Через півроку в Чехії відбудуться перші всенародні вибори президента. І Вацлава Гавела, який очолював країну у 1993—2003 роках, і чинного главу держави Вацлава Клауса, що обіймає цю посаду з 2003–го, обирав парламент. Другий (і, згідно з Конституцією, останній) президентський термін Клауса вичерпується в березні 2013 року. А в лютому цього року він підписав закон про запровадження прямих виборів глави держави.
У першій половині літа, коли виборча кампанія офіційно ще не почалася, Компартія України стала одним із лідерів «ринку агітації». Як за кількістю легальної реклами на ТБ, радіо, в пресі й інтернеті, так і за обсягами так званої «джинси» — пропагандистських матеріалів без позначки «реклама». Це показує щомісячний моніторинг загальнонаціональних друкованих видань, який проводять експерти Інституту масової інформації. За їхнім висновком, зараз ринок «джинси» зростає завдяки віце–прем’єр міністру із соціальних питань Сергію Тігіпку, котрий рекламує соціальні ініціативи влади, а також КПУ. Так, у червні лідерство в «джинс–рейтингу» утримувала влада (25%), друга за обсягами — партія Наталії Королевської (23%), треті — комуністи (19%).
Водночас слід зазначити, що в липні активність КПУ в медіа помітно зросла, і головний наступ «червоні» ведуть через телебачення, масовано запускаючи в ефір ролики із гнівними обвинуваченнями в бік олігархів та закликом «Повернемо країну народу!». При цьому в теленовинах різних каналів раз по раз вискакують нібито звичайні сюжети з виступами Петра Симоненка, які вочевидь оплачені за рекламними розцінками.
Вражає також кількість білбордів та інших зовнішніх носіїв із рекламою КПУ — як на сході та півдні країни, так і в центрі, зокрема в Києві. Для оновлення «картинки» агітувати за комуністів взялася і молодь — інтернетом гуляють фотографії голих грудей молодої «комсомолки», що бере активну участь у поширенні політінформації.
Суми коштів, укинутих в агітацію за політичну силу Симоненка, мають вражати. «УМ» спробувала з’ясувати перспективи «партії ностальгії» на виборах та вагу реклами КПУ.
Здавалось би, музейники і «Фейсбук» мають дуже мало спільного. Бо сьогодні українські музейники як спільнота чомусь асоціюються не з просунутими користувачами сучасних технологій, яких у Києві і я особисто знаю чимало серед людей середнього і молодого покоління, а з консервативними кандидатами наук і вредними бабцями–наглядачами. «В Україні понад 500 державних музеїв, половина з них з нами у контакті, — каже співробітниця Українського центру розвитку музейної справи Леся Гасиджак, — а в іншої половини немає навіть факсів, не те що комп’ютерів». Тому музейна «руханка», затіяна Центром, щодо висунення кандидата в депутати від музейного середовища через соціальні мережі виглядає як цікавий суспільний експеримент.
Яким чином сприймати демонстрації на захист української мови — як точку кипіння, після якої почнеться мобілізація народних мас супроти знахабнілої владної верхівки, чи лише як один із етапів «підігріву» народного гніву? Народний депутат кількох скликань, багаторічний в’язень радянських тюрем Степан Хмара вважає: революція рано чи пізно буде. І ті, що вгорі, так чи інакше дограються.
Утім у Хмари є закиди не лише на адресу влади — він має запитання й до опозиції. Після того, як законопроект про засади мовної політики пройшов перше читання, опозиція божилася: ляже кістьми, аби не допустити ухвалення в остаточній редакції. Але масштаб «красоти ігри» опозиціонери недооцінили, кістьми не лягли. На відчайдушні кроки — кинутися в президію, спробувати себе в голодуванні — спромоглися одиниці. Випробовуючи міцність лобів на одних граблях, опозиція наступає й на інші. Наступні вибори — нагода змінити владу. Але узгодження списків і кандидатів відбувається таким чином, що нинішня влада може залишитися на насидженому місці. Хоча шанс — він є завжди.
У мережі інтернет з’явився веб–ресурс «Майдан–моніторинг», на який «зливатимуть» задокументовані, тобто з фото– і відео–зйомкою, скарги про порушення Закону «Про вибори». Передвиборча ініціатива належить Громадському інформаційно–методичному центру «Всесвіт», фінансує проект соросівський фонд «Відродження».
Після Революції троянд 2003 року давня дружба України з Грузією особливо зміцніла. Приклад кавказької держави надихав українців під час нашого Майдану, а карколомний успіх реформ, які впроваджувала команда Михаїла Саакашвілі, вселяв віру в те, що й у нас усе вийде. На жаль, не вийшло, але, хочеться вірити, лише «поки що». А доти залишається й надалі надихатися втіленням «грузинської мрії», яке невтомний президент Міша не припиняє ні на мить, і заодно навчатися на чужих помилках. Їх у грузинської влади, звісно, також вистачає.
У жовтні в Грузії відбудуться парламентські вибори. А 30 червня президент Саакашвілі оголосив про призначення нового прем’єр–міністра — Ніку Гілаурі на цьому посту змінив Вано Мерабішвілі. Цього 44–річного політика, який став одним із символів блискучих грузинських реформ, політологи часто називали одним із імовірних «наступників» Саакашвілі, друга й остання президентська каденція якого добігає кінця наступного року. Та, попри це, рішення президента вже не вперше стало несподіванкою. Неочікувані «перекидання» з одного відомства в інше успішних менеджерів, яких він набрав у свою команду, багато хто вважає одним із козирів грузинського лідера. Але Іване Мерабішвілі на своїй посаді був довгожителем — з кінця 2004–го й до призначення главою уряду він незмінно очолював міністерство внутрішніх справ. За цей час правоохоронна система Грузії зазнала такої разючої трансформації, якій не перестає дивуватися увесь світ. Із країни, де слово «міліція» було синонімом «корупції», а повнота влади належала всесильним «злодіям у законі», Грузія перетворилася на державу з чи не найвищим рівнем довіри до поліції (близько 90%), а про те, що таке хабар, звичайні грузини вже, мабуть, і забули.
Критикуючи Мішу і його команду за все і вся, навіть найзапекліша опозиція визнає надзвичайну успішність реформи правоохоронних органів. Тепер одному з її головних реалізаторів належить забезпечити успіх реформ і в інших проблемних галузях.
У Лівії минулої суботи відбулися перші за багато років демократичні вибори. Офіційних підсумків голосування ще не підбито, але вже можна стверджувати, що перемогу здобула партія колишнього прем’єр–міністра Махмуда Джибріля — ліберальний «Альянс національних сил». Ісламісти ж досить несподівано (особливо на тлі «першопрохідців» хвилі арабських революцій — Тунісу та Єгипту) програли.
Обраний три тижні тому президентом Єгипту ісламіст Мохаммед Мурсі позавчора своїм декретом скасував рішення Вищої військової ради про розпуск парламенту і закликав депутатів знову зібратися на засідання. Військові, які до обрання цивільного глави держави керували країною, розпустили парламент 15 червня — за два дні до другого туру президентських виборів. Підставою для такого кроку стало рішення Верховного суду, який постановив, що парламент обраний нелегітимно, оскільки закон про вибори не відповідав чинній Конституції. Після розпуску Народних зборів Вища військова рада фактично перейняла його повноваження.
Задля акту об’єднання патріотичні сили обрали як символічну дату, так і знакове місце. Дата: 07.07.12, або день Івана Купала (в православній традиції — Іоанна Хрестителя). Тож не дивно, що форум патріотів розпочався у цей святковий день iз молитви та благословення на добру справу від Патріарха Київського і всієї Руси–України Філарета, яке передав учасникам отець Борис. Місце — Київський будинок вчителя на Володимирській, 57. Адже під світлими склепіннями цієї історичної будівлі не раз вирішувалася доля України в часи як Центральної Ради, так і Директорії УНР. Звучить гімн України, після чого делегати (поруч з активістами з регіонів можна було побачити і окремих народних депутатів від «Нашої України», колишніх «помаранчевих» «губернаторів» тощо) одноголосно підтримали Декларацію про об’єднання патріотичних і національно–демократичних сил України. Кількість пунктів у цій Купальській декларації також виявилася символічною — рівно сім.
Учасники акції протесту проти закону Колесніченка—Ківалова «Про основи державної мовної політики» обживаються під Українським домом. Кияни приходять гуртами: з килимками–підстилками, «сухими пайками» і парасольками від палючого сонця. Тим часом до столиці підтягуються мешканці регіонів — від Львова до Луганська.
