Наша лінія значиться на «карті часу» своєрідним пунктиром, спалахами на тлі історії: Київська держава, Галицько-Волинське князівство, Богданова Україна «в межах етнічної території», соборна УНР «від Сяну по Кавказ», Карпатська Україна 1939-го, Україна 30 червня 1941-го... Між цими спалахами іскра державності підтримувалася «нелегально» або ж на еміграції: урядом послідовників Івана Мазепи, урядом УНР в екзилі, підпільним урядом ОУН. Століттями українських незалежників ув'язнювали і розстрілювали. Мить свободи — і колючий дріт; мить свободи — і кров, розрита могила. Пунктир... Нарешті, з 1991 року, наша лінія нібито стала суцільною, подекуди ще подзьобана задумками «федералізації» і міфічної «общєрусскої» спільності. Туманом над нашою лінією — національною дорогою — нависла непевність стосовно неї самої. Маса людей, немов у напівсні, заперечують тисячолітню тяглість традиції києво-української державності і боротьби за неї в часи залежності.
Однак Українська держава вже є на фізичному рівні — встановлено кордони, митниці; затверджено державну мову; над державними установами майорить жовто-синій прапор. Трохи важче з «національними виявами» в суспільстві: люди, старші 14-ти, спинним мозком відають, як «за таке» перевиховували. На сьогодні в більшості українських сіл і міст ще бовванiють пам'ятники «вождям пролетаріату». І тільки подекуди вулицям і селищам повернено історичні назви, встановлено пам'ятні знаки жертвам Голодомору і героям визвольного руху. Це ще — «пунктир». Однак тенденція свідчить: невдовзі він з'єднається у суцільну потужну лінію.

Запоріжці готували зустріч глави держави ще у квітні, однак тоді нагальніші справи у столиці змусили Віктора Ющенка відтермінувати своє побачення з Хортицею. Щирий українець, він ніколи не приховував занепокоєння станом справ у національному заповіднику «Хортиця».

— Перша висота взята: сто днів роботи нового уряду минули, й можна говорити про перші підсумки. Що найважливіше було зроблено міністерством за цей час, на вашу думку?
— Ми почали реалізовувати декілька соціальних проектів, які були вкрай терміновими на момент приходу нового уряду. Перш за все, це підвищення пенсій та їх диференціація (ми отримали величезну кількість звернень щодо «зрівнялівки»). Новий уряд поновив диференціацію пенсій, і тепер усі надбавки, доплати залежать від трудового стажу, і пенсії віднині різні. Наступне: ми змогли розпочати «понадплан», так би мовити, — підвищення мінімальної заробітної плати. І поставили для себе завдання, яке виконаємо безумовно, — скасування аномальної різниці між мінімальною пенсією та мінімальною зарплатою. Уже з 1 вересня ці два показники зрівняються, а з наступного року заробітна плата стане більшою за мінімальну пенсію. І третє — це виконання програми Президента України Віктора Ющенка щодо істотного збільшення допомоги при народженні дитини й забезпечення цих виплат. Ця програма вже реалізовується. Загалом бюджетне фінансування соціальних програм є найвищим за всі роки незалежності України. Фінансування соціальних програм нині становить 81 відсоток видатків бюджету-2005.

«Вони, поляки, нас не люблять», — говорила моя колега і водночас сусідка по купе, коли ми повертались з Криниці Гурської, де проходив XIV Міжнародний економічний форум. «Назви мені хоч пару проявів такої нелюбові», — сказала я. З нами, україномовними і такими, що легко ідентифікувалися у натовпі, брутально розмовляли у готелі? Чи десь по кав'ярнях самовільно брали з нас, не чекаючи нашого на те дозволу, «на чай»? (Хамська ця звичка, між іншим, досить поширена у київських «забігайлівках»). Чи хтось спостеріг неприязний погляд? Особисто я — ні. А втім мета цієї публікації не передбачає заглиблення у етнопсихологічні замальовки. А щодо «люблять — не люблять, плюнуть — поцілують»... Одна стара професорка, в якої я колись навчалася, говорила: «У Новому Завіті сказано: полюби ближнього свого, як самого себе. Отже, полюбіть, діти мої, самих себе. Це — для початку. І не дайте наплювати собі в кашу. А потім ви навчитесь любити й інших, шанувати їх i боронити при потребі...»

Напередодні виборів уряд Януковича лише повертає те, що приховав від людей раніше. І то не все. Любов влади до народу завжди зростає напередодні виборів. Ще б пак, адже вибори — це єдиний на кілька років момент, коли не влада топче народ, а навпаки, доля влади залежить від народу. Не став винятком iз цього правила і режим Кучми—Медведчука—Януковича. Поштарки збилися з ніг, розносячи приголомшеним несподіваною щедрістю уряду пенсіонерам дотації до пенсій.

Ми ніколи не дізнаємося насправді, де уряд Януковича взяв мільярд гривень, аби дати передвиборчого хабара в руки пенсіонерам. Ми бачили тільки, як Віктор Федорович театрально грюкнув кулаком по столу і — о диво! — державні мішки розв'язалися. А може, й не державні. Можливо, це — чийсь кредит Януковичу, повертати який він зобов'язався, коли його посадять у президентське крісло, і тоді-то він точно зможе розв'язати перед своїми благодійниками державні мішки... Ми бачили також, як Віктор Федорович невміло перехрестився, підтверджуючи в такий спосіб рівненчанам, що підвищення пенсій не є його популістською передвиборчою обіцянкою. А втім, це ліричний відступ. Отже, Прем'єр грюкнув кулаком — мовляв, не обкрадайте пенсіонерів, а потім проголосив пенсійний рай, пообіцявши пенсію на рівні прожиткового мінімуму. До речі, чиновники від цих слів ледь інфаркту не нажили. У профільних міністерствах годі було дочекатися від них якихось коментарів до заяв Януковича. Вони самі були вкрай здивовані прем'єрськими обіцянками і чекали «тексту згори», аби його озвучити. «Текст» не забарився. Микола Азаров «від імені і за дорученням» роз'яснив громадянам, що не варто дослухатися до тих скептиків, які стверджують, що для України знайти щомісяця додатковий мільярд гривень пенсіонерам — мрія на кшталт польотів на Марс. Мовляв, обіцянки Віктора Януковича — то виважений, фінансово підкріплений крок.