Часто буває так: ніби всього у людини в достатку — і здоров’я, і робота улюблена, і коханням Бог не обділив, а все їй якось не так. Вічні нарікання, постійна невдоволеність і незбагненна втома від життя. Така людина навіть найпереконанішого оптиміста засмутить своїм мінором. А іншого — трапляється — безжальна доля стисне в лещатах, що стороннім поглядом навіть розумієш: вижити в такій ситуації вкрай нелегко, а у відповідь не почуєш жодної скарги і бажання коритись прикрим обставинам. Зустріч із такими оптимістами «наперекір усьому» додає життєвої снаги і вселяє віру в те, що будь–які перешкоди можна здолати і випробування пережити. Про це подумалося під час знайомства з родиною Денисових із села Торчиця Ставищенського району на Київщині. Чоловік і дружина — інваліди, але їхньої сили духу вистачає на те, щоб підтримати і допомогти іншим, вести власну справу, виховувати дітей і радіти кожному прожитому дню, дякуючи Богу за підтримку. Тож і не дивно, що до їхньої оселі завжди радо тягнуться односельці, їх поважають і потайки не перестають щиро дивуватись незламності і життєвій витримці цих людей.

У Мозамбіку — країні на півдні Африки, де мешкає чимало українців, — не існує жодного українського дипломатичного представництва. Найближчі консульство та посольство розташовані у Преторії (ПАР) та Анголі (Луанда). Нема в Мозамбіку навіть почесного консула України. Зате одна з церков у столиці, місті Мапуту, за архітектурою вельми нагадує деякі храми в Україні. При ближчому ознайомленні з’ясувалося, що це дійсно православний храм — грецька православна церква Архангела Гавриїла, побудована на кошти грецької громади Мозамбіку ще в 1960 році.
Роки йшли, а церква залишалася напівпорожньою. Храм не мав власного пароха, лише у великі релігійні свята грецька ієрархія надсилала священика з Південно–Африканської Республіки.
Ситуація кординально змінилася, коли Грецька православна церква призначила священиком у Мозамбік отця Георгія (в миру — Юрій Золотенко). Ця молода людина модернізувала релігійне життя православної громади Мозамбіку, зробивши так, що молоді й старі, греки й болгари, серби та співвітчизники отця Георгія українці повернулися до Храму. Але почнемо спочатку...

Куди не кинь — усе тут Бабське: урочище з такою назвою, присілок (до найближчого сусіда, що мешкає західніше, — понад півкілометра, на три інші сторони світу — безлюддя) і невелика швидкоплинна річка — теж, звісно, Бабська. Щоправда, з тилу будинок підпирає гора Воратик. Біля безіменного джерела, що вихлюпує з її надр кришталеву студену воду, зазвичай і розпочинає кожний новий день 69–річний Роман Шмигельський. «Приходжу сюди перед шостою ранку, бо пізніше — гріх спати, — усміхається у вуса, — вмиюся, нап’юся з пригорщі — і на другий поверх, у майстерню. У цей час найкраще працюється».
Двадцять років тому, коли обходив гірські галявини і незаліснені долини, шукаючи пристановище для реалізації свого задуму, чомусь облюбував саме це місце. Якась сила, каже, тоді керувала ним, і на вибір нічого скаржитися. Тоді він ще не знав легенди, пов’язаної з назвою урочища, затиснутого між горами на північно–західній окраїні Горган. Переповідають, що сюди, шукаючи рослинного стимулятора чоловічої сили, колись вчащали жінки. Від того помічного кореня вже й сліду не залишилося, а про інтерес до нього горянок і досі нагадує топонім. Два десятиліття тому Роман справді багато чого не знав. Майбутнє на Бабському тоді видавалося вершиною оптимізму.

На дивакуватих прибічників якогось маргінального віровчення подружжя Щербакових зовсім не схоже. Більше на таких собі тихих, рафінованих дачників, що усамітнилися на своїх позаміських сотках цілком свідомо, аби тільки бути подалі від всепоглинаючої урбанізації з її метушнею та несприятливою екологією. Однак Щербакови не дачники і навіть не фермери, хоча взяли в користування у передгір’ї Чатир–Дагу аж два гектари пасовища.

Якось на Прикарпаття з’їхалися поштові керівники з усіх регіонів України. Семінар у горах для них, ясна річ, — подія неординарна. Як годиться в таких випадках, організували й екскурсію Верховинським та Косівським районами. Отож їдуть гості, милуються, припавши до вікон автобуса, чарівними краєвидами. Та раптом представник степового краю угледів мало не на вершині гори одиноке гуцульське обійстя і з легкою іронією запитав івано–франківських колег: «А може, ви й туди кореспонденцію доставляєте?». У відповідь почув цілком серйозно: «Звісно, що так. І зазвичай — вчасно».

У дитинстві та юності мамою вона називала аж трьох жінок — бабцю Гафію, чоловікову маму та свою рідненьку, про яку спершу нічого не знала. Сама ж була Григорівною, Яківною, Іванівною і мала два імені: Мотренька — так лагідно до неї зверталися в листах біологічні тато з мамою, Ганнусею стала для решти світу. Від перших днів життя, перебутих у глибокому підпіллі, до першого вільного подиху в розбурханій на початку дев’яностих Україні доля плела довкола неї загадкове мереживо дивних подій, неочікуваних зустрічей і приголомшуючих одкровень.
Невдовзі після драматичного 24 вересня 1950 року залишилося лише двоє живих свідків останньої зустрічі крихітної Мотреньки–Ганнусі зі своїми батьками–повстанцями — бабця Гафія та її донька Ганна.

Профінансувало створення центру в селі Омельник на базі колишньої дільничної лікарні Міністерство у справах сім’ї, молоді і спорту. Облаштування сучасного прихистку для вагітних жінок і матерів із новонародженими дітьми обійшлося державі в півмільйона гривень. Ідеться, звісно, не про санаторій для всіх бажаючих — тут опікуватимуться лише тими жінками, які опинилися у найбільшій життєвій скруті саме при надії та в перші місяці після пологів.

Трьох багатодітних волинян було запрошено до Києва напередодні Міжнародного дня захисту дітей для вручення високих державних нагород. У тій трійці, крім двох матерів, був й один батько. Невисокого зросту, трохи сором’язливий і надзвичайно скромний чоловік. Йому Президент України Віктор Ющенко вручив орден «За заслуги» третього ступеня не за трудові успіхи та досягнення, хоч більш як за чотири десятиліття роботи трактористом вони в нього були. Нагороду він отримав як Батько. Іван Яковлюк заслужив, аби це слово писали з великої букви й вимовляли з величезною повагою. Бо своє життя він присвятив тому, аби після смерті дружини поставити на ноги шістьох своїх діток. Найменшій, Катрусі, коли не стало мами, було тільки півтора рочку.

Про такі шлюби кажуть: або з розрахунку, або, даруйте, з глупоти. Щоб сучасна дівчина, проживши все життя у Луцьку, поїхала за старим дідом у глухе поліське село на край світу, майже за дві сотні кілометрів від обласного центру, — це щось... Можна було б зрозуміти, якби він був мільйонером чи бодай Аленом Делоном. Хоча очі у Миколи такі ж звабливо–блакитні, як і у французького улюбленця всіх жінок. І виглядає у свої шістдесят він не набагато гірше. Якби Делона та у цю скромну хатинку на околиці невеличкого любомльського села із трьома маленькими дітками на додачу — ще не відомо, як він виглядав би. Про цю подружню пару нині в Гороховищі й довколишніх селах уже не говорять. А як говорять — то в глибині душі, напевне, заздрять. Бо такі почуття, такі стосунки не можуть залишатися непоміченими. Недарма в перші роки, йдучи до їхньої хатинки, місцеві казали: «Іду до раю». Бо жили тут у своєму «курені» двоє закоханих людей. І не чути було звідти ні сварок, ні криків, ні п’яних бійок. Чим для села не рай? Мало хто знає, що молода Миколина дружина цілий рік у село майже не ходила, боялася людям на очі показуватися. Соромилася. Але все життя ховатися не будеш...

У холі однієї з київських шкіл можна побачити справжню картинну галерею. У ній представлені картини відомих київських художників: братів Крисаченків, Білаш, Скринника, Кондратова, Редько, Ольхова, Шульги, Савицького, Кікіньова, Сандюка... Яскраві пейзажі, портрети, декоративні композиції виглядають зовсім незвично на стіні між кабінетами адміністрації. Знизу висить оголошення: «Картини, які ви бачите перед собою, київські художники подарували своєму колезі — відомому художнику Павлові Крисаченку для лікування його хворої на рак дружини. Придбавши картини, ви допоможете продовжити життя людині». Цінників під картинами немає. Прогалини на стінах свідчать про те, що багато полотен уже продано. Ми зустрілися з Павлом Анатолійовичем півроку потому у нього вдома. На стінах — картини батька, Анатолія Крисаченка, брата Миколи та власні роботи. І — портрет молодої жінки, перев’язаний чорною стрічкою. Із допомогою дружині ми, на жаль, запізнилися. Але не запізнилися познайомити киян з їхнім земляком, талановитим художником у третьому поколінні — Павлом Крисаченком — та історією його родини.