В естраду кожен приходить зі своїм багажем і йде разом із ним у нікуди. Хтось піднімається на хвилі плавно і так же плавно з неї падає, а хтось злітає стрімко, яскраво й стрімголов падає в небуття. У цьому — квінтесенція так званої теорії хвилі, що належить відомому білоруському композиторові Едуарду Ханку.

Українські Мареничі злетіли на хвилях шаленої популярності у 1978 році. Вони прославили Україну на весь світ, понісши її пісню, її мову по всіх усюдах. Муслім Магомаєв в одному з інтерв’ю журналу «Музика» якось сказав: «Я б хотів зробити своїй азербайджанській пісні такі ж легкі крила, як Мареничі українській». А відомий російський актор Василь Лановий так сказав про них: «Мареничі піднесли українську пісню в ранг класики».

Але вже на початку 80–х вони раптово зникли з телеекранів і сцен відомих концертних залів. Не тому, що їх забули чи не хотіли чути глядачі. Вони стали незручними. Для влади і наляканих чиновників. Ще їм заздрили одні й ненавиділи інші. Їхній славі стало затісно у маленькому Луцьку. Може, й вони десь не завжди витримували випробування нею. Період забуття і штучної ізоляції затягнувся набагато довше, ніж період їхньої шаленої популярності, — майже на два десятиліття. І лише в 2003 році Мареничам було присвоєно звання народних артистів України, пізніше за всіх. Після того талановиті артисти розпочали новий період у творчому житті — кожен пішов своєю дорогою...

Він не любить розповідати про себе, на запитання відповідає хоч і щиро, але лаконічно: тільки необхідне і достатнє, аби задовольнити цікавість співрозмовника. Мовляв, що там розбалакувати — ділом займатися треба. Однієї розмови виявилося замало, щоб написати газетний матеріал, тому тільки після зустрічі з його дружиною та найближчим другом мені вдалося дізнатися цікаві подробиці, які додали особливих відтінків до портрету цієї неординарної особистості — музиканта, співака, композитора, автора пісенних текстів.

Наступного травня буде тридцять років, як Микола Матяшук і Люся Романюк побралися. Їхній шлюб став несподіванкою навіть для однокласників. Люся й Коля навчалися разом, але ніхто й подумати не міг, що відмінниця, вчительська доця знайде щось у цьому спокійному і непримітному сільському хлопцеві, який ну нічим не виділявся з–поміж інших таких же простих хлопців. Люся поїхала вчитися в Ніжинський педінститут, Коля пішов служити на флот, і шляхи їхні ніби розійшлися. Їх весілля стало сюрпризом для всіх у Поворську.
... Інколи ми просто не відважуємося подивитися в очі чужої біди зблизька. Боїмося, що не витримаємо цей погляд, що не знайдемо потрібні слова співчуття, аби не образити у своєму співчутті людину, а морально підтримати. І мені було непросто зайти до Матяшуків, про яких стільки почула в Поворську. Але не познайомитися з цими мужніми і люблячими людьми просто не могла. І ось я у їхньому симпатичному дворику, де все зроблено руками господаря.
«Живу за двох», — каже Микола, коли знайомі чи односельці починають розпитувати, що там у них нового. У кожного з нас свій шлях на цій землі. Миколі судилося пройти його за себе і за Люсю. Він мусить жити за двох. Дихати за двох. Зустрічати світанок один на двох. І радіти кожному дню, що розпочинається з неї. І так уже майже три десятки літ, коли діагноз лікарів прозвучав як вирок...

Ті, хто цієї осені дивився телевізійне шоу «Танцюю для тебе» на каналі «1+1», погодяться, що пара Мар’яни Гординської та Олега Лісогора вирізнялася особливою експресією й енергетикою. Навчитися танцювати 26–річна Мар’яна мріяла з дитинства, однак не тільки нагода освоїти професійні «па» привела її в цей проект. За перемогу жінка змагалася заради мрії свого коханого. 27–річний Олег Колпаков, який сам пересувається на візку, хоче відкрити майстерню реабілітаційного обладнання для інвалідів–візочників. На її облаштування потрібні чималі кошти, і аби реалізувати ідею, Мар’яна сподівалася виграти головний приз конкурсу. На майданчику Гординська працювала натхненно і до самовиснаження, попри травми (під час одного виступу вона зламала собі ребро), з партнером дійшла до фіналу. Щоправда, у результаті пара Гординська—Лісогор виборола «бронзу» — Мар’яна отримала чек на 25 тисяч гривень від телеканалу, 20 тисяч гривень від Національної асамблеї інвалідів і двотижневу путівку до Єгипту для себе і коханого. Майстерню, про яку мріє Олег, голова Національної асамблеї інвалідів Валерій Сушкевич запропонував відкрити на базі Національного паралімпійського центру, розташованого на березі Чорного моря неподалік Євпаторії — саме там живуть і працюють Мар’яна з Олегом.
Ми зустрілися в Києві, де молода пара брала участь у різноманітних заходах з нагоди Міжнародного дня інвалідів. Як і в більшості з нас, їхнє життя позначене цейтнотом. Олег Колпаков, заступник голови Керченської організації інвалідів й інструктор з активної реабілітації людей з обмеженими фізичними можливостями, — у постійних роз’їздах між Керчю і Євпаторією. Мар’яна, крім роботи реабілітолога, з ранку до ночі — у клопотах навколо майстерні. Два дні в столиці у моїх співрозмовників були розписані по годинах. Отож «віконце» для розмови з «УМ» довелося викроїти дорогою з Українського дому до готелю. Дивовижно гармонійні, з прекрасним почуттям гумору, ці молоді люди випромінюють оптимізм і щирість. Олег Колпаков — корінний кримчанин, Мар’яна — колишня львів’янка. Свою російську Олег щедро «посипає» українськими словами і львівськими жартами. Через травму шийних хребців в Олега не працюють пальці рук і деякі м’язи. Але поруч із ними не виникає відчуття, ніби хтось тут у «нерівних умовах». І тоді, коли Мар’яна допомагає Олегу заїхати в автобус, і коли годує його з ложечки — ти бачиш тільки чисте почуття, яке поєднало їх кілька років тому...

Кожен Новий рік у Ніни Дробиш із села Мошни Черкаського району плавно перетікає в інше свято — день народження. А 1 січ­ня 2009 року Ніна Яківна відсвяткує 70–річний ювілей. Ще два тижні тому, аби відчувати святковий настрій, жінка прикрасила в своїй оселі екзотичну «ялинку». Цілком можливо, що Ніна Яківна може претендувати на ексклюзив у масштабах України. Адже у ролі святкового деревця вже багато років у неї... домашній кактус. Точніше — аж два. Ці рослини, як для хатніх вазонів, сягнули гігантських розмірів. Одному велетню минуло вже 34 роки, заввишки він — півтора метра. А його сусід, хоч і молодший на сім років, вимахав до 2,3 метра.

Хоч би якоїсь звістки про Миколину долю мати чекала двадцять п’ять років. Стільки минуло від вересня 1943–го, коли німці серед ночі увірвались до будиночка на Озаринецькій горі в Могилеві–Подільському, брутально відшмагали жінку нагайкою, а хлопця під конвоєм повели до ешелону з майбутніми остарбайтерами, готового для відправки в Німеччину, і до грудня 1968–го, коли перестало битися її згорьоване серце.

«Мені хотілося зібрати матеріал, який ще не охоплювали інші наші історичні енциклопедії», — каже Ігор Гирич, відповідальний секретар наукової ради «Енциклопедичного довідника з історії України», що побачив світ цього року у видавництві «Генеза».

Про війну в Афганістані нині або намагаються не згадувати — її, мовляв, без здорового глузду розв’язало застійне радянське керівництво. Або принагідно — до дат — випускають джина пам’яті з–під глиби десятиліть, що минули. У Костянтина Гуменюка з тією війною пов’язані особисті спогади — глибокі, тремтливі, пекучі. Сержанту–українцю Гуменюку доводилося і поранених товаришів із поля бою виносити, і сумнозвісний «вантаж 200» готувати до транспортування на батьківщину. Але про свої бойові подвиги Костянтин розповідає не часто. Навіть про те, що саме він став прототипом героя роману московського письменника Миколи Кікішева «Встань та йди», у Сімферопольському гарнізоні, де він нині несе військову службу, підозрюю, знають не всі. У цьому гарнізоні п’ятий рік Костянтин Гуменюк командує територіальним санітарно–епідеміологічним загоном. Дружина Наталя — начальник приймального відділення Сімферопольського базового шпиталю українських Військово–Морських сил. Подружжя Гуменюків 17 років носить погони, обоє — підполковники медичної служби, яка й поєднала їхні долі.

Схоже на те, що в цій житейській історії таки не обійшлося без особливої Господньої уваги, хоча спершу все складалося нібито навпаки. Михайло народився в останній день 1946 року не десь у повстанській криївці (таке тоді в Галичині траплялося нерідко) чи в глухому карпатському поселенні, а в чималому передгірському селі Бабче, розташованому зовсім поруч із тодішнім райцентром Солотвин. Його дитинство припало на важкі післявоєнні роки, та здобуття освіти, принаймні початкової, і тоді вважалося конституційним обов’язком. Михайлові не пощастило: за партою місцевої восьмирічки йому вдалося посидіти тільки у першому класі й лише впродовж першого місяця, та й то — через день–два. Коли брали в армію, у військовий квиток хтось дописав освітній мінімум: «Чотири класи». Насправді ж ні писати, ні читати він не вмів.
«У молодості, особливо коли побралися, було трохи соромно, що мій чоловік — неграмотний, — пригадує часи кінця шістдесятих років минулого століття пані Євдокія. — Працював на тракторі, але самостійно не міг заповнити табель обліку виконаних робіт, то я писала за нього, а він лише підписувався. Якби до його голови та хоч трохи освіти — був би, мабуть, відомим чоловіком».

Черкащанину Миколі Яковичу Пусі — вісімдесят вісім. Із дружиною — Ніною Іванівною, яка на п’ять років від нього молодша, він мешкає у багатоповерхівці в Черкасах у мікрорайоні Митниця майже 30 років. А до того подружжя жило в Золотоноші, де Микола Якович працював механіком в автоколоні, а Ніна Іванівна — головною медсестрою в лікарні.
Ця дружня сім’я виростила двох хороших синів, має онуків і правнуків. І Микола Якович, і Ніна Іванівна — ветерани Великої Вітчизняної війни. Тож про далеке минуле можуть розповідати годинами. Серед тих ветеранських спогадів — часом цікаві й навіть неймовірні сторінки. Як ось ця, пов’язана з Георгієм Жуковим. Не кожному солдату, погодьтесь, маршали дарували авто. А Микола Пуха отримав від Жукова «Опель»!