Цього року відомому фізику і правозахисникові Андрію Сахарову виповнилося б 85 років. Проте він пішов iз життя у 68, у грудні 1989-го, так і не побачивши розпаду Радянського Союзу. А втім, саме він став одним із тих, хто почав публічно розхитувати «непохитний» комуністичний лад. У 1975 році у своїй Нобелівській лекції академік Сахаров заявив на весь світ про те, що в радянських тюрмах, засланнях і психлікарнях перебувають тисячі в'язнів сумління, і назвав імена багатьох українських дисидентів, серед них — Василя Стуса, Анатолія Марченка та В'ячеслава Чорновола. Але в історію Сахаров увійшов не просто як правозахисник. Та й «антирадянщиком» він став не одразу. Спочатку, щиро вірячи в ідеали соціалізму, 27-річний теоретик винайшов термоядерну бомбу. І зробив це з кращих міркувань — щоб запобігти ядерній атаці США на рідну радянську країну, яка тільки що пережила страшну війну.
Трансформацiя Андрія Сахарова у борця за права людини для багатьох була абсолютно незрозумілою, навіть абсурдною. Наділений вищими привілеями, тричі Герой Соціалістичної Праці, раптом у «реальному соціалізмі» виявляє реальні дефекти і 1968 року видає «самвидавівським» друком свою працю «Роздуми про прогрес, мирне співіснування і інтелектуальну свободу». Радянські газети з мільйонними тиражами вирішили «пояснити» народу цей абсурд і написали, що таким чином Сахаров «вирішив компенсувати прогресуючу наукову імпотентність». Адже не буде народ «копатися» в журналах, перевіряти. Тим більше що в тих-таки газетах 40 видатних академіків також одноголосно засудили Сахарова. Все це, втім, не озлобило дивного радянського академіка. Йому, радше, було шкода тих, хто підписував колективні заяви проти нього.
Уже після смерті Сахарова про нього було написано величезну кількість статей в усьому світі. Але першим його справжнім біографом став уродженець Львова, а нині співробітник Центру філософії та історії науки при Бостонському університеті (США) Геннадій Горелік — автор книги «Андрій Сахаров: наука і свобода». Упродовж років він намагався розкрити загадку Сахарова, працюючи у відкритих і напівзакритих архівах, розпитував тих, хто разом із Сахаровим займався фізикою, супербомбами і захищав права людини. І тому саме до Геннадія Гореліка ми вирішили звернутися з проханням пояснити дивні факти з життя Андрія Дмитровича Сахарова. Пан Геннадій відповів із Бостона на запитання «УМ» електронною поштою.

— Ігоре Миколайовичу, на вашу думку, ким Сахаров був більше — фізиком чи правозахисником? Яке місце він посів у світовій фізиці?
— Безумовно, фізиком, принаймні я так вважаю. Він не пішов на компроміс із власним сумлінням і протягом усього свого активного життя займався фізикою. Як всесвітньо відомий учений, він назавжди увійшов до когорти найвидатніших учених та зробив неоціненний внесок у світову науку в галузі фізики елементарних частинок, космології та керованого термоядерного синтезу. Його ідею покладено в основу проекту ITER — прототипу термоядерного реактора, рішення про будівництво якого у Франції вже прийнято. Не можу не згадати його геніальну гіпотезу про нестабільність протону, яка фактична брала під сумнів стабільність нашого Всесвіту.

Український літературознавець і критик Дмитро Затонський — один із числа корифеїв у галузі зарубіжної літератури. Перу Дмитра Володимировича належать книги і про австрійську літературу, і про німецьку, і про проблеми модернізму, і про Франца Кафку, Стефана Цвейга, Томаса Манна, Германа Гессе... Словом, за свої 84 роки критик Затонський встиг написати чимало. Нині він завідує відділом світової літератури в Інституті літератури ім. Т. Шевченка НАН, є академіком НАН, а також лауреатом премії Гете й дійсним членом Європейської академії наук і мистецтв.
Упродовж багатьох років провідний германіст на теренах України і СНД Дмитро Затонський залишається вірним своєму найбільшому кумиру в літературі — Францу Кафці. Цього письменника широкий загал дуже шанує, але не завжди читає. Довгі речення, незрозумілі діалоги, заплутані сюжети... Далеко не всі дочитують твори «дивного австрійця» Франца Кафки до останнього рядка. А дарма, каже Дмитро Затонський.

Сьогодні, 19 серпня, в Україні відзначається День пасічника. По всій країні ярмаркуватимуть бджолярі, пригощаючи людей своєю продукцією. А напередодні професійної «солодкої» дати «УМ» завітала туди, де медом цікавляться не лише у свята, а й у будні — до Національного наукового центру «Інститут бджільництва ім. Прокоповича» УААН. Цікаво, що його територія зовсім не схожа на територію звичайної державної установи. Варто перетнути задушливу трасу і зайти за ворота Інституту, як потрапляєш у зовсім інший світ — з квітами, вуликами, вирізьбленими дерев'яними персонажами, музеєм і навіть новенькою церквою, освяченою минулого року у свято Спаса.
«Тут у нас, як село. А яке ж село без церкви? Якщо церкви не було, то його називали «дєрєвня», — усміхається директор Інституту Леонід Боднарчук. Проте це сьогодні виблискує на сонці золота баня церкви і дивує багатством експонатів Музей бджільництва. А наприкінці 80-х років на цій території була... карантинна ферма, де тримали тварин, призначених для виставки досягнень народного господарства. «Ще у СРСР було прийнято рішення створити в Україні Інститут бджільництва. Бо наша держава входить у першу п'ятірку країн-виробників меду у світі. У СРСР був один Інститут бджільництва в Рязанській області, а в республіках були станції, організовані ще у 20-х роках минулого століття», — розповідає Леонід Боднарчук. Разом із колегами-однодумцями йому таки вдалося розчистити авгієві стайні ферми, корпуси якої стояли з вибитими вікнами та прогнилою підлогою, й розпочати нову сторінку в історії українського пасічництва. І сьогодні Інститут бджільництва — це маленький дивосвіт, де можна відчути як подих історії, так і побачити лабораторії, де вчені розробляють сучасні технології в бджільництві, зокрема й нові види лікувально-профілактичних препаратів та харчових композицій. На базі інституту діє Спілка пасічників та Асоціація апітерапевтів України, Національна асоціація пасічників України «Укрбджолопром», фонд Петра Прокоповича. Працює наукова бібліотека Інституту, в якій є ціла низка рідкісних видань з історії бджільництва, технології бджоловедення, переробки продуктів бджільництва. А також Україна є членом міжнародних організацій пасічників — Апімондії та Апіславії.

Із 90-х років у нашій країні почав бурхливо розвиватися приватний бізнес, створюються нові компанії та корпорації. І якщо в радянський час людина могла отримувати зарплату, п'ючи на роботі чай чи читаючи газету, то сьогодні таких робочих місць уже не існує. Водночас постійно зростає кількість людей, які звертаються до психологів, скаржачись на таке явище, як «синдром згоряння на роботі». Йдеться про те, що людина виснажується не лише фізично чи інтелектуально, а й емоційно. Вона постійно подумки перебуває у полоні «виробничих» проблем — і коли веде ділові переговори, і коли ввечері дивиться новини чи серіал. Нині серед працівників великих компаній дуже модні пігулки для підвищення розумової і фізичної активності. Одна моя знайома, менеджер будівельної корпорації, на моє абсолютно щире «Ти чудово виглядаєш» якось збайдужіло відмахнулася: «Якби ти знала, скільки я з'їдаю «колiс», щоб так виглядати». Проте, стверджують психологи, жоден допінг не врятує від такого явища, як «синдром згоряння на роботі». Від постійної емоційної напруги з часом ефективний працівник починає працювати гірше і повільніше. До речі, цей процес можуть «підігрівати» навіть найближчі родичі, які, здавалося б, бажають людині добра. «Молодець, будь першим, будь найкращим, обійди конкурентів», — цими словами може стимулюватися гонитва за успіхом, першістю, похвалою. Проте, як відомо, успіх полягає не в тому, щоб досягти висоти, а в тому, щоб зуміти втримати позиції. А це можливо лише за умови здатності зберігати холоднокровність. Саме тому «УМ» вирішила звернутися до завідувачки лабораторії соціальної психології особистості Інституту соціальної і політичної психології АПН, доктора психологічних наук, професора Тетяни Титаренко з запитанням про те, як не стати жертвою «синдрому згоряння на роботі».

Відому сентенцію французького філософа і математика Рене Декарта Cogito ergo sum (мислю, отже, існую) можна було б перефразувати щось на кшталт: «Не одружуюсь, отже, існую». Адже біографія і цього славетного мислителя, і багатьох інших спонукає подивитися на життєписи представників «високих матерій» з цілком приземленої точки зору. Так ось виявляється, що найвидатніші філософи протягом усього свого життя були холостяками. У XVII столітті неодруженими залишилися Рене Декарт, Блез Паскаль, Бенедикт Спіноза, Готфрід Вільгельм Лейбніц, Нікола Мальбранш, П'єр Гассенді, Томас Гоббс. У XVIIІ столітті на шлюб наважився лише Дені Дідро, а ось Девід Юм, Франсуа Марі Вольтер та Іммануїл Кант рішуче від такого варіанту відмовилися. У ХІХ столітті одружилися Георг Вільгельм, Фрідріх Гегель і Фрідріх Шеллінг, а Фрідріх Ніцше, Артур Шопенгауер і Серен К'єркегор так ні з ким, окрім книжок, офіційно не побралися. Логіка поведінки самотніх учених зрозуміла — весь вільний час вони присвячували не якимось скороминущим клопотам, а написанню фундаментальних і нетлінних філософських праць. «Неможливо зрозуміти те, що писав філософ, не знаючи його життя. І мало знати лише біографію — треба зазирнути у внутрішній світ людини, яка залишила світові свій інтелектуальний спадок», — вважає професор філософського факультету Київського національного університету ім. Шевченка Юрій Кушаков. Доля й наукова діяльність кожного філософа варта окремої книжки, проте ми все-таки спробуємо згадати сторінки з життя деяких самотніх мислителів, які увійшли в історію як найвидатніші представники науки.

26 липня виповнюється 150 років з дня народження англійського драматурга, лауреата Нобелівської премії з літератури Джорджа Бернарда Шоу (1856—1950). Про життя і творчість Шоу в інтерв'ю «УМ» розповідає професор кафедри зарубіжної літератури Інституту філології Київського національного університету ім. Тараса Шевченка, кандидат філологічних наук Наталя ЖЛУКТЕНКО.

«Знайомство з біографіями великих людей дуже повчальне для вивчення людської природи», — ці слова належать видатному ембріологу і бактеріологу, одному з засновників імунології, лауреату Нобелівської премії з фізіології і медицини Іллі Мечникову (1845—1916). 15 липня минає 90 років з дня смерті цього славетного науковця, який, народившись у маленькому селі на Харківщині, невдовзі «переступив» кордони імперської Росії і став ученим світового масштабу. Іще за його життя прізвище Metchnikoff стало в один ряд з іменами таких світил науки, як Луї Пастер, Роберт Кох, Пауль Ерліх, Джозеф Лістер, Еміль Ру та інші. Саме Ілля Мечников одним із перших розкрив таємниці захисних сил людського організму і створив фагоцитарну теорію імунітету, за що і був удостоєний 1908 року Нобелівської премії. Він також боровся з такими хворобами, як холера, тиф, сифіліс, туберкульоз. Мечников створив власну науку про довголіття — «ортобіоз», а наприкінці життя став ще й філософом. Після двох невдалих спроб самогубства в молодості Ілля Ілліч з роками зрозумів цінність життя і навіть написав кілька філософських праць, серед яких — «Етюди оптимізму» і «Сорок років пошуку раціонального світогляду».

«Лист від Герхардта прийшов на початку серпня. Але це не був звичайний лист, написаний німецькою, з батьківськими розпитуваннями і настановами і з вкладеними, як щотижня, п'ятьма доларами. У конверті було декілька рядків, написаних незнайомим почерком — повідомлення про те, що напередодні трапилося нещастя: перекинувся черпак із розплавленим склом, і в Герхардта серйозно обпалені обидві руки. ...Уранці Басс зустрів батька на вокзалі. Герхардт був дуже блідий і вочевидь сильно змучений. Руки його були перев'язані, він мав такий жалюгідний вигляд, що перехожі оберталися, коли разом із Бассом ішов з вокзалу. «Як я обпікся! — сказав він сину. — Мені навіть здалося, що я не витримаю, такий був біль. Який біль! Вік пам'ятатиму!» — так американський письменник Теодор Драйзер змалював тяжку долю робітників у США наприкінці ХІХ століття у своєму романі «Дженні Герхардт». Тоді, понад 100 років тому, в Америці панувала епоха дикого капіталізму і визискування дешевої робочої сили.
Сьогодні в Україні є сотні сюжетів про покалічених на виробництві робітників. Щодня вони приїздять до Інституту медицини праці у Києві, де часто їм уже не можуть нічим допомогти, окрім як підтвердити факт втрати працездатності. І тоді людині залишається лише йти далі по колу — випрошувати допомогу в держави. Трапляються випадки настільки моторошні, що їх важко навіть описувати: значні опіки тіла, спричинений пилом тяжкий хронічний бронхіт, коли людина постійно задихається, падіння з 10-метрової висоти пачки склопакетів на працівника...
І хоча деякі політики наголошують, що на таких-то підприємствах такого-то турботливого власника робітники мають соціальні гарантії та високу зарплату, достатньо переглянути суху вітчизняну статистику. За даними Держкомстату України кожен третій працівник промисловості працює в умовах, що не відповідають санітарним нормам і правилам за рівнем впливу шкідливих виробничих факторів. У шахтах і підземних тунелях, на металургійних заводах працюють мільйони людей — в гуркоті, пилі, при високому тиску або температурі, в розжарених цехах, біля небезпечних верстатів. Найгіршими в Україні є умови праці у вугільній промисловості, металургії, машинобудуванні, хімічній і нафтохімічній промисловості, сільському господарстві. Показник професійної захворюваності за останні 20 років зріс від 0,8 до 6,71 на 10 тисяч працівників. І за кожною «одиницею статистики» — долі людей.

Нинішній рік оголошено ЮНЕСКО роком Вольфганга Амадея Моцарта (1756-1791). Адже на 2006-й припадає 250 років із дня народження і 215 років iз дня смерті «Бога музики», як називали великого композитора. Моцарт помер у 35-річному віці — після дивної хвороби, яку точно досі ніхто так і не діагностував. За п'ять місяців до смерті в нього народився молодший син, а сам Моцарт майже до останнього писав музику і диригував. Саме тому його хвороба видається такою незрозумілою і загадковою. Часто причину смерті шукають у тому, що геніальному композиторові багато хто заздрив. І головним заздрісником до сьогодні називають колегу Моцарта, також композитора, Антоніо Cальєрі. Проте зрозуміло: щодо смерті видатного австрійця є дуже багато запитань і жодної абсолютно достовірної відповіді.