Події в житті Леоніда Архипова складалися так, що він ніби мусив прийти до винаходу двигуна внутрішнього згорання з безшатунним механізмом. Хтозна, як би воно сталося, якби йому на віку «не було написано» попрацювати два роки в Пакистані «технічним лідером» і на зароблені там гроші купити омріяну ГАЗ-24. Ідея, як він каже, стрельнула в голову після чергового повного розбирання і збирання «волгівського» двигуна.

Інформація про те, що прикарпатські вчені з першої спроби натрапили при розкопках на залишки споруди, яка може вивести на сховані під землею руїни резиденції галицьких князів, що «давно перебувають у розшуку», сенсаційною звісткою облетіла українські ЗМІ. Однак слідом за нею зазвучали голоси скептиків, котрі стверджують, що ініціатори цьогорічного «крилоського відкриття» поспішили видати бажане за дійсне, а таких знахідок фахові археологи спроможні накопати — хоч греблю гати. У пошуках пояснень ми звернулися до викладача Прикарпатського національного університету Ігоря КОВАЛЯ — порушника спокою на Крилоській горі й у середовищі вітчизняної археологічної спільноти.

Ця резонансна подія сталася за два роки до проголошення суверенітету України, коли територією Радянського Союзу хоча й почав несміло «бродити привид» незалежності, але каральні органи почувалися ще достатньо бадьоро, аби скрутити шию новоявленим «самостійникам». Саме в той час група прикарпатських вільнодумців у складі Надії Стасів, Романа Круцика, Ігоря Андрухіва, Романа Гладиша та Володимира Ковальчука задумала кинути привселюдний виклик системі. До них приєдналися заступник голови культурно-наукового товариства «Рух» Ярослав Шевчук та Ігор Попович. Їм хотілося, аби народ пробуджувався швидше. Нагода випала 14 травня, коли в селі Воскресінці Коломийського району тодішня влада організувала відкриття пам'ятника Тарасу Шевченку. Людей зібралося на мітинг зо п'ять тисяч. Підняти синьо-жовтий прапор над натовпом «змовники» довірили тоді 24-річному працівникові івано-франківського закритого підприємства «Позитрон», що належало військово-промисловому комплексу, Володимиру Ковальчуку.

В особливому етнічному середовищі гірських районів Івано-Франківщини, де мешкають бойки та гуцули, найкраще збереглися прадавні обряди і звичаї, хоча й сюди докотилися новомодні, зокрема шлюбні, віяння. Уже здебільшого показовою стає колись обов'язкова їзда молодят на конях у національному вбранні з гільцем — уквітчаним деревцем. На зміну кінному шлюбному кортежу прийшли розцяцьковані іномарки і вбрання з міських весільних салонів. Однак у Карпатах наречені-горянки продовжують дещо робити за прадавніми приписами.

Івано-Франківськ — симпатичний і комфортний для проживання галицький поліс, що підтверджують не тільки його мешканці, а й організатори Всеукраїнського конкурсу «Населений пункт найкращого благоустрою і підтримки громадського порядку», котрим опікується Міністерство будівництва, архітектури та житлово-комунального господарства. Починаючи з 2002 року, столиця Прикарпаття один раз удостоїлася «золота» і тричі «срібла» після прискіпливих оглядин членами журі всіх українських міст із населенням від 200 тисяч до півмільйона осіб.

Радянська влада свого часу надала Івано-Франківщині особливий статус «закритої зони». Можливо, аби помститися за те, що це — батьківщина Степана Бандери, може, з інших мотивів, але після Другої світової війни «совіти» мілітаризувалися в області до зубів і заборонили ступати сюди нозі іноземця, зокрема й уродженцям Прикарпаття, котрі з різних причин опинилися по той бік залізної завіси. Окрім проблем у спілкуванні із закордонними родичами, «закритість» обернулася для прикарпатців й приземленішими незручностями, яких не могли бачити чужинці. Приміром, дороги тут не витримували ніякої критики. Місцеві автодорожники тоді отримували замість бітуму залишки гудрону і покривали ним прикарпатські дороги: під теплими сонячними променями ця в'язка суміш розм'якала, як пластилін.
Півтора десятиліття тому Івано-Франківщина відкрилася світові. І відразу сюди хлинули українці післявоєнної еміграції. Їм було байдуже до стану доріг — лише б побачити рідні місця, залишені в молодості. Корінні іноземці в Карпати на відпочинок не поспішали: тутешня гірська краса красою, але сервіс — не той, а дороги, за їхніми оцінками, взагалі придатні лише для екстремального ралі. Отже, стільки б місцева влада не робила ставок на багатообіцяючі туристично-рекреаційні перспективи, без шляхів сполучення, звичних для вибагливої Європи, поки що нічого тішитися ілюзіями.
Наскільки ми відстали в дорожньому будівництві від західних стандартів і що там видно в кінці автомобільного тунелю, з'ясовуємо в розмові з начальником служби автомобільних доріг в Івано-Франківській області Сергієм Сендерським.

Роль і значення особи Василя Січка в українському спротиві радянському тоталітаризму часів Брежнєва—Андропова—Черненка—Горбачова і в зародженні вітчизняного політичного плюралізму наприкінці вісімдесятих—початку дев'яностих років минулого століття вочевидь потребує грунтовнішого дослідження, ніж дозволяють можливості щоденної газети. Його життя обірвалося на сорок першому році в американському мегаполісі Чикаго за досі остаточно не з'ясованих обставин. У густих вітчизняних політичних заростях зачахло і Січкове дітище, яке спершу іменувалося Українським християнсько-демократичним фронтом (УХДФ). Написавши програму і статут УХДФ, Василь ще 14 листопада 1988 року звернувся до президії Верховної Ради СРСР із заявою про реєстрацію організації і надання їй офіційного статусу. Рада московських компартійних старців, звісно, не могла благословити зухвалий виклик «групки українських націоналістів», котрі основною метою своєї діяльності декларували вихід України зі складу СРСР, створення національної армії, запровадження синьо-жовтого прапора та тризуба як політичної символіки. Однак, незважаючи на пряму й приховану протидію радянських силових структур, Василь Січко з однодумцями, передусім батьком Петром, 13 січня 1989 року в Львові провели установчий з'їзд УХДФ. Через 15 місяців фронт реорганізувався в Українську християнсько-демократичну партію, яка активно поринула в розбурхану горбачовською перебудовою політичну стихію.

Установча сесія Івано-Франківської обласної ради V демократичного скликання відбувалася мляво, як гра напівспущеним гумовим м'ячем — ні сенсацій, ні скандальної закулісної режисури, ні відкритої політичної боротьби перед телекамерами. Хоча напередодні інтрига зберігалася. І не тільки завдяки запущеній чутці про те, що депутатський голос на виборах голови облради оцінюється в 150 тисяч «зелених» (знайомі представники обласного депутатського корпусу в розмові з кореспондентом «УМ» заперечили цю версію як «цілковиту дурницю»).

Упродовж трьох минулих вихідних іванофранківці гучно святкували 344-ту річницю з часу надання їхньому місту, розташованому у межиріччі Бистриці Надвірнянської та Бистриці Солотвинської, Магдебурзького права. Обласний центр Прикарпаття співав, танцював, чаркувався, дрібно хуліганив, брав участь у фольклорних дійствах, змагався у призових забігах і футболі та просто розслаблявся у супроводі відомих співачок — француженки Іn-C-гid й українки Таїсії Повалій та гурту «Тартак». Але справжньою окрасою дня народження міста став міжнародний фестиваль «Свято ковалів-2006».

Лише півроку знадобилося Комісії державних нагород та геральдики при Президентові України, щоб розв'язати втаємничений клубок людської долі під грифом «секретно», який родині загиблого в останні дні Великої Вітчизняної Михайла Василишина не вдавалося розв'язати дуже довго. Понад два десятиліття Марія та Василь Федіви — старша донька і зять героя намагалися довести, що Указ Президії Верховної Ради СРСР від 27 червня 1945 року про присвоєння звання Героя Радянського Союзу стосується їхнього батька, а не його однофамільця. Відновити історичну справедливість не змогли ні численні публікації місцевої преси Івано-Франківщини, починаючи з 80-х років, ні жоден з судів загальної юрисдикції. Але крапку в багаторічних поневіряннях подружжя Федів по судах, військкоматах та архівах днями особисто поставив Президент Віктор Ющенко. 3 травня 2006 року, напередодні відзначення 61-ї річниці Перемоги у Великій Вітчизняній війні, глава держави підписав Указ про присвоєння Михайлу Василишину звання Героя України. А почалася розв'язка з публікації в «Україні молодій» восени минулого року.