Історія національно–визвольних змагань завжди слабко поєднувалася з офіційною історією літератури, яка «легенди і міфи» визвольної боротьби зараховувала до етнографічної екзотики, а документальні джерела залишала літературознавцям у штатському. Здається, Петру Кралюку в романі «Сильні і одинокі», виданому «Ярославовим Валом», вдалося досягти компромісу, і художня форма його твору доповнена документальною складовою — не переписаною, як це зазвичай буває, із засекречених архівів, а вибраною з «живих» джерел народної пам’яті.

Автори альманаху «1921» — суцільні юнаки, майже підлітки, але Аркадія Гайдара тут нема. Тут узагалі відсутній будь–який аналіз Громадянської війни, яка щойно закінчилася, і тому загальний настрій оповідань — розгубленість, сумнів, страх. Не дивно, що все це було чуже для новонародженого стилю барабанної риторики, і тому альманах «Серапіонові брати» — письменницького об’єднання 1920–х років, до якого входили Зощенко і Каверін, Шкловський і Федін, — чудовий зразок ранньої радянської літератури.

У новій книжці Галини Пагутяк бенкет уяви триває вже завдяки самій формі твору. Якщо раніше багато що у філософських писаннях цієї авторки доводилося домислювати самотужки, то її нинішні «Сни Юлії і Германа» — це роман на два роз’яснювальні голоси, які накладаються один на одного у своєму прагненні якомога об’ємніше змалювати сцени розкиданого в часі побуту — у місті–герої Кенігсберзі — сходячись наприкінці у сюжетній поліфонії, яка, до того ж, ще й завершується робочим щоденником письменниці 2009—2010 років.

У сьогоднішніх автобіографічних фантазіях російського розливу йдеться здебільшого про прагнення людини до відновлення власної цілісності. Тобто письменницькі спогади як жанр. Повоєнне дитинство, заводська молодість і впевненість у тому, що сили можна черпати зі списку своїх гріхів. Творча, так би мовити, психологія народу–переможця, для якого і сльози ворога народу — божа роса, і дівчина з веслом — обов’язкова предтеча смерті піонерки.

Знайомлячись iз «Таємницею кохання» Надії Миронець — документальною розповіддю про інтимні стосунки Володимира Винниченка з жінками часів його ранньої творчості, — не перестаєш дивуватися аналогіям, які супроводжують будь–яку історію «літературного» кохання.

У столичних мітингах російського літературного бомонду, річницю яких у вигляді невдалої революції на Болотній площі щойно відзначали у Москві, бадьорить аж ніяк не тема сфальсифікованих виборів. Для тамтешньої тусовки і мережевої спільноти головним завжди було інше. Література і революція — ось так по–ленінськи завзято звучить гасло нинішніх стосунків інтелігенції з владним режимом.

Пригадується, як на початку 90–х поволі приходило усвідомлення того, що в культурі та історії можливе існування інакшої системи координат. І якщо, скажімо, за Гусерлем підтверджувалося, що Історія — це насамперед спілкування, тобто середовище вільного обертання смислових еквівалентів, що, по суті, було головною умовою існування тієї самої Історії, то з часом усе змінилося. Переклали Фукуяму, і початок кінця у головах було покладено. «Нормальна співдружність, — значив згаданий Гусерль — це здорове людство, якому протипоказані божевільні та діти, які постійно порушують основний принцип — розуміти одне одного». Інакше кажучи, вхід до таким чином інтерпретованої Історії забезпечувався лише для animal rationale, до категорії яких аж ніяк не належали наші двоюрідні люди офіційної культури, народження яких засвідчили 90–ті роки.

Свого часу редакція харківського нонконформістського журнальчика «Гігiєна» на чолі з автором–редактором сих рядків проводила акцію під назвою «Культуру не відчистиш». При цьо­му мався на увазі вітчизняний аналог візуального мистецтва, глибоко заангажований в іноземних запозиченнях. І чи варто казати, що далі банальної п’янки справа в учасників акції не пішла? Натомість ревізійно–асенізаційна естафета, підхоплена київськими мистецтвознавцями Глібом Вишеславським і Олегом Сидором–Гібелиндою, виявилась набагато успішнішою за камерні спроби їхніх слобідських колег.

Пригадується, як ще на початку 90–х років, коли на зрусифікований Схід iз Галичини посунула навала «правильного» українства у вигляді творчості чи то гурту «Братів Гадюкіних», а чи постмодерних книжок Юрка Андруховича, автор сих рядків застерігав щодо лукавої перехняби соціокультурної ситуації. Справа була в тому, що сумнівний месіанізм галицького люду, екстрапольований на східні терени, неабияк засмічував абсолютно відмінні за своєю культурною ментальністю осередки слобідської духовності. У згадані часи недаремно вважалося, що зокрема літературі галицького регіону цілком природніше було б розвиватися у зворотному, західному, напрямі, аніж іти легким шляхом на ще не спаплюжений Мазохом та Іздриком український Схід.

Здавалося б, проблема інтерпретації культури наприкінці епохи постмодернізму вже не грішить актуальністю. Усе вже вкрадено до нас, тобто витлумачено, пояснено і перекладено мовою рідних осик, беріз і улюбленого дуба Грицька Сковороди. Давно вже загальноприйняті і не піддаються сумніву найрізноманітніші оцінки, смаки і точки зору. І навіть якщо зійтися на тому, що правий кожен по–своєму, все одно годі намацати істинно проблемну глибину. Проте саме до «проблемного» високосного року, в якому в кращі світи пішло чимало мистецького люду, був виданий збірник «Західне мистецтво. XX століття: Проблеми інтерпретації», присвячений фундаментальним проблемам розвитку мистецтва та культури в країнах Європи і Північної Америки. Колективу авторів з Російського державного інституту мистецтвознавства було цікаво простежити, як минуле століття бачиться з дебютного десятиріччя нової епохи, як воно перетікає в її художню діяльність, трансформуючи і корегуючи образ часу.