Наша освітня система сформувалася не в найкращий для українців час — у «совєтський» період СРСР. Гуманітарні дисципліни — історія, літературознавство, філософія, культурологія — були значно обмежені у своєму розвитку доктриною «совєтського народу». А ось технічні спеціальності розвивалися досить активно і перспективно — доказом цього є високий попит на українських науковців технічних та природничих спеціальностей за кордоном. Тож багатьох сьогодні цікавить, чи не зруйнують запропоновані нововведення нашу «стару і добру» освітню систему? Значно поглиблює ці побоювання те, що про Болонський процес говорять або надміру деталізовано (тоді загальну стратегію цих змін прослідкувати практично неможливо), або — як лікар пацієнту: «Не хвилюйтеся, все буде добре, вирішиться найкращим чином, гарно стане і студентам, і науковцям, і викладачам, і країні».

Не знаю, що саме примушує людей не довіряти цим словам — ментальність українців чи їхня недовіра до влади, базована на власному досвіді, — але від запроваждення нових норм очікують якогось «западла». Поборники старих методів узагалі мають похмурі передчуття — чи не планує глобалізований світ знищити нашу унікальну систему освіти для того, щоб потім українців використовувати як рабсилу? Міністр освіти Станіслав Ніколаєнко заспокоїв щодо цього сказавши, що руйнувати в національній системі освіти нічого. «Пам'ятаєте, коли у фільмі «Операция «Ы» казали: «Нічого не треба красти, там до нас усе вже вкрадено», то приблизно така ж ситуація у нас з освітою», — сказав Ніколаєнко на прес-конференції. І додав, що унормовують освіту для того, щоб дипломи наших випускників визнавали у світі, щоб європейці вчилися у нас, а ми – у них, та щоб дипломовані інженери не працювали малярами-штукатурами по закордонах.
Йдеться передусім про формальні зміни — наприклад, у ВНЗ тих країн, які підписали Болонську декларацію, буде запроваджено дипломи нового зразка. В Україні вже розробили нову вкладку до диплому і зараз на «круглих столах» узгоджують її з ректорами ВНЗ.
Крім цього, мають модернізувати і сам навчальний процес. І тут студентів та вчителів очікуватимуть серйозніші зміни.

«Лірика і фізика» — тема вічної, здавалося б, суперечки між природничниками і гуманітаріями. Утім світ уже вчиться мирити цю суперечку в новітньому симбіозі, коли на службі наук гуманітарних (про вершину Творіння, людину) стають науки природничі (про Всесвіт), неабияк збагачуючись людинознавством. У результаті з'являються електронні бази даних з історії, використання математичних методів у мовознавстві... А молоде покоління у цьому, як і в будь-якій іншій перспективній справі, передує. І де, як не в університеті, звершуватися такому симбіозу?
Доктор фізико-математичних наук Олег Третяк уже тринадцятий рік є першим проректором Київського національного університету. Сьогодні наша розмова з доктором Третяком — про найвідоміший ВНЗ України, його випробування нелегкими для науки 90-ми роками і не менш трудомісткий шлях у майбутнє.

В інтерв'ю «Україні молодій» професора Віктора Короля (номер за 1 червня 2005 року) було вмiщено помилкову інформацію про одного з деканів історичного факультету КНУ Анатолія Кізченка. Автор публікації вибачається за помилку. Насправді декана не зняли з посади «за наказом ректора Віктора Скопенка». Анатолій Кізченко пішов з роботи за власним бажанням.

Шалва Амонашвілі, відомий грузинський педагог, який розробив поняття гуманної освіти, нещодавно приїздив до Києва. Відкрита педагогічна школа запросила Шалву Олексійовича до Скандинавської гімназії, де він провів семінар-тренінг для вчителів з усієї України. Під час семінару Амонашвілі просив більше довіряти дитині, поважати її та ніколи не виховувати на основі страху чи принижень. Казав, що натомість варто розвивати в дитині творчі імпульси, прищеплювати віру і любити кожного зі своїх учнів.
Хотілося розпитати цю немолоду, повну мудрої енергії людину про те, як же можна запроваджувати такі основи виховання в сучасному жорстокому світі.

Днями в Українському домі компанія «Майкрософт» презентувала сайт, який допоможе захистити дітей від інформації з iнтернету.
Інтернет розширює можливості людей, полегшує їх доступ до інформації, сприяє спілкуванню, розвиває і вчить. Проте не секрет, що часто інформація, що приходить до нас електронною поштою чи «пропонується» у вигляді банерів на iнтернет-сторінках, має набридливо рекламний характер (так званий спам) чи містить відверто порнографічні елементи. Батьки дуже часто не знають, як обмежити доступ своїх дітей до порносайтів чи прослідкувати, з ким підлітки спілкуються в чатах. Проблема має не тільки моральний характер — адже діти можуть повідомити потенційним зловмисникам конфіденційну інформацію, наприклад, номер кредитної картки своїх батьків. Дітям он-лайн можуть пропонувати наркотики, а при особистій зустрічі (часто їх призначають користувачі чатів) неповнолітніх можуть схиляти до речей, які кваліфікуться в карному кодексі як сексуальне домагання.

Винесений у пiдзаголовок текст цілком самодостатній. Така собі демократична цивілізаційна альтернатива як для людей, які того «Соняшника» в очі не бачили, так і для «безнадійно хворих» на той часопис із самісінького часу його заснування. На тому жирному тексті можемо ставити не менш жирну крапку. Поціновувачі прийдуть подивитися виставку, хоч у якому куточку України вони б жили, а люди байдужі чи необізнані назавжди викинуть із голови цю інформацію, мов спам із електронної пошти.

«Ех, шкільні роки чудові...» — згадувалася пісенька зі шкільних років, коли я впевнено крокувала по вранішньому місту серед гамірної малечі, що поспішала до своїх шкіл із букетами квітів.
— Мамо, мені дороги не видно через цього букета, — жалівся хлопчик, років шести, з величезним букетом осінніх квітів, котрого мама вела за руку. З усього було видно, що малому не зовсім зрозуміло, чому його зрання витягли із теплого ліжечка і ведуть у якусь «невідому» школу.
— Йди, Андрійку, жвавіше. Той букет тобі дорогу до знань прокладе, а ти лінуєшся його нести, — повчала мама сина, певно, хвилюючись у відповідальний день не менше за малого.
Мабуть, немає жодної дорослої людини, котра б не згадувала про свої шкільні роки, ну принаймні про окремі з них, з особливим душевним теплом, як про неповторну юність. У тому, що ця юність дійсно неповторна, пересвідчилася і журналістка «УМ», намагаючись «перепрофілюватися» в одинадцятикласницю однієї з київських шкіл. Попри всі старання скинути з себе (аж страшно сказати) 6 років практично неможливо, одинадцятикласниці з мене не вийшло, бо все-таки 23 — це не 16. Проте побувати в учнівській тусовці як свій серед своїх мені все-таки вдалося. Враження — ніби тих шести років і не було.

Сім'я, що не дбає про своїх дітей, втрачає статус родини. Там, де немає піклування про свою кров, немає розуміння того, що без відданої самопожертви неможливий завтрашній день, тільки сіється бур'ян роздору, що приглушує цвіт квітів майбутнього — дітей. А чи має право країна, що не турбується про своїх дітей, називатися державою і об'єднуватися в націю?
Сьогодні, коли близько п'яти з половиною неповнолітніх українців йдуть до школи, це запитання більш ніж актуальне. Не варто нині збиватися на патетику й говорити «великих слів велику силу», не будемо забирати чужого хліба, потрібно просто зазирнути в сусіднє село, щоб зрозуміти, яка ми родина і чи маємо право нею називатися.

Хай із деяким пафосом, але відзначимо: сьогоднішній День знань особливий. Усе-таки це 1 вересня — перший початок навчального року в новій країні, постреволюційній і, не побоїмося цього слова, вільній.
Для когось свято більше, для когось — менше. «У нас сімейна «трагедія» — ця людина через три дні вперше йде в школу», — повідомив днями журналістам Президент Ющенко, вказавши на середульшу доньку, Софійку. Жартував, звісно, з приводу трагедії. Але головне — 1 вересня 2005-го незвичайна дата і для президентської родини.