«Как никого не забыть, кому подарок сделать?» «А ты вспомни всех, кого любишь...» «Маму, Кирилла, тебя, ну и... Украину!» — це один із діалогів, що відкриває унікальну книжечку, яка ще пахне друкарською фарбою. «Зроби подарунок Україні до Нового року! З 2007 переходь на українську!». Цей своєрідний міні-посібник з порадами, як полегшити собі перехід на рідну мову, презентували вчора в Українському домі активісти руху «Не будь байдужим». У барвистій книжці пропонується на вибір чотири варіанти подарунків рідній країні — «Максимум» (повний і остаточний перехід на українську), «Чемний», «Симпатик», «Мінімум». Книжка має наукове підгрунтя (наукову частину готувала відомий соціолінгвіст Лариса Масенко) і містить факти про мовну ситуацію в країнах, які колись пережили іноземну колонізацію і успішно з неї визволилися. Так, прикладом для нас може стати досвід Чехії, Словаччини, Фінляндії, Ізраїлю. Лідер гурту «Мандри» Сергій Фоменко і фронтмен «ВВ» Олег Скрипка, які свідомо обрали українську, діляться на сторінках видання власним мовним досвідом. Також у книжці є перелік адрес столичних культурно-розважальних закладів, де можна поніжитися в українському середовищі і попрактикуватися говорити.

Україна має знати своїх героїв. Серед них — письменник Михайло Хейфець, автор книги «Українські силуети», однієї з найкращих серед видань про українських дисидентів, в'язнів брежнєвських концтаборів. З її теплих і водночас гостроаналітичних нарисів міжнародна громадськість у 1970—80-ті роки дізнавалася про унікальні особистості — В'ячеслава Чорновола, Василя Стуса, бандерівців-двадцятип'ятирічників. У ленінградському КДБ справу «антирадянщика» Хейфеця визнали гідною для досвідченого слідчого, до якого присилали повчитися техніки допиту «неоперених» гебістиків. Такий «курс молодого бійця» пройшов і нинішній президент Російської Федерації.
Нещодавно у видавництві «Смолоскип» відбулася презентація нової книги Михайла Хейфеця «Історія одного політичного злочину», що її упорядкував і видав голова Харківської правозахисної групи Євген Захаров.

«Сьогодні, коли є стільки мурів між людьми, так прекрасно побачити фільм про отця Омеляна Ковча, людину, яка руйнувала ті мури і будувала мости від однієї душі до іншої», — сказав на презентації документальної стрічки «Парох Майданека» предстоятель УГКЦ Любомир Гузар. Отця Омеляна Ковча, батька шістьох дітей, позначили в концтаборі Майданек номером 2399. Він провів там вісім місяців, зустрів Різдво 1944-го і писав своїм рідним: «Поза небесами це єдине місце, де я хотів би бути». Ковч казав, що і в пеклі концтабору бачить Бога. Отець, мабуть, єдиний з ув'язнених священиків, не тільки не приховував свого сану, але й сповідував в'язнів і служив літургію. Якось, ще до концтаборів, у Перемишлянах, де він був священиком, нацисти підпалили синагогу з євреями, які молилися всередині. Отець Омелян увійшов до палаючої будівлі і почав виносити звідти зомлiлих людей. Адміністрація в'язниці у Львові на прохання митрополита Шептицького була готова звільнити Омеляна Ковча, вимагала лише підписати заяву, що він не буде допомагати потребуючим, зокрема єврейській громаді. Ковч відмовився.

Будівлю на Паньківській, 9, де місяць тому урочисто відкрили Музей першого Президента України, освятили не як музей, а саме як дім. Це останній родинний прихисток сім'ї президента. Тут збережено атмосферу домівки мислителя, меблі, фотоальбоми, особисті речі Грушевського, його дружини і доньки. Завідувачка Історико-меморіального музею Світлана Панькова призналася, що останні роки співробітники «в цьому домі бували більше, ніж у своєму власному». Адже треба було, крім історико-документальної експозиції, за архівними даними, листами, спогадами відтворити інтер'єр, відновити книгозбірню і навіть рідкісні кімнатні рослини, якими захоплювалася ця напрочуд любляча сім'я. Меблі й побутові речі тут — тільки родини Грушевських.

Чи знаємо ми напевне, скільки українців поглинули німецькі табори смерті: і «червоних» військовополонених, і самостійників-націоналістів? Байдужість до долі українських жертв нацизму 15 років тому можна було пояснити відсутністю на світовій мапі держави Україна. Зацікавленість проблемою сьогодні корениться в простому фактi — один із бараків «багатонаціонального» концтабору «Аушвіц» (що за сотню кілометрів від Кракова) перебуває на реконструкції, отже, є нагода для України розмістити відповідну експозицію у стінах цього всесвітньо знаного музею.

У Страдчі можна відчути, як виглядало подвижницьке життя ченців 800 років тому. Більшість святинь в Україні перебудовувалися й оновлювалися, втрачаючи первісний вигляд. У цій же печерній лаврі монастирське життя завмерло у 1243 році, коли орда, повертаючись на Схід, спалила село і в печерах потруїла ядучим димом близько тисячі людей із довколишніх сіл. Переповідають, що їхній болісний крик досяг неба і над святим місцем з'явилася Божа Мати. Упродовж кількох останніх століть до святині звідусіль приходять прочани, щоб помолитися за своїх предків і нащадків. У середині ХХ століття Страдч пережив ще одну навалу «орди» і сьогодні відновлюється.

Перша жінка-січовий стрілець народилася в день святої Катерини — 7 грудня. Як і ця свята, вона любила науку і книги, була відданою і твердою у вірі і ніби... осяяною німбом. «Олену всі любили, — розповідає львів'янка Мирослава Омельченко про Степанівну, «патрона» свого пластового куреня. — Вона була дуже товариська, тактовна. І мала якісь надприродні здібності. Одному стрільцю раз приснилася Степанівна, ніби його будить і каже: «Тікайте, бо зараз сюди впаде бомба!» І він, iз заплющеними очима, піднявся, біг і гукав: «Бомба, бомба!». Усі стрільці розбіглися і направду в те місце впала бомба. Він прокинувся вже від вибуху».
У проміжках між битвами, засіданнями таємних товариств, царським полоном і радянським концтабором доктор Степанів-Дашкевич написала понад 75 наукових і популярних книг. Зокрема «Економічну географію західноукраїнських земель», монографію «Сучасний Львів», нариси «Мандруймо по рідному краю» та «Архітектурне обличчя Львова».

«Ті, хто сьогодні заперечує Голодомор, глибоко і переконано ненавидять Україну, — заявив Віктор Ющенко у меморіальній промові на Михайлівській площі. — Ненавидять нас, наш дух, наше майбутнє. Вони заперечують не історію. Вони заперечують Українську державність». Глава держави вважає, що жертви Голодомору мають бути вшановані як мученики однієї з найбільших катастроф в історії людства. «Я не прошу, я вимагаю від українського парламенту визнати Голодомор актом геноциду нашої нації, — підсумував Президент. — Це обов'язок Верховної Ради. Неминуча вимога історії. Така сама, як Акт проголошення Української незалежності».

Щоб стати особистістю, дитина має знати про трагедію свого народу і навчитися співпереживати іншим. Утім нині майже неможливо на прикладі розуміння Голодомору виховувати найкращі моральні якості в українських школярів. Пересувні виставки, популярні видання для підлітків, доступні для вчителів документальні фільми залишаються невтіленими бажаннями окремих інтелектуалів. Поки що тільки «просунуті» вчителі намагаються розповідати учням про великий Голод 1932—33 років.

Учора в Українському домі було велелюдно і болісно. Відвідувачі виставки, закуті в півколо стендів, внутрішньо виборсувалися з проминулого відчаю, про який їм нагадували прості й суворі документи. Фото: активісти виносять пожитки з хати «куркуля», на них злякано дивляться троє малят... Текст: «Станом на 20 грудня 1932 року органами ДПУ УСРР «у зв'язку з оперативним натиском» було заарештовано 16 122 особи. Найпоширенішими видами «злочину» були опір вивезенню хліба і приховування хліба»... Текст: «Рева Микола Антонович, житель села Хильківка Полтавської області 1 травня 1940 року написав листа в ЦК ВКП(б) Й. Сталіну, де докладно розповів про 1933 рік, вважаючи, що «вождь народу» нічого про це не знає. М.Реву було засуджено до шести років позбавлення волі»...