Упродовж 18 серпня Національний палац «Україна» буде зовсім-зовсім українським. Адже в ньому на IV Всесвітній форум зберуться понад 2000 українців з усіх країн, де на сьогодні проживають наші земляки. А вони, за словами голови Української всесвітньої координаційної ради Михайла Гориня, нещодавно створили громаду навіть у Мозамбіку.

IV Всесвітній форум українців, який через кілька днів розпочнеться у Києві, стане історичним уже через те, що його активно підтримала Українська держава (у попередні роки цим займалася громадська організація — Українська всесвітня координаційна рада). Зокрема, вперше головними організаторами форуму виступили Міністерство закордонних справ та Мінкультури, оргкомітет очолив міністр культури Ігор Ліховий. Це буде найбільш чисельний форум, адже в ньому візьмуть участь близько 2 тисяч учасників з усього світу. Про організацію та особливості цьогорічного форуму журналістам учора розповіли в прес-центрі, спеціально створеному в столичному Українському домі.

«Відкриваю тумбочку, а там — «павук» зі сплутаних бобінних плівок, на яких були записані пісні», — згадує свої відвідини Херсонського обласного центру народної творчості фольклорист Віктор Кисіль. За його словами, архівні аудіокасети зникають з «творчого» будинку разом iз колишніми методистами (вони забирають їх собі) або потрапляють до сміттєвого відра. Якось під час ремонту коробку із записами степових херсонських розспівів забрали мулярi. Реєстру аудіозаписів фольклорної спадщини в області немає, отож і відповідальність за її нищення чи розкрадання вельми нереальна.
У багатьох інших куточках нашої країни з піснями чинять так само. Скажімо, фольклорні записи зникли з Донецького центру народної творчості (а Донеччина, як відомо, славиться українським багатоголоссям). На Закарпатті, як і на інших прикордонних теренах, українську «музичну екзотику» вивозять іноземці, причому місцеве населення за гроші погоджується відкрити двері музейних фондів, а митники відмахуються від науковців: «Тут у кожному селі баби співають!». Утім унікальні імпровізації на трембітах, викрадені минулого року, уже не відтворити, бо виконавців немає серед живих. Про більшість пісенних «смертей» громадськість так ніколи й не дізнається, адже інформація про втрачені пісні ніде не зафіксована.

«Дівчатка, якби хтось із вас пережив, — не забудьте за нас. Наші кістки хоч схоронені не будуть, але дух перед Богом проситиме за Україну. І Україна вийде без крові», — почула 27-річна Одосія, опритомнівши в бараку концтабору на Колимі. Поряд на долівці вмирали худющі люди, яким уже кілька днів не давали навіть хліба. Це було в 1949 році. Сьогодні 84-річна Одосія Плитка-Сорохан, хвора на виразку шлунка, каже, що живе дивом: «То Господь мене тримає отією молитвою умираючих, що молилися за Україну. Бо я обіцяла їм у думці перед Богом, що доживу до волі. І коли без крові оце все стряслось, я сказала: це за молитвами тих мучеників незліченних. Бо там мільйони лягли, що їх ніхто й не знає. Їх кості по траншеях нехоронені».

Цей рік присвячений збереженню прав дитини, керівники християнських церков можуть особливо присвятити його захисту духовних прав, духовному росту дитини. Маємо не тільки забезпечити дітям одяг і теплу хату, а й духовну опіку», — закликав багатотисячну громаду прочан предстоятель Української греко-католицької церкви кардинал Любомир Гузар під час цьогорічної прощі у Зарваниці. Цього року понад 60 тисяч паломників з усіх областей України, з Америки й Австралії, Польщі, Італії й найдальших закутків Росії прибули до цього села на Тернопільщині, де зберігається чудотворна ікона Матері Божої.

«Української держави насправді немає, бо немає і самого народу, отже і його Церкви», — щосили переконують сьогодні ідеологи «великої Росії». Одночасно пропагують розкол держави. «Розмежування України на Захід і Схід — єдино можливий спосіб вирішення нинішньої безкінечної політичної кризи української державності», — йдеться в анонсі прес-конференції, що відбулася 18 липня у московському прес-центрі газети «Аргументы и факты» (за участі голови партії «Русский блок», депутата ВР АР Криму від Партії регіонів Олександра Свистунова, лідера «Евразийского движения» Олександра Дугіна, лідерів «Евразийского союза молодежи» Валерія Коровіна і Павла Заріфулліна). Євразійці сподіваються на референдум щодо ліквідації української держави.
Чим же так заважає Україна «сестрі-трійняшці»? Може, тим, що українська державність вибиває з-під цієї велетенської «мильної бульбашки» виплекану впродовж століть опору її грандіозно-всесвітніх планів — історичну, культурну й релігійну.

У першу еміграцію з Києва Олена поїхала 17-річною. Тоді, навесні 1925 року, вона з матір'ю та братом Сергієм вирушили до Чехії, де батько, Іван Шовгенів (колишній міністр шляхів в уряді УНР), був ректором Української господарської академії у Подебрадах. І хоч у самому Києві дівчина прожила всього років дванадцять, це місто, де так гарно цвіли каштани, запало в душу навічно. Дитинство її минуло в Москві та Петербурзі. А українською заговорила тільки в Чехії. З принципу. «Я була тоді у товаристві блискучих кавалерів, ми сиділи при столику і пили вино, — згадувала Олена згодом бенкет комітету російських монархістів. — Невідомо хто і невідомо з якого приводу почав говорити про нашу мову за всіма відомими «зарізяку на пузяку», «собачій язик»... Усі з того реготалися. А я враз почула в собі гострий протест. У мені дуже швидко наростало обурення. Я сама не знала чому. І я не витримала цього напруження, миттю встала, вдарила кулаком по столу і обурено крикнула: «Ви хами! Та собача мова — моя мова! Мова мого батька і моєї матері! І я вас більше не хочу знати!» З того часу я почала, як Ілля Муромець, що тридцять три роки не говорив, говорити лише українською мовою».

Іноді за посиленою увагою до своєї конфесії ми забуваємо про всесвітню спільноту послідовників Христа. І про покликання християн (яких на планеті сьогодні нараховується понад 2 мільярди) — нести в світ учення любові і миру. Розмаїття православних, католицьких та протестантських рухів взаємодопомоги, способів тлумачень Святого Письма, особливостей обрядовості, вбрання, сакрального малярства і церковних піснеспівів по всьому світі вражає і радує. Бо кожен народ і кожна людина пов'язані з Джерелом Життя і тому скільки є християн та християнських народів — стільки й різних можливостей вияву віри у реальному житті.
Про образ українського православ'я — наша розмова з архієпископом харківським і полтавським Української автокефальної православної церкви Ігорем (Ісіченком).

Світ можна змінити через освіту, відкрив для себе американець Дж. Вільям Фулбрайт. І, ставши сенатором, у 1946 році започаткував програму наукових обмінів, яка сьогодні відома в усьому світі. «Наша мета — сприяти, щоб науковці однієї країни пізнавали науковців іншої. І таким чином могли й самі краще розвиватися», — каже директор програми академічних обмінів США імені сенатора Фулбрайта в Україні Марта Богачевська-Хомяк. Щороку до нашої країни приїжджають 20—25 американських дослідників, викладачів чи студентів. За час дії української програми тут, відповідно, побували понад 200 представників американської науки. Водночас українські вчені отримали нагоду попрацювати в Сполучених Штатах, збагачуючи свій досвід та розповідаючи колегам з іншої півкулі Землі про рідний край. Адже Америка відділена від решти світу, більшість американців не володіють іноземною мовою і, згідно з останніми опитуваннями, не можуть показати на карті Близький Схід.
Радянський Союз долучився до програми Фулбрайта аж наприкінці 1970-х, запрошував до проектів людей «перевірених», відібраних у Москві. В Україні програма започаткована у 1993 році. Спершу нею відало посольство США, згодом фулбрайтівці розмістилися у власному офісі. З 2000 року українською програмою керує американська дослідниця українського походження, доктор Марта Богачевська-Хомяк.

«Убірайтєсь, убірайтєсь отсюда!» - кричали дужі молодики в чорному, увірвавшись до тихої редакції християнської газети «Наша віра». «Я набрав номер міліції, та в мене з рук вирвали телефон, - згадує доктор філософії, лауреат Шевченківської та Міжнародної премії ЮНЕСКО 77-річний Євген Сверстюк, за плечима якого 12-річний досвід радянського концтабору. - Хтось схопив з вішака чужу шапку і насунув мені на очі.