Ні за що не здогадаєтеся, чим зайнявся іванофранківець Мирослав Федорчак на другий день після побиття ним світового досягнення китайця Поля Вай Ман Чанга, встановленого у Гонконгу ще в 1992 році. Свіжоспечений рекордсмен, не відпочивши як слід після стресового навантаження, поїхав по селах Рогатинського району Івано-Франківщини торгувати батарейками, клеєм, ізоляційною стрічкою та іншими, як він каже, тисячами дрібниць. Це для нього — професійне заняття. Так упродовж кількох років заробляє з дружиною на хліб і до хліба. За встановлений 2 жовтня світовий рекорд отримав лише сертифікат у рамочці і — жодної копійки підтримки. У поточних і перспективних планах місцевих спортивних чиновників таке досягнення не прогнозувалося, отже, й гонорару катма.
Любительським спортом Мирослав займався винятково для себе, поки не натрапив на Книгу рекордів Гіннесса. Погортавши її сторінки, скромний іванофранківець півроку тому вирішив кинути виклик китайцю. Перша публічна спроба виявилася більш ніж переконливою.

Кілька років тому прикарпатці увіковічнили в бронзі батька українських пасічників чернігівчанина Петра Прокоповича — бюст метра прикрасив історичний центр Івано-Франківська. А відтепер компанію йому складе ще один «бджолярський» пам'ятник, відкритий у селі Жураки Богородчанського району.

Дітей, котрі залишилися без батьківського тепла і ласки, співчутливі українці щиро жаліють і навіть допомагають чим можуть. І за християнськими приписами, і по совісті. Але що робити з багатотисячною масою знедолених маленьких українців як iз глобальною проблемою у нашому бідному суспільстві? Здається, знайти відповідь на цей виклик часу не простіше, ніж винайти еліксир безсмертя. Від радянської соціальної системи залишилися дитячі будинки та школи-інтернати з колективізованими вихованцями, котрим у теперішньому дорослому житті самотужки важко дати собі раду. Від західного світу до нас прийшла мода на дитбудинки сімейного типу та масове усиновлення дітлахів, позбавлених батьківської опіки. Проте перенесені на специфічний вітчизняний грунт ці багатообіцяючі паростки ще не дали очікуваних результатів.
Поки кращі педагогічні, соціальні, психологічні уми держави міркують над розв'язанням цієї проблеми, виростає нове «незалежне» покоління. Залишене без відповідної уваги, воно може приголомшити суспільство вкрай небажаними кримінальними сюрпризами. З ними мало не щодня стикається старший помічник прокурора Івано-Франківська Олена Костирєва, яка вже 20 років спеціалізується у сфері нагляду за дотриманням законів про неповнолітніх і підтримує в суді обвинувачення, висунуті проти цієї вікової категорії громадян. Її спостереження та висновки як юриста, матері і просто небайдужої людини, зроблені впродовж двох десятиліть на «останньому рубежі», очевидно, варті уваги.

Зовсім не бажаними, в одному випадку, і дуже доречними — в іншому виявилися контакти гостей із берегів Босфору з прикарпатськими правоохоронцями. Арештом завершилася тривала розлука 43-річного громадянина Туреччини з його вітчизняними нарами. Шість років тому суд національної безпеки Анкари засудив цього чоловіка до 15 років ув'язнення за торгівлю наркотиками, зокрема їх нелегальний експорт у Європу, однак спритний наркоділок зумів вислизнути з обіймів турецької Феміди і «загубитися» за кордоном. Лише з плином часу вдалося виявити сліди втікача в Україні, де він мігрував з регіону в регіон, займаючись підприємництвом.

Близько півночі 48-річний мешканець села Спас допровадив до Косівської центральної райлікарні земляка з важкими вогнепальними пораненнями шиї, легенів та лівої руки. Поки медики в операційній боролися за життя нетипового пацієнта, його товариш розповідав правоохоронцям свою версію того, що сталося. За його словами, незнайомці вчинили на них збройний напад. Під вечір, коли вони нібито йшли на пасовище перепнути коней, з лісу грянули несподівані постріли, жертвою яких став колега.

Прикарпатці завжди з великою повагою ставилися до В'ячеслава Чорновола, і він відповідав їм взаємністю. Як зізналася позавчора під час відкриття пам'ятника своєму чоловікові письменниця Атена Пашко, В'ячеслав Максимович щиро любив Івано-Франківськ і весь прикарпатський край, мав тут надійного товариша — талановитого художника, в'язня сумління Опанаса Заливаху.

Як не дивно, українці Галичини у такій важливій ремісничій галузі, як ковальство, після падіння Галицько-Волинського князівства зазвичай на своїй землі не грали першої скрипки чи то пак — не махали першою кувалдою. Власниками кузень, а отже, й першими номерами фахового рейтингу в містах і містечках, як правило, були представники інших націй. Мало кому з українців вдавалося порушити гегемонію чужинців. Не тому, що руки до молота не стояли — з цим якраз усе було гаразд, бо галичан охоче брали рядовими ковалями.

Перша порція адреналіну була зовсім не очікуваною. Зупинившись на короткий перепочинок перед Черником, я зіскочив з дороги на пониззя пригірського моріжка і загруз кросівками в болоті, замаскованому м'яким оксамитовим килимом моху. Аби вийти на твердий грунт, довелося хапатися за гілляччя старого пенька. Раптом з-під нього вигулькнула Вона (так абстрактно горяни називають гадюку) і неквапом почала відповзати. Лише через кілька секунд я збагнув, на яку небезпеку наражався (вужів із жовтими «вушками» знаю добре). Може, така близька зустріч з Нею обійшлася без «отруйного контакту» тому, що наближається Воздвиження Чесного Хреста.

Узимку цього року вакантне місце вчительки зарубіжної літератури у Будзинській школі, що в Тлумацькому районі, посіла 23-річна студентка-заочниця філфаку Прикарпатського національного університету. Принаймні так вона відрекомендувалася. Діти добре зустріли нову наставницю і, за їхніми відгуками, не нарікали на рівень викладання «зарубіжки».

Пані Емілії, дасть Бог, невдовзі виповниться століття від дня народження. Тягар прожитих років щоденно нагадує про себе, але поважного віку господиня не впадає у стан летаргійної байдужості — бадьориться і мріє видати книжку зі спогадами про діяльність «Просвіти». Довкола достатньо тиші для роздумів — мешкає сама у власній оселі на тихій вулиці Козацькій у передгірському місті Надвірна: чоловік помер, діти живуть окремо зі своїми сім'ями. Переступивши поріг чималого будинку, спроектованого за архітектурними довоєнними смаками, ніби потрапляєш у побут, описаний Іриною Вільде в романі «Сестри Річинські»: простора вітальня із старомодними меблями і громіздким роялем, на журнальному столику — свіжа преса.
Її чіпка пам'ять з-посеред найдраматичніших сторінок життя вихоплює епізод із п'єси Бориса Грінченка «За батька», поставленої самодіяльними артистами на надвірнянській сцені після першого приходу «совітів». «Я грала роль дружини, чоловіка якої несправедливо заарештували, — пригадує співрозмовниця. — Здавалося, що та роль ніби була написана спеціально для мене: мого чоловіка також узяли «під штики» і заслали на 10 років в Архангельську область. Як було тяжко самій залишатися з трьома дітьми! Ніколи-ніколи не забуду тієї п'єси. Тоді ніби весь біль моїх страждань вихлюпнувся на сцену. Плачучи, я впала на коліна, а в залі глядачі плачуть. Вони знали про мою біду і щиро співчували...».