Свято не настає саме по собі. Для цього обов’язково потрібна фея–хрещена, як у історії з Попелюшкою, чи чарівна паличка, як у казці про Гаррі Поттера, — тобто рушійна сила, яка б започаткувала увесь святковий процес. Оскільки казка — це рефлексії з життя, відповідно такі чарівні речі мають бути і в нашій реальності. «УМ» спробувала знайти українських чарівників, які створюють святковий антураж: пишуть казки, малюють чарівні картини, роблять смачний шоколад і незвичайні іграшки. Цікаво, що багато з них сприймають своє чародійство не як чудо, а як звичайну роботу. Хто ж сперечається, казка — це нелегка праця.

Цього року у крамницях міста новорічні бурульки, кульки і «дощики» подорожчали на 30%. А фабрики ялинкових прикрас не запропонували майже нічого новенького у порівнянні з попередніми роками. А так хочеться, щоб твоє новорічне дерево було найкрасивішим, найоригінальнішим, найвражаючішим. У цьому допоможуть не так творці скляних кульок, розписаних на фабриці, як народні майстри, які вміють робити дивовижні прикраси з усього, що «завалялося» вдома.

Ужгородський кондитер Валентин Штефаньо напередодні католицького Різдва за чотири години із чорного шоколаду змайстрував стилізовану ялинку заввишки 1 метр 32 сантиметри. Валентин не збирається продавати кондитерський витвір мистецтва, впродовж новорічних і різдвяних свят 20–кілограмова ялинка красуватиметься у вітрині однієї з ужгородських піцерій, де працює шоколадний митець.

Про новий роман Оксани Забужко «Музей покинутих секретів» ходять чутки з кінця літа. Читачі, потираючи руки, із дня на день чекають на її версію історії УПА. Те, що Забужко стала польовим істориком, всі зрозуміли з п’ятого номера журналу «Сучасність», в якому друкувалися уривки роману. «Це не зовсім так. Дія відбувається на початку 2000–х, закінчується навесні 2004 року. Насправді роман про любов наших сучасників — тележурналістки Дарини з Полтавщини та її львівського бойфренда Андріяна, — розповідає на прес–конференції письменниця. — 60–річна українська історія нанизана, як на шпульку, на історію однієї сім’ї. Члени цієї сім’ї не завжди знають одне одного, і кожен бачить цю історію зі своєї позиції».

Днями у Театрі Франка відбувся літературно–мистецький вечір, присвячений 90–річчю від дня народження поета, перекладача, лексикографа, знавця понад 20 мов Миколи Лукаша. Як зазначив поет Мойсей Фішбейн, Микола Лукаш «зробив переворот у свідомості мільйонів людей». Його перекладацька спадщина — це Сервантес, Флобер, Ґете, Шиллер, Бернс, Лорка, Верлен, Боккаччо, Рільке, Аполлінер. Із літературознавчих досліджень знаємо, що життя Миколи Лукаша було суцільним міфом. З одного боку про нього ходила слава інтелектуального чоловіка, генія перекладу. Але ті, хто знав його особисто, розповідають, яким «безпутним» був Лукаш у приватному житті.

Серед мистецтвознавців поширена думка, що українська школа малярства — одна із найсильніших у світі. Імена окремих художників на загал дуже відомі, але мало хто відає, до якої школи вони належать і чим одна школа відрізняється від іншої. Перший приватний Музей сучасного образотворчого мистецтва, який минулого четверга відкрили у Києві на Глибочицькій, 17, сміливо можна назвати живою енциклопедією українських художників ХХ—ХХІ століть.

Тут, у приміщенні колишнього заводу електроприладів, на три поверхи розгорнули виставку творів авторів різних напрямів — від класиків до сучасників, — серед яких є як світові імена, так і нікому досі не відомі. Загалом представлено 726 робіт із приватної колекції власника музею, мецената Сергія Цюпка (фундатор є президентом Асоціації ювелірів України, займається банківським і будівельним бізнесом). Раніше любитель прекрасного виставляв свою колекцію в орендованому приміщенні, тепер перевіз її в спеціально придбане для цього приміщення.

Після виставки «З глибин» у музейному комплексі відкрили другий цикл проекту «Древо України» — «З вершин». Цього разу всі роботи — або з приватних колекцій, або належать художникам. Назву виставки взяли зі збірника гімнів на ведичному санскриті «Рігведа»: «З вершин сходили орії на землю…». Найцінніша вершина цієї виставки — це галерея зі скіфським золотом ІІІ–І ст. до н.е.: 21 прикраса, серед яких пекторалі, браслети, сережки, пояси, представлені зі сховищ приватного музею «Родовід». Прикраси колись належали царям, а тепер — спортсмену Сергію Бубці та мільйонеру Мохаммаду Захуру. Звідки у бізнесменів скарби Надчорномор’я і чому вони не належать Державному музейному фонду України — у «Мистецькому арсеналі» замовчують.

Місію презентувати традиційного Миколая взяв на себе найвідоміший апологет українських народних звичаїв Олег Скрипка. Саме з цього свята він розпочав різдвяний цикл «Вертеп», що відбуватиметься за старовинними мурами Софії Київської. Як обіцяють, узяти участь у святкуваннях зможе кожен охочий, варто лише буде купити звичайний квиток на вхід у заповідник. Презентація ж відбулася для обраних.

Кожен із нас бодай раз у житті писав довжелезного листа Святому Миколаю. Вимоги зазвичай окреслювалися чітко: принеси багато цукерок, кілька книжок, пару іграшок, санки, лижі... Насправді, спраглим до подарунків душам хотілося елементарної казки, але істинне бажання чомусь завжди ховалося за матеріальними цяцьками. Але що може бути кращим подарунком за передріздвяний книжковий ярмарок з елементами музики, театру, святкових страв, веселих ігор, інтелектуальних розмов, уроків творчості? Таким став книжковий ярмарок, що минулих вихідних, з 18 по 20 грудня, проходив в експоцентрі «Спортивний».

Недарма харківський поет, письменник, перекладач, публіцист, любитель футболу і марихуани, фанат Марадони, анархії і капіталу Сергій Жадан на літературних вечорах регулярно і в жанрі мантри зачитує уривок із вірша «Хороші молоді поети»: «Поезія приходить сама собою, не напружуйся так. Я завжди говорив: уся справа в грамотно вибраному творчому кредо». Йому всього 35 років. Проте, з одного боку, він не такий молодий, щоб стояти в черзі за премією Антонича чи стипендією від «Смолоскипа». З другого — не такий «поважний і статечний», щоб його висували на Шевченківську премію. Між цими двома полюсами годилося б присуджувати щось середнє, якщо не за «Книгу року», то бодай «за послідовність у реалізації творчого шляху, інноваційність форми, ламання стереотипів та універсальність змісту». Літературна премія імені Джозефа Конрада, заснована Польським інститутом у Києві, у цьому випадку потрапила «в яблучко».