російська імперія. Татар на півострові поменшало майже на дві третини. Крим став «важливою військовою точкою» для просування імперії далі на Південь. Росії вдавалося зберегти тут свій вплив також зброєю чуток і страшилок. І сьогодні Росія всіма засобами комунікації поширює страшну казку про «татарську загрозу» для України, що на удобреному невіглаством грунті проростає розбратом.

У певний момент історії бачення світу на теренах України «перевернулося», через бучні антирелігійні кампанії з життя вивітрювалися християнські цінності, передусім ставлення до людини як до Божого творіння. Сьогодні викладачі й студенти Українського католицького університету, де всі навчальні курси пропущені через призму християнського сприйняття, пробують повернути українцям світогляд любові. Перші успіхи вже визнані: Гелен Пфайєр, яка опанувала українську мову і навчалася в Літній школі УКУ, свою магістерську працю в Гарвардському університеті присвятила дослідженню цього університету як феномену суспільного й релігійного життя на пострадянському просторі. На переконання молодої дослідниці, УКУ формує спеціалістів, що, працюючи на різних посадах, повертатимуть християнські цінності в українське суспільство.

Український материк — це Київ, Львів, Луцьк і окремо взяті вулиці Полтави чи Вінниці. Усе інше — розпорошені острови, куди важко «доплисти» рейсовим автобусом чи долетіти думкою. Усі ці острови ніби зливаються у велетенську непізнану Атлантиду, відмежовану і від «свідомих», і від «провладних» річкою забуття.
Острівськ — невеличке село на Рівненщині, майже на самому кордоні з Білоруссю. Це один із регіонів забутої «української Атлантиди». На карті його годі відшукати, а тим паче без карти: транспорт із далекого райцентру ходить туди раз на добу. Коли ж потрапляєш до Острівська, таке враження, що час тут зупинився. У селі старовинні зрубні хати з лелечими гніздами на дахах і прадавні пасіки з вуликами на деревах. Поблизу села є три лагідні озера, а в самому Острівську — лагідні люди, веселі й щедрі, які знають десятки архаїчних поліських пісень і казок. Та за тією веселою гостинністю криється запилений сум. Село «атрофується», передусім — молоді паростки його мешканців. Старші ж шоковано споглядають, як згасає їхнє майбутнє. Ці люди здогадуються, що історія для них могла б скластися зовсім інакше — якби трохи більше знань та свободи. Однак життєвий вибір за них і за їхніх батьків завжди робили інші. Може, тому здається, що вони і досі живуть не своїм життям.