За свою 20–річну кар’єру Олена Вітриченко досягла багатьох вершин у спорті, перші кроки в якому зробила ще чотирирічною. Вона виграла понад 500 медалей, стала дев’ятиразовою чемпіонкою світу, 12–разовою чемпіонкою Європи, бронзовою призеркою Олімпіади в Атланті, чотириразовою переможницею міжнародних турнірів серії Гран–прі. Коли 2000 року після Олімпійських ігор у Сіднеї Вітриченко вирішила завершити спортивну кар’єру, багато хто думав, що вона жартує. Хоча, за словами Олени, рішення не було несподіваним, і турнір у голландському Девентері став її останнім офіційним виступом. Проте дівчину не спіткала майже невідступна в таких випадках депресія і професійна «ломка» спортсменів, раптом позбавлених звичних атрибутів слави. Можливо, тому, що її душевний простір незабаром заполонило кохання... Олена вміло уникла переслідувань ласих до сенсацій таблоїдів, причинивши за собою двері у світ «моє персональне щастя». Крізь якісь шпаринки до її шанувальників пробивалася інформація, що Олена стала мамою, що залишила Україну, організувала власну школу. Мою ж професійну цікавість, як це нерідко буває, допоміг задовольнити інтернет. Причому абсолютно випадково...
Ті, хто зареєстрований на сайті «Однокласники», знають, що в рубриці «друзі друзів» іноді може виринути хтось добре знайомий тобі, кого ти й не сподівався побачити. Так одного дня я «зустріла» на своїй сторінці Олену і дізналася, що вітчизняна королева художньої гімнастики живе нині в іспанському містечку Льйорет де Мар, неподалік Барселони. Відправила повідомлення, що незабаром можу бути в тих краях і хотіла б зустрітися для інтерв’ю. Відповідь не забарилася: «Будете у Барселоні — телефонуйте!». І я подзвонила...

Мабуть, дивно спостерігати, як святий отець (не молодий випускник семінарії, котрий ще не звик до сану, а поважний 48–річний греко–католицький парох) на сільському стадіоні завзято ганяє з дітьми м’яча або «накручує» на турніку підйоми переворотом. І це — не світський піар отця Романа, це — елементи його духовної педагогіки. «Послух Господові, батькам, державі, — ділиться він своїми спостереженнями, — треба закладати з елементами гри в ранньому віці, а найкраще — з 9 до 12 років. Мало користі буде від того, що я поставлю діток на коліна і змушу читати молитву. У деяких ситуаціях доцільніше спершу пограти в футбол, а потім іти до недільної школи вивчати слово Боже».
Дітей, переконаний угринівський парох, у кожній хаті має бути багато, хоча б стільки, як у нього, — шестеро (на Прикарпатті лише священик з опільського села Фрага має на одного більше). «Дехто, — приємна посмішка осяйнула обличчя отця, — жартує, мовляв, де ксьондз, тобто я, торкнеться — там і дитина народиться. А якщо серйозно, то, даючи шлюб, я обов’язково наказую молодятам: «Мусите мати не менше трьох діток і виховати їх побожними українськими патріотами».

Якщо обов’язок посадової служби чи вітри мандрів заносять когось в Осмолоду — найвіддаленіше гірське село Рожнятівщини, то друзі й знайомі зазвичай просять привезти від тамтешнього зайця хоча б один пшеничний буханець. Слава випеченого на дровах осмолодського хліба ручної роботи сягнула не тільки Івано–Франківська, мешканці якого в ажіотажі мало не зім’яли «легковик», що привіз на місцевий базар сонячні хлібини за сотню кілометрів від місця їхнього випікання. Коли на постій до пані Лесі попросилися польські туристи, то не на запропоновані господинею шинку й ковбаси накинулися зголоднілі підкорювачі вершин — за обидві щоки наминали свіжоспечений хліб. Окрім захопленого «бардзо смачно», закордонні гості стверджували, що нічого подібного в житті не їли. Годі порівнювати з тим, що продають у їхніх маркетах, і з тим, що продають у наших. Проте, не хлібом єдиним, навіть таким розхваленим, дивує подорожніх горянка Леся Шутка.

Від тієї трагедії, що сталася 15 березня 2005–го, минуло вже три з половиною роки. Історія маленької дівчинки Насті Овчар сколихнула всю Україну. Настина сім’я тоді мешкала у Воронцівці Куп’янського району, що на Харківщині. В селі, де залишилося всього вісім будинків, жодного телефону, а до райцентру — 44 км, кожен виживав, як міг. Час від часу батькам доводилося залишати дівчаток вдома самих. Того вечора п’ятирічна Настя взяла на себе обов’язки опікунки молодшої сестри Люди і підкидала дрова в грубку, підтримуючи тепло в будинку. Коли раптово спалахнула пожежа, дівчинка пробувала погасити полум’я, та дарма. Охоплена вогнем, Настя взяла дворічну сестричку на руки і вирвалася з вогняного полону.

Ілюстративний ряд книжки Оксани Косміної «Традиційне вбрання українців» (К., 2008) — це вбрання з державних музеїв України і кількох приватних колекцій. Скажімо, Олени Скрипки, яка на обкладинці красується в подільському головному уборі, що його реконструював працівник Українського центру народної культури «Музей Івана Гончара» Юрій Мельничук. У книжці представлені Лісостеп України і Південь. На карті позначені історико–етнографічні регіони, одяг з яких описано у виданні: Волинь, Галичина, Опілля, Поділля, Середня Наддніпрянщина, Полтавщина, Слобожанщина, Таврія, Буджак, Одещина, Приазов’я та Крим.

У кожної людини є своя половинка, однак знайти її не так просто: не всім доля дарує зустріч «саме з тим». Валентина Бердник називає себе щасливою жінкою. Вона зустріла в своєму житті не лише коханого чоловіка, а людину, з якою мала глибоку духовну спорідненість. Каже, що легко присвятила себе тим ідеям, заради яких жив її чоловік. Валентина Сергіївна живе нині у мальовничому селі Гребені на Київщині, доглядає город, малює картини і виготовляє народні ляльки. По смерті чоловіка у 2003–му продовжує його справу: підтримує зв’язки з членами Української Духовної Республіки, опікується перевиданням творів Олеся Бердника, готує до друку щоденники, написані ним під час ув’язнення у радянських таборах, популяризує його творчість серед школярів і студентів, пише книгу спогадів. І доглядає могилу свого чоловіка, якого — за його заповітом — поховали у рідному дворі.
... Я приїхала до Гребенів якраз у День Незалежності. Валентина Сергіївна сиділа на призьбі своєї маленької хатинки, лущила квасолю і, за її словами, «давала лад думкам». Пані Валентину в селі шанують. Майже одночасно зі мною до її двору навідалися сусідські гості з Росії: «У вашій державі сьогодні велике свято, хочемо вас привітати». А ще тут постійно збираються художники і скульптори, які влаштовують пленери просто на її подвір’ї.

Уагалі–то він шокує усім. Шокує в найширшому діапазоні, від болісного жаху до безмірного захоплення. Шоком для оточуючих, не кажучи вже про батьків, стала вже сама його поява на світ — немовляти без ручок і ніжок, лише з недорозвиненою ступнею при самому тулубі. Всі вважали дитину приреченою на вічні страждання і животіння каліки. Однак Нік навчився не тільки собі давати раду в усьому, а й допомагати жити мільйонам людей. Крім того — став цілком успішним і навіть прославився вже на півсвіту. Цього літа Нік побував у Тернополі.

Першого вересня серед щасливих першокурсників економічного факультету Національного університету «Києво–Могилянська академія» не було черкащанки Насті Чепи. 20 серпня її поховали в Черкасах. Ровесниця української незалежності 17–річна Настя була щирою патріоткою України. Вона не соромилася носити синьо–жовтий галстук і говорити українською мовою. В неї були великі плани: дівчина мріяла стати політиком і зробити Україну кращою. Була переконана, що покоління, яке народилося і стає на ноги в незалежній Україні, обов’язково здійснить це. Настя хотіла, аби її співвітчизники жили так само, як у Великій Британії чи Франції, де вона не раз бувала. А в держави не вистачило кисню, аби її врятувати...

Що ми знаємо про світ дитинства? Про закономірності фантазії, своєрідну «дитячу логіку», особливе естетичне чуття дитини; про способи виховання спокійної та тямущої людини. Про стосунки батьків і малят, міцність яких закладається в перші роки співжиття. Про це і багато іншого можна буде дізнатися на першому Всеукраїнському дитячому фестивалі «Орелі», що відбудеться 6—7 вересня в Українському центрі народної культури «Музей Івана Гончара». У переддень фестивалю одна з його ініціаторок — фольклористка Ярослава Левчук — розповіла читачам «УМ» про особливості цього науково–святкового дійства.

Із кількох причин робота над цим матеріалом видалась мені незвичною. Насамперед тому, що матір головної героїні — професійна журналістка, з якою довелося разом працювати в різних вінницьких редакціях. Та й моє власне знайомство з героїнею сталося, мабуть, ще до її народження, коли на початку 1982–го колега по «районці» Люба Добринська збиралась у декретну відпустку. Пригадую, тоді запитав майбутню маму: «А який настрій у Володі? Кого чекає — хлопчика чи дівчинку?» Люба усміхнулася своєю спокійною доброю усмішкою, яка, без перебільшення, може вважатись її найголовнішою візиткою: «Хоче сина. Каже, що одна дочка в нього вже є». А народилася Наталя — майбутня олімпійська чемпіонка.