Один із феноменів національно-визвольної боротьби середини минулого століття в Західній Україні — масова участь у русі опору жiнок-українок, в основному молодих. В історії інших народів теж не бракувало відважних воїнів у спідницях, починаючи від легендарних амазонок та Жанни д'Арк. Проте юні українки, котрі виконували завдання ОУН-УПА, на п'єдесталі світового воєнізованого жіноцтва посідають особливе місце. Більшість із них, на противагу тупому фанатизму та безшабашній сміливості, були добрими, ніжними, щирими мрійницями. І водночас непохитними в усьому, що стосувалося державницької ідеї і національної гідності, пам'ятаючи про це і в безвиході оточеної енкаведистами криївки, і в безкінечності сталінських таборів.

На сторінки шкільних підручників «проситься» багато знакової інформації, відомої поки «вузькому колу». Взяти хоча б діяльність Української Гельсінкської групи, створеної 1976 року з ініціативи письменника і філософа Миколи Руденка, письменника-фантаста Олеся Бердника, генерала Петра Григоренка, Оксани Мешко, юриста Левка Лук'яненка. Попереду були арешти, концтабори і тюрми. За словами правозахисника Василя Овсієнка, 39 членів Української Гельсінкської групи на своєму «страсному рахунку» мають понад 550 невільничих літ.
Філософ Василь Лісовий за свою просвітницьку і правозахисну роботу відбув 11 років концтабору. На його думку, незалежність для українських дисидентів була «засобом захисту нашого самобутнього світу, досвіду, який єднає мертвих, живих і ненароджених». Без сумніву, дорога до волі була б неможливою без жертовності родин, дружин. Так сталося, зокрема, з Василем Лісовим. Без підтримки дружини йому було б дуже важко пройти те пекельне коло і повернутися до життя. Його дружина Віра перебула з ним заслання, пережила переслідування. Вважає, що вистояла завдяки міцному моральному підмурівку, закладеному в дитинстві.

У польсько-українських війнах кримські татари часто приймали бік то поляків, то козаків, будучи залежними від своїх країн-метрополій, як і українці. Однак на тлі російської загрози ті вiдносини стали виглядати майже іграми. Російська імперія, приєднуючи українські землі, жорстоко знищувала козацьку самостійність і створювала майданчик для наступу на Крим. Це протверезило татар і українців, вони стали шукати взаєморозуміння. У 1710 році у Бахчисараї був підписаний союзний договір між Кримським ханством та гетьманом Пилипом Орликом з частиною козацтва, яка після Полтавської битви емігрувала до володінь Туреччини. Крим обіцяв підтримати боротьбу України за свободу. Того ж року почалася російсько-турецька війна. Після тривалої боротьби, у 1783 році Крим поглинула Російська імперія. Татар на півострові поменшало майже на дві третини. Крим став «важливою військовою точкою» для просування імперії далі на Південь. Росії вдавалося зберегти тут свій вплив також зброєю чуток і страшилок. І сьогодні Росія всіма засобами комунікації поширює страшну казку про «татарську загрозу» для України, що на удобреному невіглаством грунті проростає розбратом.

Більш як півмільйона мешканців одвічно українських земель Холмщини, Підляшшя, Надсяння, Бойківщини та Лемківщини у 1944—1951 роках були насильницьки відірвані від своєї землі й розкидані по всій Україні. Ті ж, хто у 1944—1946 роках таки залишилися за Бугом, не поїхавши в Радянську Україну, у 1947-му в рамках операції «Вісла» були розселені поодинокими сім'ями на так званих возз'єднаних землях на північному заході Польщі. Їм заборонялося оселятися ближче як за 30 кілометрів від воєводських міст (аналог обласних центрiв), навчати дітей i видавати газети українською мовою. А ще треба було зректися православної віри і прийняти католицтво. Комуністична влада Польщі з особливим завзяттям взялася замітати сліди української культури на історичних українських землях — безжалісно знищували пам'ятники, храми, кладовища, тобто все, що ідентифікувало українство. Ліпшої нагоди витравити український дух годі було й чекати...

Cпомини про примусове переселення українцiв з їхніх етнiчних земель у Польщi, роковини якого будемо вiдзначати, пекучим болем озиваються у серцi моєї матерi, переселенки з Холмщини. Тi трагiчнi подiї вона пам'ятає добре. Отож жила в селi Славентин, що бiля Замостя, українська хлiборобська родина — Морокiшка було їхнє прiзвище. Iван та Ольга ростили п'ятеро дiтей (четверо залишила по смертi Iванова перша дружина). В родинi цiй жили старенькi батьки, тiтка та дядько. Мали землю, лiс, луг, тримали худобу, пасiку. Важко працювали, своїми силами утримували господарство. Село було переважно українське. Та зверхнiсть свою поляки проявляли завжди. Українських шкiл не було, i руcини (так називали українцiв поляки) змушенi були навчатись у польських, де терпiли приниження. З 1939 р. становище українцiв у Польщi cтавало дедалi гiршим.

Наближається сумна дата: 60-річчя від початку злочинного вигнання українців з їхніх прадавніх земель Лемківщини, Надсяння, Холмщини i Підляшшя, що зі згоди та за підтримки сталінщини були віддані комуністичнiй Польщі. Про цю драму знову активізується мова, як і десять років тому, а Президент України підписав

...Могилам слід віддавати шану, але не треба робити з них дороговказів. Ця вже крилата фраза мала б давно стати ключовою в українсько-польських стосунках, а саме у ставленні до мертвих, останки яких знайшли вічний спочинок по обидва береги Бугу не на своїй, а на чужій землі. Проте й досі вони залишаються заручниками у протистоянні політиків. Зерно ненависті, посіяне на національні грунти передбачливими кремлівськими політиками сталінсько-беріївського режиму, дало рясні сходи: і у Польщі, і в Радянській Україні плюндрувалося й нищилося, відповідно, все українське і все польське. Як наслідок — поруйновані українські церкви та цвинтарі у Польщі, занедбані римо-католицькі кладовища разом з костелами в Україні...

Ті, хто переглядав книгу Леоніда Кучми «Україна — не Росія», мимоволі запам'ятали назву села на Чернігівщині — Костобобрів. Майбутній Президент України деякий час навчався у тамтешній школі. Але навряд чи хтось сьогодні знає, що Костобобрів в історії нашої державності має особливе значення. Бо саме тут народився Ісаак Мазепа — одна з центральних постатей Української революції 1917—1920 років, людина, яка ще раз своїм життєвим прикладом довела, що соціалізм — не вельми тривкий фундамент для Української держави. І що український соціалізм соціалістами радянськими та їхніми послідовниками не визнається... Адже про Кучму в Костобоброві знає і старий, і малий, а от про Мазепу, тим паче Ісаака — далеко не кожен... Навіть тепер, коли вже й героїв Крут на державному рівні вшановуємо, і багато інших «білих плям» розкрили. Як не дивно, Ісаака Мазепи промінь пам'яті ще майже не торкнувся.

Про сім'ю, у якій 17 лютого 1845 р. (скрізь стар. ст.) народився видатний український електротехнік і винахідник трамвая Федір Аполонович Піроцький, наразі бракує точних записів. Приналежність сім'ї до небагатого поміщицького роду питомих військових Лохвицького повіту Полтавської губернії підказує, що родина винахідника походить від козацької старшини Лохвицької сотні Лубенського полку. Таку старшину в 1785 р., після остаточної ліквідації української державності указом Катерини II, було прирівняно до російського поміщицтва. Внаслідок цього утворився майже 100-тисячний прошарок питомих військових українських поміщиків. Федір Піроцький здобув освіту в Константинівському кадетському корпусі в Санкт-Петербурзі та Михайлівській артилерійській академії. У 1871 році дістав направлення у відділ технічних звітів і кошторисів ГАУ в Петербурзі.

Кажуть, людині стільки років, на скільки вона виглядає. А місту? Схоже, іноді його вік напряму залежить від того, чи виглядають його «батьки» якийсь, хоч невеличкий, ювілей. Схожа ситуація нині в Донецьку, де на останній сесії міськради депутати підтримали пропозицію змінити на гербі міста цифри «1869», що досі означали рік заснування, на «1779». Отож обласний центр, де п'ятирічку тому солідно відзначали круглі 130 років, у останній день серпня (День міста) має всі підстави святкувати «квадратну», але не менш серйозну дату — 225 років. А через наступну шестирічку тут, мабуть, згадають про поки притримуваний у запасі 1690 рік. Тоді, у 2010-му, якраз підійде черга відзначати 320 років Донецьку.