Пострілом у голову отця доктора Гавриїла Костельника «знешкодили» у Львові, під вікнами його будинку. Це сталося через два з половиною роки після штучного «собору», на якому оголосили про скасування Української греко-католицької церкви і перехід священства й мирян «під крило» московського православ'я. Отець Гавриїл очолив тоді «ініціативну групу» псевдособору, отож «забагато знав». 21 вересня 1948 року, коли отець після вранішньої служби повертався з Преображенської церкви додому, його вбив найманець, якого відразу ж застрелив міліціонер у цивільному. На квартиру Костельника вмить прибули енкаведисти. Ключем, взятим із кишені мертвого господаря, вони відімкнули його сейф і забрали документи про Львівський собор. Через пресу людям «пояснили», що «ліквідатора УГКЦ», мовляв, убили бандерівці.
Невдовзі позбавили життя і, відповідно, змоги переповісти комусь правду, й інших двох «ініціаторів» псевдособору — отця доктора Михайла Мельника (отруєний у поїзді дорогою з Москви до Львова) і отця Антонія Пельвецького (раптово помер у своїй резиденції). Декого з причетних до цього «церковного акту» органи НКВС ув'язнили. Утім, незважаючи на криваві перестороги, реальні обставини і хід проведення Львівського псевдособору 1946 року не вдалося приховати так само, як Голодомору та нічних розстрілів із глушниками на східній Україні у 1930-х.

«За боголюбиві Україну і Грузію» моляться щонеділі парафіяни церкви Різдва Христового, що на Поштовій площі над Дніпром. «Те, що в стародавньому Києві відбуватиметься богослужіння грузинською мовою, — велика честь для мене і як посла, і як грузина», — відзначив Надзвичайний і Повноважний Посол Грузії в Україні Грігол Катамадзе на прес-конференції, присвяченій відкриттю в столиці України першої грузинської православної парафії.

«Є ідея!» — раз по раз можна почути від лідера кримськотатарської молоді Ескендера Барієва. Найцікавіше, що ці ідеї реалізуються. Можливо, не в повному обсязі (адже не на все вистачає коштів). Утім, переглядаючи «хроніку» Кримськотатарського молодіжного центру, який упродовж 10 років очолював Ескендер, дивуєшся: невже це все змогла втілити громадська організація? Незабаром літопис КМЦ, доповнений фотографіями і документами (відозвами, зверненнями), вийде друком, ставши повноцінною історією першого десятиріччя легалізованого в Українській державі кримськотатарського молодіжного руху. У рік створення КМЦ його члени тримали голодування на знак протесту проти прийняття «конституції Автономної Республіки Крим», в якій зовсім не згадувалося про кримських татар. Кожен член Кримськотатарського центру голодував тоді по три дні, потім надсилав телеграму Президентові України і передавав естафету наступному. В результаті, Верховна Рада України не прийняла цей документ. У 1996 році проводили акції на підтримку Конституції України. Постійно виступали проти війни в Чечні.
Ескендер Барієв виріс у родині учасників підпільного кримськотатарського національного руху. «Я з дитинства знав, як готуються документи, як вони тиражуються. Часто вечорами і ночами ми з батьками розривали на сторінки рулони ксерокопійованих текстів. У мене до цього потяг з дитинства», — згадує Ескендер. Коли у 1995-му створили Кримськотатарський молодіжний центр, він, на той час студент-медик, його очолив. І в цій молодіжній громаді, немов у плесі чарівного джерельця, проявилося життя цілого народу — його культура, філософія, соціальний досвід, віра й освіта і, звісно ж, проблеми. Про це наша розмова з наймолодшим членом Меджлісу Ескендером Барієвим, який на ІІ Курултаї кримськотатарської молоді в середині січня цього року склав свої повноваження голови КМЦ, передавши «булаву» молодшим.

«Скiльки пам'ятаю себе — завжди лiпив, малював, вирiзував з дерева i паперу, мандрував, спiвав», — писав у своїй автобіографії художник, мистецтвознавець, «патріарх українства» Іван Гончар. Уродженець Черкащини, він через іскристу красу Наддніпрянщини «вийшов» на різнобарв'я українського традиційного мистецтва загалом, як самобутнього цілісного явища у світовій мозаїці народів. Здобувши мистецьку освіту в Києві ще до ІІ Світової війни, усе своє життя продовжував навчатися у просторих класах просто неба, розсипаних по карті України — стародавніх селах і містечках. Подорожував від села до села, досліджував народне мистецтво, замальовував ще збережені пам'ятки, збирав рукотворні народні шедеври — щоб уберегти їх у своїй домівці. Пройшовши всю війну рядовим солдатом, бачив, якої шкоди завдали українській спадщині нацисти. Мандруючи повоєнною Вітчизною, терпляче рятував від знищення те, що «добивали» енкаведисти. Врятовані й дбайливо збережені мистецькі витвори за кілька десятиліть існування Музею Гончара побачили сотні тисяч людей з-понад 50 країн світу. Спогади про ті роки кількох знаних українознавців, зібрані співробітниками вже сучасного Музею Івана Гончара, пропонуємо нашим читачам.

«Дитячий вік — це прекрасний період людського життя, але короткотривалий. І треба використати цей час якнайкраще. Наш поет каже: “Раз добром нагріте серце вік не прохолоне». Нашим завданням є нагріти дитячі серця добром, щоб вони несли його через усе своє життя», — сказав Блаженнійший кардинал Любомир Гузар на прес-конференції 27 грудня, де було оприлюднене звернення глав християнських церков та конфесій України до «дітей, батьків, учителів, політичних і громадських діячів та всіх людей доброї волі» — щоб 2006-й (Президент Віктор Ющенко закликав провести його як Рік захисту прав дітей) проголосити Роком захисту духовного світу дитини.

Капличку-вагончик у старовинному центрі Києва, між 72 та 74 будинками на тротуарі вулиці Богдана Хмельницького поставили з тиждень тому. А місце під будову тут церковки святого Миколая освятили в понеділок, 19 грудня. Спільне богослужіння на теренах майбутнього храму відправили священики церков київської традиції — Української православної (Київський патріархат), автокефальної православної та греко-католицької. І все це — з ініціативи мешканців прилеглих будинків. Вони розповіли, що колись неподалік була каплиця святого Миколая, її зруйнували в роки радянської влади. Однак сам цей факт, можливо, так і не надихнув би мирян на ідею побудови церковки, якби не «адреналін» небезпеки. Річ у тім, що на «п'ятачку» між кількома «антикварними» будинками, що так прикрашають центр Києва, інвесторам забажалося збудувати житловий будинок (як пояснили кияни, «свічку з підземними гаражами»).

«У повітрі бриніло пробудження, — згадує 1960-ті роки публіцист, правозахисник Євген Сверстюк. — Викликає велике здивування те, що раптом з'явилося так багато людей з високим рівнем моральної свідомості». Нелегко пояснити, чому люди з різних місць України, з дуже різним досвідом — вмить «упізнавалися» і єдналися. Василь Симоненко з Черкас, Євген Сверстюк з Волині, Іван Дзюба і Василь Стус з Донеччини, Іван і Надія Світличні з Луганщини, Ліна Костенко з Київщини, Михайлина Коцюбинська з Чернігівщини... Про шістдесятників та їхній духовний зв'язок з поколіннями попередників та послідовників — наша розмова iз відомим правозахисником, доктором філософії, редактором газети «Наша віра» Євгеном СВЕРСТЮКОМ.

Мабуть, небагато знайдеться киян, які не відають, де могила Патріарха Володимира, або нічого не чули про його похорон у так званий «чорний вівторок» 18 липня 1995 року. Однак час згадати і про життя Патріарха Української православної церкви, постать якого стала символом єднання християн і захисту християнської віри. У час спертого духовного вакууму в СРСР в'язень сумління священик Василь Романюк, який двічі карався у радянських концтаборах, постійними зверненнями, листами і заявами, що друкувалися у самвидаві і передавалися за кордон, нагадував світовій громадськості про становище віруючих в Україні. Коли наша країна звільнилася з «безбожних обіймів», він, прийнявши чернечий постриг з іменем Володимира, всього себе посвятив окресленню дороги до Світла для мільйонів душ свого народу. У 1993 році обраний патріархом Київського православ'я і за два роки керівництва Церквою відновив у «другому Єрусалимі» міцний фундамент і чисті джерела віри.

Учора під стінами ЦК КПУ на Подолі міліції було що робити. Однак десятки хлопців у формі з'явилися «нізвідки» лише тоді, коли «червоні» пустили в хід «зброю» — пакунки з фарбою і воду. До цього правоохоронці ніби не звертали уваги на «захисників ідеї Леніна», які, підстрибуючи від люті, кидалися з кулаками на пікет Громадської партії «Пора». Хлопці й дівчата з порівською символікою прийшли до офісу комуністів, аби нагадати про жертви Голодомору і про те, що й досі правляча на той час партія не тільки не вибачилася за свої злочини, а й продовжує їх приховувати. «Зраджуєш Україну, виправдовуєш убивць — тримай квиток КПУ» — так назвала свою акцію (зазначимо, не без нальоту передвиборчого піару) «Пора».

«Навіщо пам'ятати про 33-й рік?» — можна почути сьогодні від багатьох. По відповідь раджу поїхати в якесь із сіл Київщини, Кіровоградщини, Луганщини чи Харківщини і поговорити там з людьми, які пережили Голодомор. Можливо, перед вами станеться їхня перша «сповідь» про жахіття, відчуте кожною клітиночкою єства (автор цих рядків таких «сповідей» чув уже близько пiв- сотні, упродовж кількох років беручи участь в експедиціях Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Рильського НАНУ). Наприкінці півтора-, а то й двогодинної розмови бабця чи дідусь полегшено зітхнуть: нарешті (через 70 років!) виговорилися. Якщо поряд будуть їхні внуки і правнуки — у ході розповіді ви відстежите на їхніх обличчях «зміну свідомості»: вони вперше уважно слухатимуть свою 90-літню «бабу», не кепкуючи з неї, як це часто трапляється в постколгоспному побуті. Дзвін пережитої трагедії долине й до них, довгий час «відрубаних» від цілісного інформаційного поля народу. На ваших очах ці молоді люди враз заповажають свою убогу сиву «старійшину», а хтось із них, відвернувшись, схлипне від різкого душевного болю. І, може, той біль згодом покличе його до глибшого вивчення причин і наслідків Великого голоду, які ми, не замислюючись, відчуваємо на собі щодня.