Ім'я івано-франківського студента Дмитра Романюка, котрий 24 вересня 2004 року кинутим у Віктора Януковича яйцем змінив хід минулих президентських виборів, знову на слуху. У вівторок в Івано-Франківську відомий видавець Іван Малкович, котрий перебував на Прикарпатті у складі агітаційної бригади «Пори»—ПРП разом iз Вахтангом Кіпіані та Тарасом Стецьківим, назвав Дмитра «українським Гаррі Поттером у політиці».

Не менше сеньйора де Венедетта, президента розташованої у Римі Міжнародної академії сучасного мистецтва, здивувався і кореспондент «України молодої», коли в Івано-Франківську на порозі майстерні, що втиснулася у підвал, його зустрів, накульгуючи на обидві ноги, немолодого віку худорлявий чоловік. Де вже тут було повірити, що переді мною — майстер спорту СРСР із силової акробатики, невгамовний винахідник, відомий дизайнер і визнаний світом творець дерев'яної скульптури. Здавалося, що в дідусеві — лиш пучка духу. Аж ні — блакитні, зовсім молоді очі випромінювали задерикувате завзяття. Впевнений у собі погляд господаря заспокоїв: потрапив я за адресою. Хоча дивуватися цього дня довелося ще не раз і не двічі.

Настрій Юрія Єханурова під час проведення наради з адміністративно-господарським активом області та прес-конференції засвідчував, що поїздкою по Івано-Франківщині минулої суботи Прем'єр, вочевидь, задоволений. Йому сподобалося, що тут «не чув скигління, а бачив людей, які хочуть роботи, шукають її і знаходять». Глава уряду навіть назвав Івано-Франківськ символічною газонафтовою столицею України, зважаючи на історичні заслуги прикарпатців у розвитку галузі та підготовці висококласних кадрів у місцевому Національному університеті нафти і газу.

Нелегко нинішнім комуністам та їхнім ідеологічним побратимам в Україні сущим підтримувати свій всихаючий політичний рейтинг. А мусять щось робити, бо ставки надто високі — теплі місця у партері Верховної Ради. І один із коників, на якому ультраліві традиційно збираються в'їжджати в новий парламент, — знавісніла критика української національної ідеї та її носіїв — колишніх і теперішніх. Для полеміки з патріотами червоні завжди тримають у рукаві «козирного туза» — заготовлені здебільшого кремлівськими пропагандистами викривальні факти «знущання бандерівців над мирним населенням».
У неспокійне післявоєнне десятиліття мешканці Західної України справді зазнали відчутних втрат, особливо в середовищі інтелігенції, переселеної сюди з Наддніпрянської України. Усі жертви радянська влада списувала на рахунок ОУН-УПА. Компартійні публіцисти не шкодували кривавої фарби, змальовуючи звірства українських націоналістів. Це, з одного боку, хоч якось виправдовувало перед світовою громадськістю жорстокий сталінський терор на західноукраїнських землях, а з іншого — сіяло ворожнечу і розколювало українське суспільство. Та так, що тріщини не зарубцьовуються донині.

Традиційну розколяду, що відбувається нині на Прикарпатті, несподіваним політичним ноу-хау урізноманітнили вдатні на вигадки місцеві «пористи». Вони встигли пощедрувати у всіх виборчих штабах, на їхню думку, прохідних та «напівпрохідних» івано-франківських політичних конкурентів з наміром отримати у господарів за різдвяні привітання виборчі списки до місцевих рад.

Фестиваль з інтригуючою назвою «Різдво в Карпатах» дебютував у січні 2004-го. Його гостями були близько сотні журналістів, які з'їхалися на Івано-Франківщину майже з усіх областей України та близького зарубіжжя. Перший млинець не видався глевким: захоплені красою зимових Карпат, обрядовою автентикою гуцулів та багатообіцяючими перспективами тутешньої туристично-рекреаційної галузі, представники центральних і регіональних мас-медіа «переплавили» враження у цікаві газетно-журнальні, радіо- і телерепортажі.

У шкільні роки Ярослав захопився нетиповим для гуцулів хобі — фокусами. Він годинами просиджував над книгами про видатних ілюзіоністів світу, зокрема братів Кіо, і завзято штудіював самовчитель для клубних фокусників. Вочевидь, мав дар до магічних маніпуляцій, бо в 14-річному віці на шкільних концертах тримав публіку в напрузі по 30—40 хвилин. Однак у дорослому житті сільському юнакові треба було братися за приземленішу справу. Щоправда, в 1986 році він ще мав намір подивувати земляків кавунами та динями, вирощеними в рідному селі Чорний Потік, розташованому на північній окраїні Українських Карпат, на висоті 450—750 метрів над рівнем моря. Однак такий фокус не вдався.

Сплав карпатського лісу на згадку для нащадків встигли зафіксувати вітчизняні кінодокументалісти. У кадрах хроніки плоти-дараби ніби летять стрімкою течією гірської ріки в оточенні чудових краєвидів — аж дух захоплює! Проте «в натурі» цей процес не завжди навіював романтику, хоча на вкрай ризикованому ремеслі плотогонів-керманичів колись спеціалізувалися цілі родини і навіть села, розкидані по берегах карпатських водних артерій. На кам'янистому дні, особливо у верхів'ях Білої і Чорної рік, котрі, збігаючись докупи в Устеріках, дають життя легендарному Черемошу, згинули десятки відчайдушних горян. У змаганні грізної стихії і людини не було постійного переможця. Часто Черемош здиблювався, ніби дикий кінь, що хоче скинути із себе зухвалого вершника. Потрапляючи в затор, зв'язані докупи в так звані талби 14-метрові смерекові стовбури під несамовитим натиском води ламалися, як сірники. До цього моменту сміливці — хто куди — мусили аврально зіскакувати з дараби.
І не було такого року, як пригадують очевидці, аби тужливий зойк трембіти не сповіщав довколишні гори про трагічну смерть плотогона. Однак загиблого товариша заміняв інший, і черговий екіпаж, як правило, з чотирьох чоловікiв знову кидав виклик Черемошу.

Ще «не охолонув» світовий рекорд із підстрибування, встановлений іванофранківцем Мирославом Федорчаком у жовтні цього року, як спортивний подвиг батька взявся повторити його 9-річний син Костянтин. Позавчора в актовому залі Івано-франківської загальноосвітньої школи № 15 хлопець у присутності кваліфікованих суддів присів 2485 разів за годину — результат гідний не тільки Книги рекордів України, а й Книги рекордів Гіннесса. В обидва зібрання надзвичайних досягнень ще не внесено подібного результату, показаного дитиною.

На очі українській видавничій еліті Олена Рубановська зі своїм первістком — розмальованим зшитком під назвою «На добраніч» — потрапила в 2003 році під час роботи Львівського форуму видавців. Вона не мала власного стенду, тому, використовуючи добрі стосунки з директором «А-Ба-Би-Га-Ла-Ма-Ги» Іваном Малковичем, знайшла прихисток біля експозиції цього видавництва. «Відвідувачі мало не зачіпалися за мій столик, — пригадує пані Олена, — і з подивом брали до рук незвичний витвір. Перша реакція — регіт. Я ледь не образилася, а потім зрозуміла, що сміх цей — доброзичливий. Здивовані люди переважно запитували: «Це що — портфелик чи памперс?». Ні, люди добрі, відповідала я, — це книжечка для малюків. У світі такий вид друкованої продукції — звичне явище. Тепер він не буде диковинкою і в нас».