Клеопатра і римські імператори, Жанна д’Арк і Столітня війна, Жорж Санд і література, Марія Складовська–Кюрі та Нобелівські премії. Жінка завжди прагнула подолати обмеження чоловічого світу. Революція 1917 року в Російській імперії та радянська влада мали на меті розкріпачити жінку як класову групу. Масовий експеримент мав підняти соціальну роль «вєрного товаріща женщіни» до рівня ролі чоловіка. Тож коли Паша Ангеліна сіла за кермо трактора, мали бути і ті, хто спрямує літаки чи поведе кораблі...

Його садиба вразила охайністю і затишком — далеко не кожен господар, що не належить до категорії людей з особливими потребами, може похвалитися таким порядком. Самого пана Богдана ніде не було видно. Лише згодом побачили ґазду в глибині подвір’я, він саме порався біля вуликів. Їх у нього дев’ять. Напередодні війнуло довгоочікуваним теплом, і найсміливіші бджоли, що в рою виконують обов’язки охоронців, розминаючи крила після тривалої дрімоти, зважилися на пробні польоти. «Ці унікальні комахи–трудівниці, — каже господар, — дуже люблять чистоту в своїх оселях. Вони й самі після зими можуть дати там лад, але я їм допомагаю, бо біля бджіл душа відпочиває. Це я сповна відчув десять років тому, коли залишився без ніг».

Намір зустрітися з отцем Іваном у автора цих рядків, зізнаюся, як на духу, виник давно — надто вже дивними видавалися перекази з вуст в уста про його лікувальні здібності. Такий високий рейтинг цілительської популярності, звісно ж, насторожував: чи не видають «носії інформації», розчаровані офіційною медициною, бажане за дійсне, чи не сприймається «перегінський монах», як його просто називають, останньою рятівною соломинкою?
Півтора року тому, посеред літа, без попередньої домовленості я вже відвідував службу Божу у храмі Закреничного, яку проводив отець Іван. Багато що з того культового дійства справді було незвичним: велелюддя у церкві невеличкого села лише з півторастами дворів, якась по–особливому урочиста набожність та обізнаність з ритуалом — псалми співали майже всі прихожани. І, зрештою, заключний акорд служби: всі стають на коліна і довго моляться за мир у світі, за процвітання України, за незахищених і немічних, за те, аби Господь давав добро усім і кожному зокрема.
Поспілкуватися тієї неділі з отцем Іваном вдалося лише мимохідь, бо саме на 16 липня припав день його народження і привітати іменинника після служби зібралося дуже багато людей. Ми домовилися зустрітися іншим разом. Не знати, коли б він настав, якби про «перегінського монаха» недавно не почув у рідному селі на Черкащині, за 800 кілометрів від Закреничного. Причому співрозмовники–наддніпрянці демонстрували такий рівень обізнаності з його лікувальною практикою, що дивуватися довелося вже мені. Крім того, кілька разів телефонували читачі «УМ» з Чернігівщини й уклінно просили вийти з ним на контакт. Словом, відкладати другу зустріч уже було нікуди.

П’ятого березня у Марії Софронівни Братіцел день народження. Їй виповнюється 105 років. Відколи живе, все хворіє. Тому, за словами доньки Ганни, має лише 20 років трудового стажу. Живуть вони з донькою удвох у мальовничому селі Підлісівці Ямпільського району Вінницької області. Це рідне село баби Марії — тут вона народилася, тут промайнули всі її роки. З родини, щоправда, не залишилося нікого. Доньці Ганні Костянтинівні 87 років.
Повідомила мені про цю родину соціальний працівник Валинтина Васильківська, яка все життя відпрацювала в місцевому колгоспі економістом, а зараз доглядає таких людей, а ще є депутатом сільської ради.
І ось ми втрьох у хаті старожилів ведемо неспішну розмову про життя.

Офіційна назва розташованого на околиці Калуша приватного підприємства — «Механік», проте сам засновник жартома називає його «ЙОК» (від перших літер свого імені та імен офіс–менеджера Олі й водія Колі, яких він першими взяв із собою з «потопаючого» «Карпатнафтомашу» — колишнього флагмана «Союзнафтопрому»).
Починався «Механік» кілька років тому з верстата й одного найманого слюсаря. Тепер продукція цього приватного підприємства відома не тільки на теренах СНД, а й — у Польщі та Німеччині. Працівники цеху тут мають найвищу в Калуші (можливо, й на Прикарпатті) зарплатню — в середньому близько 3,5 тисячі гривень у місяць. Причому отримують її не в конверті, а цілком офіційно, в «супроводі» усіх передбачених законодавством податків і відрахувань. Власне, з цієї нетипової для вітчизняного приватного бізнесу соціально–економічної позиції й розпочалася наша розмова з 58–річним Йосипом Андрухівим.

Двадцять років тому, 15 лютого 1988го, останній радянський підрозділ по дорозі додому перетнув афганський кордон. Відтоді ця дата офіційно вважається днем виведення військ з Афганістану, а отже — днем закінчення майже дев’ятирічної війни. За сумною статистикою, в Україну з неї не повернулися 3360 чоловік, ще понад вісім тисяч зазнали поранень. Гинули здебільшого чоловіки, але в афганському мартиролозі зустрічаються й жіночі імена. Серед них — ім’я Тані Врублевської, яка добровільно зголосилась до Афгану, а повернулась на Батьківщину в «чорному тюльпані».

...Вік живи — вік дивуйся. Це про нас, журналістів. За свою багаторічну журналістську роботу дивуватися потаємним закуткам людської психіки доводилося не раз. І от вкотре в своїй практиці зіткнулася з чимось подібним — пом’якшити вирок ґвалтівнику просить... мама чотирьох діток, 8–річну доньку якої ґвалтував співмешканець.

Його життя — це Батько, Фотокамера, Слобожанщина, Чорнобиль, Літаки і Майдан. Усе з великої літери. А ще він — ґрандіозний хитрун і ворожбит. У ролі першого віднаходить гроші на свої нові задуми, у ролі другого — фотографує, часто навіть не пригадуючи, в який момент увімкнув фотоапарат... Уперше потрапила до майстерні харківського фотографа Юрка Ворошилова восени 2004–го. На підлозі — альбоми зі слайдами, томики Сковороди, лежак і комп’ютер, на вікнах — десятки коричневих кілець від кавових пластянок, попід стінами — великі виставкові фотополотна (переважно — чорнобильська тематика), на стінах — тисячі ворошиловських світлин (скільки знайомих облич!), на столі — квадрати ватману з написом «Листи в майбутнє з Юрієм Ворошиловим»: саме на них харківські майданники в 2004 році лишали свої думки, сподівання, погрози й побажання... На люди він з’являється тільки в моменти своїх великих перемог. З’ява в «УМ» теж присвячена новим творчим досягненням харківського Ворошуна.

Ім’я Ірисі Ликович стало відомим після виходу у львівському видавництві «Піраміда» книжки новел «Перелітна». Про 22–річну закарпатку заговорили: хтось зі здивуванням і повагою, а хтось — шпетив, на чому світ стоїть. Поміж тим, аби набратися нових вражень і вивчити німецьку мову, випускниця Ужгородського національного університету подалася до Німеччини. Наша розмова з однією з найперспективніших закарпатських літераторок відбулася в Ужгороді під час її вакацій і торкалася життя в такій близькій і водночас далекій Європі.

Рідна тітка новообраного Прем’єра Антоніна Ульяхіна стала відомою, коли випустила у світ першу книжку про життя племінниці. «Юля, Юлечка» присвячувалася дитячим та юнацьким рокам життя лідера БЮТ. Але ще тоді Антоніна Миколаївна, яка очолює Дніпропетровську обласну організацію ВО «Батьківщина», пообіцяла видати три книжки, присвячені племінниці. І поки що свого слова дотримується. Свою другу книжку мемуарів вона назвала «Юля, Юлія Володимирівна». Головна героїня тут подорослішала, адже у виданні йдеться про наступний період життя лідера БЮТ, післявузівський.