Козаки–характерники завжди були легендарними особистостями — їх наділяли надзвичайними здібностями. Іван Довгаль, курінний отаман Тараканівського куреня, що розташований у Дубенському районі на Рівненщині, теж вважає себе характерником, хоча розповідає про це з гумором, але й не без моралі. А головним для козака вважає дотримуватися православної віри та бути незрадним патріотом рідного краю. Про свої пригоди й чудасії козак Голота розповів «Україні молодій».

У невеличкій, площею з 12 квадратних метрів кімнаті, яка, за словами пана Юрія, добре слугує за кухню, їдальню, спальню, кабінет і майстерню (він так і сказав: «п’ять в одному») — температура повітря навряд чи перевищувала +10 за Цельсієм. Господар вибачився за некомфортний для березня клімат у помешканні. Мовляв, якби зранку розклав вогонь, то дим із архаїчної пічки, що займає мало не півкімнати, не вивітрився б до мого приїзду. Самому ж постояльцю спартанська обстановка старої, довоєнної забудови хати, наданої односельцем у тимчасове користування, ніби й на руку. «Прохолода, — стверджує він, — активізує розумову діяльність на відміну від тепла, яке навіює дрімоту». А дрімати пану Юрію ніколи. Упродовж кількох останніх років він завзято переконує державних мужів у перевагах детандерних теплоносіїв — альтернативи сучасній, фінансово затратній та екологічно шкідливій енергетиці. Мужі не чують.

Деякі книги мають магічні властивості. «Сорок чотири дерев’яні храми Львівщини» — саме з таких незвичайних книжок. Вона сама обирає своїх читачів, притягує і захоплює. Той, хто прочитає таку книжку, назавжди потрапить у полон магії дерев’яних церков. Автор путівника — Олена Крушинська — з 2005 року працює над значно ширшим проектом «Дерев’яні храми України» (адреса в інтернеті — Derev.org.ua).
Для «львівської» книжки Олена відібрала невелику частину свого скарбу — 44 автентичні пам’ятки та живі розповіді про них. Але навіть цього вистачило, аби сотні людей звернули увагу на благородну красу дерев’яних церков. «За відгуками багатьох читачів знаю, що чимало з них уже вкладали цю книгу в наплічник і вирушали перевіряти маршрути на практиці, а це для мене головний показник», — розповідає Крушинська.

Вийшовши зі скромної, але зі смаком обставленої двокімнатки у стандартній панельці, я мимохіть згадав чиюсь заувагу: інтер’єр житла — це дзеркало душі господаря. У даному випадку спостереження потрапляло в самісіньку «десятку». Яскравих сторінок, що випали на довге життя полковника у відставці Василя Арсентійовича Пігуля (зараз йому йде вісімдесят восьмий), вистачило б на трьох, та він розповідає про них стримано і врешті додає: «У мене нема особистих подвигів. Я просто був у загальному строю наших солдатів...» Нагороди він одягає раз на рік — на День Перемоги. Та й то не самі ордени та медалі, а тільки орденські планки.
За такою скромністю приховується активна участь у подіях справді епохальних. Заглядати в очі смерті Василю Арсентійовичу довелось багато разів, і перший з них — ще в дитинстві. Хлопець зі звичайної селянської сім’ї з подільського села Скала (нині Оратівський район Вінниччини) ледве пережив тридцять третій — пам’ятає себе з опухлими ногами. У сім’ї тоді померло троє...

Сьогодні чимало наших співвітчизників можуть дозволити собі кількаденний тур до екзотичного Єгипту. А от на початку 70–х років минулого століття наших людей до загадкової країни сфінксів і пірамід відправляли цілком безкоштовно, щоправда, «інкогніто». На те була воля кремлівських «туроператорів». Як відомо, СРСР тоді однозначно став на бік арабських країн у їхніх перманентних війнах з Ізраїлем. Відтак посилав на підмогу навіть цілі з’єднання своїх військ. У складі одного з них довелося служити й Віктору Курочці — тоді «зеленому» лейтенанту, а нині 62–річному полковникові у відставці з Сімферополя.

Я сиджу на підлозі перед розгорнутими паперовими «полотнами» своєї родини «по двох плечах» — по батьковій і маминій лініях — і гарячість розливається в мені, як під час найбільшого хвилювання. Не знаю, що це: щем, сентиментальність, гордість чи невиказана любов. Із білого паперу розлого здіймаються догори два фамільні дерева моїх тата й мами. Вони густо всіяні іменами, роками, відгалуженнями. То й не дивно: точні знання про вісім колін по одній і шість колін по другій лінії — перед очима, як на долоні. В одній точці вони зростаються в спільну гілку. Звідти бере початок наша родина — родина Василя та Павліни Матіосів. День народження цієї сім’ї — 23 лютого 1959 року.
Батькове крило в селі Розтоки називають Андріячуками (від імені мого прапрадіда Андрія), мамине — Їлашками (від імені мого прадіда Іллі, який обирався сільським головою майже чверть століття). Але і мій батько, і моя мама з дому мають одне прізвище — Матіос. І найбільше, чим може дошкулити мама Павліна татові Василеві, — пожартувати: «Василю! Як будемо розходитися — не треба буде платити за зміну прізвища». Тато удавано сердито махає на маму пальцем: «Ти мене, жінко, не пужай (не лякай.— М.): мене захистить син–генерал!».
Вони обоє можуть дозволити собі такі жарти: учора наші батьки святкували золоте весілля.

Сім’я Віталія Підгорного мешкає в Черкасах у невеликому приватному будинку по вулиці Крилова. Кілька років тому від важкої хвороби померла дружина Віталія Володимировича — Надія Василівна. З того часу вдівець сам виховує десятьох дітей. Чоловік з усіх сил старається, аби його сини та доньки не були обділені батьківською турботою і жили не гірше від інших. Хоча поставити на ноги таку велику родину, особливо в нинішні часи, дуже непросто — ні нарікань, ні скарг на життя в цій родині ви не почуєте.

Десять років зі своїх сорока семи Ростислав Чаплинський працював головним і єдиним (!) анестезіологом у шпиталі провінції Іньямбане, що в Мозамбіку. Лікар зі Львівщини був «ексклюзивним знеболювачем» для півтора мільйона мешканців цього південноафриканського регіону. У місті Іньямбане на березі Індійського океану Ростислав разом із дружиною тримав власний ресторан — він ліпив котлети з акулячого м’яса, дружина робила вареники. Після десятирічки в провінції Чаплинський ще працював у Центральному шпиталі столиці Мозамбіку — Мапуту. А два роки тому повернувся на батьківщину і всерйоз замислився вже не про тимчасові приробітки за кордоном, а про повноцінну еміграцію. Але... Втім давайте про все по порядку.

Із Валерієм Січовим останніх років десять ми майже колеги — він відповідальний за випуск газети Української спілки ветеранів Афганістану «Третій тост». Невисокого зросту, завжди усміхнений, намагається вести себе галантно: присунути стільчик, взяти пальто. Але швидко вправитися не може — через місяці після поранення стати на ноги вдалося, але повністю вони так і не слухаються. На моє прохання розповісти свою історію 61річний ветеран довго віднікується, називаючи імена та прізвища інших достойників­«афганців». Потім погоджується на репортаж із дому, зауважуючи: «Моя дружина гіпертонік, я пораджусь...» Дружина не погодилася. І жінку можна зрозуміти. І позаздрити їй — котру оберігають від хвилювань і люблять.

В її полотнах, вишитих яскравими кольорами, немає суму. Вони ніби відсвічують радістю й оптимізмом. Хоча самій майстрині доля змалку мережила майбутнє журливими тонами. «Невесела історія мого життя,— каже пані Євдокія,— бо не бачила ні дитинства, ні світу Божого: мала три рочки, коли маму засудили на чверть століття сталінських таборів і від мене відцурався батько».
Після цих жорстоких подій її підстеріг черговий стрес — нерухомість. Але Євдокія чіпко хапалася за життя. Щоправда, одного разу нерви не витримали, коли ровесники готувалися святкувати випускний вечір. Тоді чуйний директор школи і їй приніс шкільну форму разом з атестатом зрілості. Однак від того ще важче стало на душі, бо розуміла: всі веселитимуться, а вона ні за партою не сиділа, ні школи не бачила, хоча самотужки здобула добру освіту. «Мене охопив такий відчай, — пригадує, — що вирішила: якщо пройду від хати до криниці і не впаду (я вже могла від ліжка до столу пересуватися навшпиньки), то нічого з собою не зроблю, а якщо впаду, то доповзу і втоплюся. Ноги не витримали випробування. Добре, що біля криниці мене вчасно побачив хрещений батько, який мешкав по–сусідству. Він підбадьорливо мовив: «Одягайся святково: що сама йтимеш трохи, що я тебе нестиму, а на випускний потрапимо». Відтоді я ще більше почала цінувати життя».