«Останнім молодогвардійцем» символічно називає себе колишній керівник українського підпілля на Донбасі у роки Другої світової війни Євген Стахів. Сьогодні він проживає у США, де тривалий час очолював Українську головну визвольну раду за кордоном. 88-річний діяч майже щороку буває в Україні, зустрічається з молоддю і відомими політиками.
Найулюбленіша тема пана Євгена — це зміна світогляду націоналістів під час ІІ Світової війни, коли похідні групи ОУН прийшли на Схід і поспілкувалися з нащадками запорожців, для яких демократизм і толерантність є такими ж природніми, як захист рідного краю від нападників. Тоді, в 1943 році, під впливом «філософії східняків» ОУН змінила програму з тоталітарної на демократичну. Україна справді об'єдналася. Як блискавка, спинним мозком народу черкнула істина: національна Україна поважає усі людські права й свободи і забезпечує вільний розвиток представникам усіх народів і віросповідань, які шанують її як Батьківщину.

Центр дослідження геноциду українського народу діє вже чотири роки. Поки що ця громадська установа не має ні приміщення, ні постійних працівників. Утім є директор — доктор історичних наук, науковий співробітник Інституту історії Україні НАНУ Василь Марочко, який близько 20 років досліджує Голодомор і загалом історію українського села 1920—30-х років. Це він спільно з колегою Євгенією Шаталіною ще в 1989 році на сторінках «Українського історичного журналу» опублікував першу в Україні «легальну» статтю про Великий голод. Цей «живий інститут» деякий час очолював Асоціацію дослідників голодоморів, патронуючи вихід у світ десятків томів спогадів, документів, наукових розвідок. Цього року на запрошення Держдепартаменту США Василь Марочко у складі групи українських дослідників Голодомору і Голокосту побував у Сполучених Штатах Америки, де ознайомився з роботою кращих науково-просвітницьких осередків збереження історичної пам'яті різних національних груп. Мету Центру дослідження геноциду бачить у тому, щоб надати розголосу ідеї визнання Голодомору, призвичаїти чиновників до терміну, щоб вони були готові морально, психологічно і політично визнати штучний голод як злочин.

«Коли вони сказали, що хочуть створити Гельсінську групу в Україні, я похолола, - згадує нинішня голова Московської Гельсінської групи Людмила Алєксєєва, як до неї приїхали Микола Руденко і Левко Лук'яненко. - На теренах усього Радянського Союзу найжорстокіше карали в Україні. Ми просили західних журналістів писати якомога частіше про Українську групу, про кожну її людину.

Майже 10 місяців існує у київській церкві Різдва Христового, що на Подолi, грузинська парафія священномученика Кiрiона, каталiкоса-патрiарха всiєї Грузiї (у складi Київського патрiархату). У жовтні минулого року у Володимирському соборі патріарх Філарет рукоположив у священики грузинського диякона Миколу Інасарідзе. Службу Божу отець Микола проводить українською і грузинською. І переконаний, що сьогодні служіння священика має сягати всіх сфер людського життя, нагадуючи творінням Божим про вічні істини, а також — захищати паству від спотворення дзеркала моралі в самих собі, від торгування душами, зрештою від використання віри на догоду політикам.

Ця крихітна держава з гербом-тризубом, синьо-жовтим прапором і Гімном «Ще не вмерла України...» протрималася в боротьбі з гітлерівцями довше, ніж Чехо-Словаччина, Франція, Польща. Вояків Карпатської України, які першими виступили проти нацистів, ув'язнювали в тюрмах і в концтаборах угорські фашисти і радянські комуністи. Про шлях закарпатців до свободи і спільної з усім українським народом держави розповідає виставка «Карпатська Україна. У пошуках історичної долі. 1938—1945 рр.», що вiдкрилася в меморіальному комплексі «Музей Великої Вітчизняної війни».

«Спільною платформою спілкування сіоністів і українських буржуазних націоналістів стала ненависть до Радянської влади», — писала газета «Радянська Україна» (сполучена посудина з московською пресою) у вересні 1971 року. Стаття називалася «Змова приречених». Сторінки тодішніх «українських» часописів рясніють заголовками і рубриками на кшталт «Факти проти сіоністів», «Зловісні промені синьо-білої зірки», «Провокаційна метушня сіоністів».
У 70-тi роки взаємини СРСР i Тель-Авiва були кризовими. Очевидно, пропагандисти влаштували промивання мізків «радянським громадянам» не лише через «відстоювання інтересів СРСР на Близькому Сході» чи через «Всесвітню конференцію на захист радянських євреїв», що відбулася у Брюсселі 23 лютого 1971 року. Наприкінці 1960-х — на початку 1970-х до радянських концтаборів потрапило багато молодих дисидентів з України, серед яких було чимало євреїв. Вони, виховані на радянських підручниках і родинних переказах про війну, всіма можливими способами передавали на Захід інформацію про «двадцятип'ятирічників» — вояків Української армії, з якими у «великій зоні», можливо, і не познайомилися б. Політв'язень Михайло Хейфець у своїй книзі «Українські силуети» називає їх «святими стариками». Траплялося, що дисидент-шістдесятник потрапляв до однієї тюрми з євреєм, засудженим на 20 років за «український буржуазний націоналізм». І лише тепер ми можемо дізнатися про трагедію і боротьбу, які крилися за цим дивним вироком.

7 вересня Кабмін звільнив доктора історичних наук Геннадія Боряка з посади голови Держкомархіву і призначив його першим заступником нового керівника архівної галузі — комуністки Ольги Гінзбург. Ольга Петрівна здобула освіту в Конотопському індустріально-педагогічному технікумі та в сумській філії Харківського політехнічного інституту — заочно. Пройшла трудовий шлях від робітниці до секретаря парткому й заступника директора Конотопського арматурного заводу. Двічі була депутатом Верховної Ради, фракція комуністів (брала участь у засіданнях Комітету з питань промислової політики). Завідувач відділу Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. Грушевського НАН України Ігор Гирич висловив думку архівістів з цього приводу: зміни в керівництві галуззю — це повернення у старі часи, коли архівами керували нефахівці. Президент України назвав нове призначення «абсурдним» і таким, що «не робить компліменту владі».

Лише цього року вперше за 15 літ влада вийшла за межі звичного покладання квітів до пам'ятника і з ініціативи Президента Віктора Ющенка 27 вересня скликала Міжнародний форум. Київ готувався, зустрічав закордонних гостей і трохи тривожився: а як усе буде? Адже довкола «українсько-єврейського питання» зміїться стільки забобонів, а систематичної праці для налагодження порозуміння немає. Утім розкладки на майдані Незалежності після відповідної роботи чиновників із секретаріату набули людяного вигляду — з них майже зникли антисемітські книжечки. «Три дні тому прийшли і заборонили, — пояснила одна з продавщиць. — Сказали, що влаштують перевірку».

У січні 2005 року до Кракова на меморіальні заходи з нагоди 60-річчя звільнення нацистського концтабору Аушвіц-Біркенау, організовані Польською державою, прибули делегації з 41 країни, серед яких 19 президентів, вісім глав урядів і шість представників королівських сімей. Тоді ж уперше заявив про свою ініціативу щодо скликання міжнародних форумів у різних країнах у час вiдзначення річниць пам’ятних дат в iсторiї Голокосту російський бізнесмен В'ячеслав Кантор. Найближча річниця виявилася в Україні: у вересні минулого року вийшло розпорядження Президента Ющенка щодо відзначення 65-ї річниці трагедії в Бабиному Яру.

23 вересня за юдейським календарем настане 5767 рік. Цього дня відзначається свято Рош га-Шана, тобто початок року, коли на Небесному суді вирішується, якою буде доля всього сущого в наступному році. Єврейські мудреці розповідають, що коли Бог захотів створити світ, прийшла Істина і сказала: «Не треба. У тому світі буде тільки неправда. Люди недобрі, весь час брехатимуть». А Доброта сказала, що світ створити треба. Бо люди любитимуть одне одного, допомагатимуть. Отож у Судний день Всевишній дивиться на світ, який створив, і міркує: «Чи добре вийшло, чи це треба знищити?». Якщо бачить, що люди чинять добро, Він задоволений і дає благословення. Всевишній записує до Книги життя імена тих, кому призначено жити, і викреслює тих, хто має вмерти. І тільки на десятий день, у Йом Кіпур (День каяття), остаточно затверджує вирок. Бо чекає: може, хтось із грішників розкається.
Ще одна назва свята початку року — День пам'яті. Адже це не просто «новий рік», а день творення людства. Як пояснюють богослови, це привід кожному проаналізувати свій життєвий шлях і, загалом, поміркувати над всесвітньою історією. Вважається, що 65 років тому нацисти приурочили знищення київських євреїв у Бабиному Яру до свята Йом Кіпур. Нацистам здавалося, що вони вже можуть виносити вирок цілому народові й усьому людству. Як зберегти, не спотворивши, пам'ять про цю трагедію і зробити її уроком для людства — наша розмова з головним рабином України Азріелем Хайкіним.