Хотілось би дізнатись, як відбувається розподіл справ між суддями Верховного Суду? Чи не збирає, бува, голова ВСУ зранку своїх підопічних, шикує їх у ряд перед дверима свого кабінету та запитує на зразок того міліцейського начальника з «Операції «Ы»: «Ну, громадяни дармоїди (решту епітетів скорочуємо через повагу до Верховного Суду), хто бажає попрацювати?». Далі, за сценарієм, хтось повинен обов'язково попросити озвучити увесь список. І якщо наявні «плантації» суддівської праці не приваблюють жодного суддю, голова має в наказовому порядку скерувати служителя правосуддя Ікс розглядати справу Ігрек. Мабуть, усе відбувається саме так. Хоча хто її зна, ту суддівську кухню.

«УМ» уже писала про справу, назва якої сформувалася сама собою: «справа комсомольців-терористів». У кількох словах суть її полягає у тому, що наприкінці минулого року невелику групу молодих людей було звинувачено в посяганнях на державний устрій України. Опозиційна преса віддала тоді належне власному запальному темпераменту, коментуючи цю подію як чергове знущання влади над здоровим глуздом тощо. Однак час іде, і, відверто кажучи, стає зовсім не до сарказму. Тому що судові слухання по цій справі — у повному розпалі, і саме завдяки тому, що справа набула публічності в судовій залі, наразі надходять свідчення про пережите обвинуваченими, і свідчення ці (за умови, що вони правдиві, а в цьому, власне, немає підстав сумніватися) насправді шокують. Приклад останніх наводить «Українська правда», яка посилається, зокрема, на слова 17-річної Ніни Польської, заарештованої за участь у «терористичному угрупованні». Одеситку, яку частково врятувало тільки її неповноліття (через яке слідство було змушено звільнити Ніну на підписку про невиїзд), за її власними свідченнями, били відразу кілька працівників Ленінського РВВС міста Миколаєва. І це іще не все. Збоченці міліціянтської породи обіцяли також згвалтувати дівчину у «неприродний спосіб...». Утім навіть це затьмарює інша трагедія — відмучившись по повній катівській програмі, помер інший фігурант «комсомольської» справи — двадцятирічний Сергій Бердюгін.

В Україні закінчила працювати група американських слідчих, представників обвинувачення та захисту, задіяних у справі Павла Лазаренка. І хоча робота цієї групи оповита здебільшого таємницею, а вуста свої американці тримають зашпиленими, якісь уламки інформації про «каліфорнійський процес «США проти Лазаренка» коли-не-коли підібрати вдається... Смішні, до речі, ті американці з цими урочистими кліше — «США проти...» (так, нібито вся смугасто-зоряна країна стала на прю з колишнім головою українського уряду). Хоча, звичайно, традиція вказувати і країну, яка веде процес, і «винуватця торжества» лише декларує рівність сторін у судовій залі. Данина сивочолій демократії, що тут поробиш... Проте, окрім цієї данини, нічого по-справжньому суттєвого заокеанські правники у справу Лазаренка не привнесли. Левову частку обвинувачення (так би мовити, матеріалів для роздумів) вони отримали від України. Тож не дивно, що свідком у справі Павла Івановича американське слідство надумало викликати екс-керівника банку «Слов'янський» Бориса Фельдмана. Мотивація? Все дуже просто. Занадто багато разів Генеральний прокурор України Святослав Піскун (тепер вже також «екс», що споріднює його і з Фельдманом, і з Лазаренком) повторював, що не існує окремих кримінальних справ Фельдмана, Лазаренка і Тимошенко, а є одна-єдина на трьох «подєльників» справа про відмивання брудних грошей... Послухали це американці, послухали, та й повірили у ланку «Лазаренко — Фельдман», а повіривши, вирішили Фельдмана допитати. І ось тут по їхній наївності було завдано першого удару.

У Дніпропетровську — сенсація. Рішенням обласного апеляційного суду звільнено з-під варти Сергія Лігая. І хоч застереження «підписка про невиїзд» абсолютної волі не передбачає, мимоволі доводиться пересвідчитися в очевидному — зі звинуваченням стосовно директора та головного засновника товариства з обмеженою відповідальністю «ПКС-Арго» так і не склеїлося.

Переді мною нотатки історії, типової як для нашого суспільства: дівчинка з неблагополучної сім'ї, яка не має де й голови прихилити. Таких підлітків у нас багато — ще зовсім юних, але вже зі значним досвідом дорослого життя. Всі сюжети схожі й водночас унікальні — бо болить кожному гостро і по-своєму. Про Надю ми дізналися із дзвінка жалісливої читачки нашої газети Любові Михайлівни, яка працює консьєржкою в одному з київських будинків. Мимоволі вона стала свідком Надіної телефонної розмови і не могла стримати сліз — дівчині, виявляється, немає де жити, перебуває вона наразі у добрих людей, але й вони можуть одного чудового дня сказати: «Треба ж і честь знати». А холодна зима не за горами...

Чому нас вчать детективні серіали? Звертати увагу на дрібниці, не нехтувати ними. Попіл від цигарки, сліди помади на келиху абощо — все це дозволяє вправним Коломбо-Каменським натрапити на слід злочинця. Справжній замисел інколи розкривається через слово, жест, які були спочатку не помічені взагалі або яким не надали потрібного значення.

«Який би удар не вразив людину, вона в той же день чи на другий — вибачте за грубість — поїсть, і ось уже вам і перша розрада...» — так писав російський класик Тургенєв про швидкоплинність людського горя. Життя, мовляв, з усіма його фізіологічними потребами рано чи пізно бере своє. Навряд чи подібне кредо підходить усім і кожному, однак є воно достатньо промовистим. Хоча б тому, що його, як-не-як, не перший-ліпший Клім Чугункін озвучив, а письменник — зодчий людських душ, окраса російської літератури. Втім мета даної публікації — не дослідження менталітету сусідського народу, а питання відповідальності його влади перед своїми та чужими громадянами.
Йдеться про трагедію 26 жовтня 2002 року, яка заступила собою мюзикл «Норд-Ост» на московській сцені у Дубровці. Вона, ця трагедiя, ще живе в пам'яті, як і захоплення чеченцями «норд-остівських» акторів-акторів, як і їхні вимоги, і залізобетонна впертість офіційної «матушки-Расєї», що відмовилася від перемовин з «терористами», і, нарешті, «переможний» штурм російським спецназом театрального центру, внаслідок чого загинули десятки людей, а дехто з живих й досі відбуває своє «визволення» по лікарнях. Постраждалим було обіцяно компенсацію від російської влади. Однак остання добре тямить у будівництві дамб, але не знає, що таке дотримання власного слова. Тож і чекають «врятовані» «норд-остівці» (серед яких є й українці) по цей день звістки про нараховану компенсацію, проте навряд чи чогось дочекаються.

Спершу заспокою апологетів режиму Кучми: знаю, знаю, що обов'язки ректора ЗДУ виконує інша людина — колишній начальник управління екології і природних ресурсів Запорізької облдержадміністрації Валерій Савін. Однак патріотично налаштовані запоріжці певні, що це тимчасово (і випадково!), відтак прогнозують повернення порядного і компетентного професора Толока у крісло ректора. А «турнули» його з цього крісла, вважають незалежні політологи, керуючись не законом і здоровим глуздом, а політичною волею Банкової.

Якщо когось приголомшує, скажімо, млява (та що там млява — відверто ніяка!) реакція українців на події довкола Тузли, то, скажемо відверто, дивуватись нічому. Сприймати все довкола з байдужістю равлика, зацікавленого винятково у власній мушлі, — ця звичка в нас виробилася завдяки довгому та наполегливому тренуванню. От хоча б справа Гонгадзе — чим не хрестоматійний приклад? Так, спочатку країна трохи пообурювалася (особливо коли факт зникнення Георгія екстраполювали на мельниченківські плівки), дозволила собі навіть трохи наметового містечка, а згодом — трохи 9 березня...

Тиждень, що минув, й насправді відзначився кількома небуденними подіями, дотичними до правового поля. Серед останніх згадаємо рішення, прийняте колегією суддів Верховного Суду. «УМ» вже писала про те, що цим рішенням задовільнялося касаційне подання Генеральної прокуратури на вердикт Апеляційного суду Київської області, який знімав з Юлії та Олександра Тимошенків звинувачення у скоєнні низки злочинів.