Знайомтеся: Євген Концевич. Той, хто живе за себе і «того хлопця». Понад півстоліття щоденної боротьби. За життя. За Україну. За те, що ти на землi — людина. Багато це чи мало? Він відомий Українi та свiту як письменник–дисидент, а ще — людина незламної волі. З 73 вiдпущенних йому Всевишнiм 56 років цей чоловік прикутий до лiжка. Назавжди.

Перепусткою для цієї публікації на сторінки «України молодої» було єдине прохання Тараса Конечного — сина пана Юліана: «Пишіть про все, що бачите і чуєте, тільки, будь ласка, не називайте нашої адреси. Татові 78 років, і він тривалий час сам лікував себе від важкої недуги. Нині відновлює сили, тому не може прийняти всіх бажаючих, що стане великою прикрістю для тих, хто може приїхати здалеку».

Отже, абстрагуємося від місцезнаходження прикарпатського фітотерапевта. Скажемо так: передгір’я Карпат — і це відповідає дійсності. Все решта — точно, конкретно і зримо. Тим паче що чимало порад нашого співрозмовника можна випробувати без особистого з ним контакту.

Лікування травами — вид народної медицини, який, на відміну від ворожбитства і знахарства, не заперечують навіть світила у білих халатах. А якщо зважити на відомість пацієнтів Юліана Конечного, перед якими до зустрічі з ним розчинялися двері найпрестижніших медичних центрів світу, то мимоволі починаєш вірити в дива, з першого погляду, сумнівні. За здоров’ям до нього приїжджало чимало знаних в Україні постатей, а посол однієї з великих країн світу в особистому амбасадорському посланні від 19 жовтня 2006 року написав (цитуємо): «... хочу ще раз подякувати Вам за всю ту неоціненну і безкорисливу допомогу, яку ви надали моїй сім’ї» (не матеріальну зрозуміло, а цілительську. — Авт.).

Заради справедливості треба сказати, що прикарпатські представники офіційної медицини, з якими вдалося поспілкуватися на цю тему, визнаючи в багатьох випадках високу ефективність лікувальної практики Конечного, сумніваються щодо точності його методики діагностування та дозування фітопрепаратів з допомогою підвішеної на ниточці гайки. Власне, з цього, м’яко кажучи, нестандартного «медінструменту» й почалася наша розмова.

Перші солом’яні плетінки маленькій Світлані Пісковій показала бабуся. Працювати з соломою було легко і цікаво, тож незабаром дівчинка плела не гірше старенької. Але про майбутню професію ремісниці тоді не йшлося, і Світлана почала працювати в місцевому Будинку культури за іншим фахом. Проте сонячна солома просто таки переслідувала жінку — її просили зробити ту чи іншу прикрасу, показували нові види плетіння.

З часом майстриня зрозуміла: солома — це її життя . Почала їздити на зустрічі і семінари ремісників, вчитися. Сьогодні Світлана використовує більшість поширених в Україні видів плетінок, плете оригінальні вироби, дечого вже може навчити сама. Її роботи є в усіх куточках України, в багатьох країнах світу.

Світлана дуже полюбляє рідне село — Нову Прагу, що на Кіровоградщині. Може, саме звідси у неї уміння бачити і відтворювати елементи природи. Троянди, маки, лілеї, гвоздики в її солом’яних віночках виглядають так, ніби їх створила сама природа.

Одна гривня двадцять копійок — саме стільки коштує проїзд між станціями «Яблунька» та «Вишенька» Київської дитячої залізці. Ціна символічна у порівнянні з дитячими атракціонами, а малюки в захваті, для багатьох це перша поїздка у потязі, тому два з половиною кілометри, які вони проїдуть у вагоні, запам’ятаються надовго.

Уже через півгодини спілкування з Борисом Івановичем у його скромній івано–франківській квартирі мене накрила інформаційна лавина з найменувань військових частин, з’єднань, прізвищ командирів, дат, воєнних і післявоєнних подій. Розповідь господаря дивувала енциклопедичною точністю і вичерпною лаконічністю. Зауважте: у липні йому виповниться 86 років. Пригадалося, здається, Цицеронове: над досконалими людьми старість немає сили.
Почувши мою похвальну репліку, з кухні нагодилася Ніна Андріївна і відкрила секрет блискучої чоловікової пам’яті. «Знаєте, — зізналася вона, — Борис Іванович принципово не вживає алкоголю і не курить, навіть на сімейні ювілеї лише пригублює чарку. Але й це не головне. Він весь час перебуває у стані безперервного захоплення: щось читає, шукає, колекціонує, уточнює. Йому все цікаво. Каже, що без цього жити не може. І це — суща правда».

Серйозність таких родослівних припущень підтвердили учасники міжнародної українсько–хорватської зустрічі нещодавно в Києві. До столиці України завітали очільник Сплітсько–Далматинської області Хорватії Анте Санадер та співголова Товариства хорватсько–української дружби Теодор Фріцкі. Йшлося про організацію поїздки великої групи українських Лимичів до Хорватії, яка, на їхнє переконання, є прадавньою батьківщиною роду. З делегацією Великої ради роду Лимичів спілкувалися також посол Хорватії в Україні Желько Кірінчич та голова Державного комітету України в справах національностей та міграції Олександр Саган.

Вітчизняні політики довго не балували істеблішмент сімейними скандалами (якщо не брати до уваги Дмитра та Марію Фірташів, але це, радше, виняток). «Регіонал» Василь Горбаль, приміром, зовсім «несмачно» розлучився зі співачкою Галліною, без явних ексцесів та публічних істерик. Депутати й урядовці зі своїми «половинками» виглядають щасливими подружжями в сяйві сліпучої усмішки Каті Осадчої, а правду про їхнє життя знають хіба що кулуари Верховної Ради (та й то не завжди). Однак і в цій царині трапляються «українські прориви». Маргарита і Євген Червоненки розлучалися голосно і яскраво — з ляпанцями взаємного бруду, розмазаного по сторінках нашої дедалі жовтішої преси. Відтак вирішили, як заповідав Тичина, кожен «своє робить»: мсьє Червоненко — дитину (48–річний Євген Альфредович не так давно став татом), мадам Маргарита — громадську організацію «Я — сильна!» — швидку допомогу для покинутих жінок.

Йому — п’ятнадцять, а руки вже загрубіли від важкої роботи. Потрісканими й обвітреними торкається тендітної статуетки. Це — його перша нагорода. Нещодавно Андрійка Костецького з Львівщини назвали «Гордістю країни». Школярик каже, що він не здійснив жодного подвигу. Та вчинок малого хлопчика не під силу й багатьом дорослим. Після смерті батьків на Андрійкові плечі лягла відповідальність за сімох молодших дітей та стареньку бабусю. Найменшому з братиків, для якого старший брат став татом, на той час минув лише рік...

Знаходити в смітті прекрасне, погодьтеся, ще важче, ніж бачити в калюжі зорі. Людмилі Карайченцевій це вдається. Завдяки чому, вона й сама достеменно не знає. « Я дивлюся на порожню пляшечку з–під шампуню чи незвичний уламок пластмаси і відразу уявляю, що з того може вийти, — зізнається майстриня. — Уява спрацьовує блискавично. У мене є спеціальний мішок, куди складаю нестандартні пляшечки, невеликих розмірів упаковки, частини поламаних ляльок та інші тверді побутові відходи більш–менш «пристойного» вигляду. Згодом вони стають у нагоді під час реалізації якогось задуму. Можуть лежати без потреби рік–два, а тоді ніби на дорозі знайдеш».

Серед побутового сміття, що таки дошкуляє проголошеній батьками Івано–Франківська європейськості обласного центру Прикарпаття, Людмила Леонідівна не тільки зуміла розгледіти майбутній мистецький ексклюзив, а й із його допомогою толерантно пропагує екологічну культуру, застерігає від «брудних» цивілізаційних загроз, що невідступно переслідують людство з кінця минулого століття.

У серпні цього року Ганні Трохимівні Калашник, жительці села Худяки Черкаського району, виповниться 103 роки. Невеличка на зріст і жвава бабуся, котрій не даси столітнього віку, за своє життя жодного разу не лежала в лікарні. Вона без сторонньої допомоги одягається, без окулярів читає газету, любить вранці приготувати сніданок, а ще — захоплюється переглядом серіалу про Мухтара. Бабця Ганна каже, що добре почувається, от тільки «вуха підводять — не хочуть чути».