Скидається на те, що по дві команди від України в груповий турнір Ліги чемпіонів потрапляють лише в «олімпійські» роки. Принаймні «Шахтар» разом із «Динамо» пробився в найбільш представницьку стадію головного євротурніру в 2000-му, і зараз, через чотири роки, має чудовий шанс забезпечити путівку на осінь до одного з восьми суперквартетів. Звісно, для цього ще потрібно подолати бар’єр не лише третього, а й другого раунду відбору, але ж ми вже пересвідчилися в явній перевазі гірників над «Пюніком» (на виїзді підопічні Луческу обіграли вірменів з рахунком 2:0 і навряд чи «відпустять» удома). Учора в штаб-квартирі УЄФА в Ньоні (Швейцарія) відбувалося жеребкування, яке цілком могло підсунути «несіяним» донеччанам наступного суперника у формі «Реала», «МЮ», «Депортиво», «Ювентуса», «Ліверпуля», «Монако» чи «Інтеру». Але футбольний бог змилувався, і переможець пари «Пюнік» — «Шахтар» зіграє за вихід до групового турніру з делегатом пари «Брюгге» — «Локомотив» (Пловдив). У першому матчі вдома команда українця Сергія Серебренникова довела свою зверхність — 2:0, але це вже зовсім не той колектив, який у серії пенальті здолав наших гірників на цій самій стадії минулого року (обидва матчі завершилися з рахунком 1:1, а за 11-метровими більше пощастило «синьо-чорним» — 4:1).

Позавчора пострадянський простір облетіла новина: президент Росії Володимир Путін, перебуваючи з візитом у Криму, в присутності колеги Кучми та провідних підприємців України й РФ запропонував спільні чемпіонати двох країн з футболу й хокею. «Це було б цікаво, і тоді б рівень спорту і в Росії, і Україні, безумовно, зріс би», — зазначив Путін на російсько-українському бізнес-форумі в Ялті. На його думку, інформує РІА «Новости», сьогодні немає суперництва, спортивний інтерес зникає. А тим часом «у Москві «Динамо» (Київ) приймали б на «ура». У Москві дуже люблять «Динамо» (Київ)», — сказав майстер політичного і спортивного дзюдо.

Головне в Олімпіаді — все ж перемога, а не участь, бо саме медалі, до того ж не «прості», а насамперед золоті, є визначальним чинником спортивної міці держави, елементом її іміджу. Іноді цей імідж не проти перебрати на себе й державні керівники.
Згадаймо: вперше на головних стартах чотириріччя — літніх Олімпійських іграх — окремою командою Україна виступила в 1996 році в Атланті й доволі несподівано посіла 9-те місце в загальнокомандному заліку — 23 нагороди, з-поміж яких 9 — найвищої проби, 2 срібні й 12 бронзових. Цей результат було сприйнято як визначний успіх, свідчення того, що «є така держава — Україна» (козирна фраза Леоніда Кравчука, який, утім, на той час уже здав президентський пост), неабияк пишався і новий гарант Леонід Кучма. Але при цьому всі розуміли, що такий дорогоцінний ужинок здобуто значною мірою завдяки ще радянському багажу. Реальну потугу незалежного спорту мала виявити Олімпіада-2000 в Сіднеї. І краще б вона цього не робила, бо українська збірна в Австралії хоча й розжилася на 23 медалі (як і чотири роки перед тим у США), однак лише 3 з них були золотими, по 10 срібних і бронзових. Екзотичні африканські країни відтіснили нас аж на 21-шу позицію в підсумковому медальному реєстрі. І могло ж бути ще гірше, якби до двох перемог плавчихи Яни Клочкової в «Акватік-центрі» не додалося нсподіване «золото» снайпера Миколи Мільчева. Провал, криза — не найрізкіші визначення щодо українського спорту найвищих досягнень після Ігор зламу тисячоліть. Чи подолала Україна цю кризу, має показати Олімпіада, яка стартує вже менш як за три тижні, 13 серпня, в Греції.

Слідом за вищою лігою стартував чемпіонат України в першому дивізіоні. Перед тим як поглянути на результати стартового туру, варто оцінити склад учасників і амбіції колективів. І побачимо дивну річ: учасники турніру в першій лізі не мають особливого бажання змагатися не те що за «малі золоті медалі», а навіть за другу сходинку турнірної таблиці. Причина лежить на поверхні: слабким клубам просто не потрібне підвищення в класі, адже вища ліга — це й значно більші витрати, більша морока. Навіщо все це командам, які і в першій лізі ледве зводять кінці з кінцями, вважаючи її «золотою серединою«?

Таки недаремно Україна боролася за Артема Мілевського. Поки що юний екс-білорус не доріс до національної «синьо-жовтої» команди, зате вже допоміг збірній України, складеній із гравців 1985 р.н., здобути одну зі своїх найважливіших перемог за останні кілька років. У другому матчі фінальної частини першості Європи серед юніорів (U-19) у Швейцарії українська команда, складена, в основному, з вихованців динамівської школи, з мінімальним рахунком перемогла одного з фаворитів континентального турніру — італійців, яких тренує Пауло Беретті.

Зростання рівня українського жіночого тенісу в одиночному розряді на професійних турнірах обумовило й просування вгору нашої збірної у Кубку Федерації, який є неофіційним чемпіонатом світу серед жіночих збірних. Наші дівчата доборолися до того, що опинилися за крок до потрапляння в еліту. Аби потрапити до другої Світової групи, молодим українкам під керівництвом Світлани Медведєвої потрібно було минулих вихідних обіграти суперниць із Німеччини. Двічі в історії німкені з великою Штеффі вигравали Кубок Федерації — у 1987-му й 1992 роках, але після відходу з великого спорту славетної Штеффі Граф (котра позавчора, до речі, удостоїлася честі бути записаною у тенісний Зал слави) команда покотилася донизу. В попередньому матчі дівоча «бундестім» була бита француженками — 0:5, і в разі поразки в протистоянні з українками могла вперше за 41-річну історію залишити еліту.

Насправді претендентів на звання українського міста, де вперше офіційно зіграли у футбол, було декілька. Але прискіплива експертиза вирішила зупинитися на факті, зафіксованому в польській пресі позаминулого століття. Тож тепер вважається, що перший футбольний матч українці зіграли 14 липня 1894 року у Львові, який тоді входив до складу Австро-Угорської імперії, між місцевою командою «Сокіл» і спеціально прибулою до столиці Галичини збірною польського Кракова. Зустріч відбулася на новозбудованому стадіоні у рамках другого зльоту гімнастичного товариства «Сокіл» і тривала... аж 6 хвилин. Історичний м’яч через 360 секунд після початку забив львів’янин Володимир Хомицький.

Чемпіонат Європи завершився, підсумки підбито. Утім не всі згадали про тих, хто був безпосереднім учасником футбольних баталій, хоча й не бігав по полю за м'ячем. Ідеться про фанатів, «трибунну» аудиторію Євро-2004. У них, за великим рахунком, був власний турнір — хто краще підтримає улюблену команду. І хлопці та дівчата старалися, як могли. Хоча, зауважмо, на стадіонах Португалії не було побито ані рекорду відвідуваності континентальних першостей, ані рекорду стовідсоткової заповнюваності трибун. Чимало матчів, навіть на стадії «плей-оф», «світили» дірками в найкращих секторах, ще раз підтверджуючи, що футбол дедалі більше стає телевізійним видом спорту.

Витримавши всі можливі й неможливі правила етикету, висловлюємо від імені багатомільйонної армії футбольних телевболівальників своє «фе» організації коментарів до репортажів з Євро-2004. Надто мало було в ефірі справжнього професіонала живого мікрофона Дмитра Джулая та надто багато — вихованців «майстер-класу» легендарного Дерепи та самого пана Сергія. Але чи не найбільше дратували навіть не повільні невігластва телевізійних балакунів, а промови, заздалегідь написані на папірчиках, безвідносні до ходу поєдинків.

Між двома сенсаціями — головною російською і значно меншою за рангом українською — зупинимося для початку на своїй. Отже, українська тенісистка Катерина Бондаренко вперше виграла юніорський турнір Уїмблдону. В один ряд із такими «зірками на виріст», як Мартіна Хінгіс та Амелі Моресмо, стала киянка Катя Бондаренко. Другого липня у півфіналі вона продовжила свою переможну ходу, обігравши у, напевне, найважчому матчі змагань «сіяну» між дівчат під першим номером 15-річну голландку Мікаелу Крайчек — 7:6 (6:1), 1:6, 6:4. Тривалі перерви, викликані вже зовсім набридлим англійським дощем, не завадили українці сконцентруватися в потрібний момент. Хоча в другому сеті вона явно «попливла», пояснивши це згодом надто тривалим очікуванням продовження перерваного матчу в роздягальні. «Мені здавалося, що я все ще не на корті», — пояснила згодом Катерина. І у вирішальному матчі, проти третьої «сіяної» сербки Ани Іванович, наша молода співвітчизниця віддала другу партію, хоча лише на тай-брейку, зате виграла першу й третю. Малий дівочий кубок Уїмблдону в руках українки!