— Чим керуєтеся особисто ви, обираючи книжки для читання?
— Я читаю досить багато і хаотично, намагаюся принаймні переглянути все, що привертає увагу в рецензіях «Книжного обозрения» та різних польських, американських та англійських книжкових сайтів. Шукаю перекладні книжки зi списків бестселерів і намагаюся зрозуміти, чому «там» народ за ними шаленіє, а «тут» вони з'являються і зникають поміченими тільки дуже вузькими колами. Деколи просто блукаю «Петрівкою» чи по книгарнях, гортаю, деколи знаходжу щось надзвичайне! Так я знайшла Макьюена, відтоді навмисно шукала всі його книжки, уважно стежу за появою нових і щиро заздрю тим, хто прочитає його вперше.

Виставку до 40-річчя творчої діяльності Івана Марчука в «Українському домі» продовжили до 13 серпня. Люди йдуть щодня, як у Мавзолей. «А що буде на вихідні», — каже чоловік «на ресепшені». У вихідні, точніше в неділю, якраз нічого не було, бо, виявляється, «Український дім» у неділю вихідний. За ті 15 хвилин, що ми чекали на своїх друзів під афішами виставки, чоловік сорок на наших очах «поцілували замок». Інтерес до Марчука — величезний, до того ж уміло підігрітий рекламою: «А я цю виставку в Кривому Розі по телевізору бачив», — сказав тут у Києві далекий від мистецтва криворіжець.
Крім задоволення від дотику до мистецтва народного художника України, лауреата Шевченківської премії, унікального майстра відвідувачі отримують задоволення від спілкування з Іваном Степановичем, він фактично кожного дня по кілька годин проводить на виставці. Особливо охоче він пояснює свої роботи жіночій аудиторії, втім привітно і доброзичливо спілкується з усіма, хто звертається з несміливими компліментами. Йому несуть квіти. У нього беруть автографи. Запитують, чи можна придбати картини. Розкішним альбомом, куди ввійшло дуже багато робіт Майстра, тих, що давно по приватних колекціях по всіх континентах, по музеях, ранніх, унікальних, які він по старих слайдах і не дуже якісних фотографіях «витягував» на комп'ютері, цікавляться всі, але ціна — 490 гривень — кусається. На наступний рік, до 70-річчя художника центральна і місцева влада пообіцяли відкрити постійно діючий культурний центр «Музей Івана Марчука», але, за словами художника, його ще й у проекті немає.

У вівторок зранку в суші-барі «Яппі» український режисер Олександр Шапіро знімав останні кадри своєї нової картини «Хепі піпл». Фактично зйомочний період уже закінчився, але в останній момент групі привалив хороший продакт плейсмент (розміщення бренду, торгової марки, продукту у фільмах). Із розмов з рекламниками вдалося дізнатися, що нібито в картині згодилися засвітитися (заплативши хороші гроші, звичайно) і автомобілі «Мазаретті», і розважальний центр «Баттерфляй-Ультрамарин», і ось суші-бар «Яппі». Олександр Шапіро вважає, що урбаністичне кіно взагалі чудово надається для продакт плейсменту, але головне в кіно — не що, а як.

Восьмого липня з канцелярії міністра культури Оксани Білозір вийшов наказ про створення Державного господарського об'єднання «Концерн «Компанія «Довженко-фільм», яке має об'єднати в єдину структуру п’ять державних кінопідприємств — Національну кіностудію ім. О. Довженка, Національну кінематеку, Українську студію хроніко-документальних фільмів, Українську кіностудію анімаційних фільмів і Національний центр ім. О. Довженка. Затверджено склад комісії зі створення ДГО, призначено в. о. гендиректора, почато процес державної реєстрації в Мін'юсті. Але директорам студій, Спілці кінематографістів так і не пояснили: а) навіщо об'єднувати п’ять різнопланових підприємств у одне (економічна доцільність, ефективність результатів); б) що буде з майном, нерухомістю студій; в) у яких юридичних стосунках між собою, державою і замовниками послуг вони будуть; г) якою сумою грошей держава готова підтримати «Довженко-фільм», якими пільгами, преференціями; д) врешті, яка ідеологічна «підкладка» стоїть за цим «укрупненням».

«Слава Богу, що ми дожили до того часу, коли держава зрозуміла, що є художники, є добрі художники, а є національне надбання. Іван Марчук — це наше національне надбання», — такими словами відкрив позавчора «підсумкову» виставку, присвячену 40-річчю творчої діяльності лауреата Національної премії ім. Т. Шевченка, народного художника Івана Марчука в «Українському домі» телеерудит Юрій Макаров. Влада насправді зрозуміла, бо грандіозний арт-проект пов'язаний із творчістю І. Марчука, вінцем якого є відкриття наступного року культурного центру «Музей художника Івана Марчука», ініціював Віктор Ющенко, який є прихильником творчості митця, а фінансово підтримав бізнесмен — засновник групи компаній «Фокстрот» Володимир Шульга, на рахунку якого останнім часом багато меценатських вливань в українську культуру. Відповідно до рангу класика, який у мистецтві досягнув головного — впізнаваності почерку, стилю, віднайдення власної техніки «пльонтанізму», було влаштовано й вернісаж — посли, дипломатичні представники, модні митці — Сергій Поярков і Олег Пінчук, поет Дмитро Павличко, міністр культури і туризму Оксана Білозір, Національний художній музей при повному штатному розкладі, критики, мистецтвознавці, очікували також провiдникiв Cекретарiату Президента.

Днями у Венеції, в палаці Попадополі, що на Гранд каналі, завершить свою роботу виставка «Перші придбання» Фонду сучасного мистецтва українського бізнесмена Віктора Пінчука, а національний павільйон України, де представлений проект черкаського художника Миколи Бабака «Діти твої, Україно», працюватиме до 6 листопада — закриття 51-ї Венеціанської бієнале сучасного мистецтва. Пінчук і держава ставили перед собою різні завдання, тому й час представлення вибирали відповідно до мети.

Днями в польському Сопоті відбувся 18-й Фестиваль української культури, на який за бюджетні гроші Польщі та України, а також за гроші бізнесменів двох держав поїхали хор імені Григорія Верьовки, групи «Тартак», «Таліта Кум», ТНМК, танцювальні колективи — усього сайт Мінкульттуризму передбачав близько 600 учасників фестивалю і понад 5000 глядачів. А з 22 червня по 17 липня у Польщі перебувають на пленері 10 українських художників, які в рамках проекту «А-хауз» надихаються католицькими святинями — Ченстоховою і Кальварією Зебжидовською. Оскільки проект «А-хауз» і однойменну галерею на вулиці Стрілецькій фінансово підтримують Індустріальний Союз Донбасу і її «бос» Сергій Тарута, які недавно таки придбали польський металургійний комбінат «Гута Ченстохова», напрошуються паралелі з матеріальними, культурними й духовними святинями.

Недарма на ринку ЗМІ звучать вічно невдоволені голоси, що «Україна молода» збирає під свою «шапку» найталановитіших вітчизняних журналістів. Останнє підтвердження — перше місце журналістки відділу культури Дарини Горової у журналістському конкурсі на найкраще висвітлення «Євробачення» «Золота папороть». У чотирьох номінаціях журі конкурсу в складі президента НТКУ Тараса Стецьківа, головного редактора газети «Сегодня» Ігоря Гужви і керівника PR-відділу компанії Nemiroff (спонсор конкурсу) Наталі Коновалової перше місце присудили лише нашій Дарині, решта категорій обійшлися другими й третіми місцями.

Улітку в місті ні розваг, ні мистецтва: хто на гастролях, хто на планері, хто на дачі, хто на морі. Тим, хто присів на мистецтво аж так щільно, що відчуває ломку без щотижневого походу в театр або без щоденного вернісажу, має лише один вихід: проект «Лінія іспанського кіно» в кінотеатрі «Баттерфляй-Ультрамарин», який почався 30 червня і триватиме до 15 липня. Причому компанія «Артхаус трафік» подбала не тільки про киян, але й заручників інших великих міст — «Лінія іспанського кіно» проляже в основних культурних центрах країни. Проект бере не кількістю — всього 4 фільми, а якістю.

Був на світі хлопчик Чарлі Бакет, який мешкав із двома старезними бабусями, двома старезними дідусями, татом і мамою в дерев'яній хатинці на краю великого міста. Родина, в якій тільки тато працював на фабриці зубної пасти, дуже бідувала — всі семеро тулилися в двох маленьких кімнатках, єдине ліжко віддали двом стареньким парам, молодше покоління спало на матрацах на підлозі, а Чарлі отримував єдину шоколадну плиточку на рік — на свій день народження, і їв її малесенькими шматочками кілька місяців. Так би й виростав чемний і чуйний хлопчик у чесних злиднях і дружній безпросвітності, якби загадковий директор шоколадної фабрики містер Віллі Вонка не оголосив конкурс: ті, хто знайдуть під обгортками звичайнісіньких шоколадних батончиків золоті квитки, потраплять на фабрику, у ворота якої давно ніхто не заходив і з воріт якої ніхто не виходив, і будуть забезпечені солодощами до кінця життя. Біда тільки в тому, що золотих квиточків містер Вонка надрукував усього п'ять, і як же мріяв Чарлі Бакет знайти квиток, але з його однією шоколадкою на рік це була занадто смілива мрія...