Різко — вдвічі, а подекуди — в три-чотири рази — підвищені восени минулого року житлово-комунальні тарифи до печінок дістали рядових добропорядних громадян. На їхні плечі переклали невмотивований тягар подорожчання примітивно-застарілого набору послуг без пропорційного підвищення їх якості і доходів споживачів. Хто тягне, того й поганяють?

До 5 березня 1950 року, коли в Білогорщі під Львовом пролунали фатальні постріли, ім'я генерал-хорунжого Тараса Чупринки (бойове псевдо Романа Шухевича) вважалося живим символом нескореності національно-визвольної боротьби на західноукраїнських землях. Під проводом свого головного командира Українська Повстанська армія спершу у відкритих боях, а потім невеликими підпільними групами чинила впертий опір найчисленнішим на той час у світі сталінським збройним силам. І цей відчайдушний спротив тривав набагато довше, ніж основний період Другої світової війни.
Згодом досвід успішних бойових операцій УПА та методи конспіративної роботи на окупованій території стали еталонними для керівників національно-визвольних змагань у різних кінцях планети. За життя військовий талант Романа Шухевича відзначено найвищими повстанськими нагородами — Золотим Хрестом заслуги та Золотим Хрестом бойової заслуги I класу. Проте в загальнонаціональних масштабах ця визначна постать і на шістнадцятому році незалежності залишається маловідомою і непошанованою згідно із заслугами. Аби виправити прикру історичну помилку, депутати Івано-Франківської обласної ради наприкінці минулого, 2006-го, року звернулися до Президента Віктора Ющенка з проханням присвоїти Роману Шухевичу до його 100-літнього від дня народження ювілею звання Героя України.
Свій скромний рядок у життєпис Шухевича-Чупринки вписав й івано-франківський письменник, уродженець Росiї Геннадій Бурнашов. Яким побачив головного командира українських повстанців росіянин за національністю, з'ясовуємо у розмові з дослідником.

Трагедія, що сталася в багатодітній сім'ї мешканців гірського села Кривопілля, що у Верховинському районі на Івано-Франківщині, затьмарила радісну звістку — народження доньки, на жаль, її поява на світ збіглася з початком трауру — того самого дня пішла з життя трирічна сестричка Галя.

Задум прописати в себе святого Миколая навідував на Прикарпатті не одну кмітливу голову — на цьому грунті в дорослому світі (не розказуйте тільки малечі) навіть виникли гострі дискусії і суперечки. За ризи найщедрішого святого змагалися і «розкручене» в туристичному світі Яремче, і Національний природний парк «Гуцульщина». Та лаври переможця за сприяння місцевої та обласної влад дісталися спеціалізованому комунальному підприємству «Садиба святого Миколая», прописаному в селі Черганівка, що неподалік Косова. Тут же, на окраїні черганівського лісу, минулої неділі з освячення дерев'яної каплиці розпочалося спорудження духовного і туристично-мистецького комплексу «Маєток святого Миколая».

Через п'ять років, як планують організатори унікального проекту, в передгір'ї Покутсько-Буковинських Карпат на площі 380 гектарів завершиться спорудження туристично-мистецького комплексу з сімома центрами — духовним, реабілітаційно-доброчинним, мистецьким, ремісничо-торговим, відпочинковим, спортивним та полонинським господарством. Усією цією багатогалузевою маєтністю завідуватиме святий Миколай, котрий постійно мешкатиме тут у просторому власному будинку площею 350 квадратних метрів, кошторисна вартість якого — близько одного мільйона гривень. Гуцульська дерев'яна церква з дзвіницею символізуватиме єднання всіх конфесій.

Неприємний запах і підозрілий смак води, добутої з власних криниць, змусили мешканців селища Ланчин звернутися по допомогу до фахівців Надвірнянської санепідемстанції. Побоювання підтвердилися: аналізи проб засвідчили перевищення в ланчинській воді концентрації заліза в 1,5—2 рази від гранично допустимих норм та в 2—3 рази — нітратів.

З дитинства знаю: коні дуже люблять ласувати з долоні шматочками рафінаду, і надто обережно — не дай Боже вкусити добродія — беруть губами гостинець. Із солодощами цього разу не склалося, але швидко знайшовся замінник. Зі свого обіднього раціону, запропонованого вправними кухарями затишного туркомплексу «Легенда Карпат», без проблем викроїв кілька шматочків запашного хліба. Попереду очікувало тривале спілкування з кониками та їхніми господарями — цілих дві доби, зітканих із дитячих спогадів і нових вражень.

Через традиційно високий рівень ураження щитовидної залози серед мешканців області Івано-Франківщина отримала статус ендемічної зони. Причина проста: у гірських грунтах і водах, на відміну від рівнинних, майже немає йоду. А це означає, що цей важливий мікроелемент відсутній і в місцевих продуктах харчування. І хоча добова потреба людського організму становить усього 100—200 мільйонних частин грама цього хімічного елементу, його дефіцит може спричинити важкі недуги. Профілактика і лікування ендемічного зобу — компетенція ендокринологів, однак у багатьох випадках хворі, які потребують оперативного втручання, потрапляють до рук хірургів загального профілю. І, на жаль, не завжди видалення щитовидної та паращитовидної залоз відбувається без ускладнень...
Цією проблемою зацікавилися фахівці вужчої, отоларингологічної, спеціалізації Івано-Франківського державного медичного університету. Їхні зусилля увінчалися новою методикою оперування залоз внутрішньої секреції, розташованих біля горла. Які перспективи відкриває нововведення для хворих, «УМ» з'ясовувала з доктором медичних наук, завідувачем єдиної в Україні кафедри оториноларингології з курсом хірургії голови і шиї Василем Поповичем.

Хоча за підступністю і катастрофічними наслідками гірські зсуви значно поступаються землетрусам, проте вони набагато частіше дошкуляють людям малими порціями зла. У планетарному масштабі на їхньому руйнівному рахунку — тисячі стертих з лиця землі будинків, сотні кілометрів комунікацій і безліч безвинних жертв. Так було. Відтепер, завдяки винаходу прикарпатських науковців, стане можливим прогнозувати довгострокову поведінку невидимих сил, що «у скелі сидять», і звести до мінімуму наслідки спалахів їхньої активності. Як це вдалося зробити, розповідає ректор Івано-Франківського національного університету нафти і газу, доктор технічних наук Євстахій Крижанівський.

Навряд чи хтось на Прикарпатті ризикне кинути мешканцям Чортовця виклик на капустяне змагання. Це майже так нерозсудливо, як івано-франківському «Спартаку» замахуватися на чемпіонство у вищій вітчизняній лізі. Щоправда, на білокачанному ремеслі ще добре розуміються сусіди з Тишківців, але в них менша кількість населення і, відповідно, — масштаби виробництва.
Інколи заздрісники кепкують над чортовчанами, мовляв, щось там у вас з такою файною капустою нечисто, натякаючи на «бісівську» складову в назві їхнього села. Щодо цієї заковики існує дві версії на рівні легенд. Перша справді пов'язана з дідьком. Розповідають, що в давнину до околиць села, перша письмова згадка про яке датована 1440 роком, підступали ліси, де водилося чимало вовків. Сіроманці непомітно нападали на отари овець і завдавали людям великої шкоди. Проте вину за збитки господарі чомусь покладали на невидиму нечисту силу. Так і казали: «Чорт овець краде». Згодом два перші слова закріпилися в назві села. За іншою версією, вона походить від «черти» — оборонної лінії, яку не змогли біля цього поселення подолати вояки Османської імперії під час однієї з численних польсько-турецьких воєн.
Такі ось загадки. Все решта в житті Чортовця — зриме і конкретне.