— Пане Ігорю, хто вирішує, який фільм відновлюватимуть і за чиї кошти?

— У нас є дві можливості реставрації: або за власні обігові кошти, або за гроші Міністерства культури і туризму. Якщо за гроші Мінкульту, то ми даємо рекомендації, які фільми вважаємо ціннішими. У протилежному випадку — коли за наші кошти — рішення приймає художня рада: ми розглянемо десяток картин, які реставруватимемо по черзі. Тут принципові два критерії: важливість фільму в культурній спадщині і чи є вихідний матеріал, тобто кіноплівка. На сьогодні копій та оригіналів багатьох фільмів в Україні немає. Їх треба купувати в «Белых столбах», оскільки до 1991 року оригінали кіноплівки віддавали саме туди. Ми робимо заявку, отримуємо копію з оригіналу, за яку платимо від 5 до 15 тис. доларів. Сканована копія в кілька разів дорожча. Хоча, за законами міжнародного права, вони повинні Україні повернути архів, адже це власність Кіностудії Довженка. Коли у перші роки незалежності росіяни хотіли віддати нам його, у нас щось вирішувалося. А тепер кажуть: «Проблем нема. Купіть копію».

В Амстердамі днями визначили переможців найпопулярнішого світового конкурсу фоторепортерів World Press Photo за 2009 рік. Серед 5847 претендентів із 128 країн третє місце у номінації «Спортивне фото» зайняв киянин Степан Рудик за сюжет про вуличну бійку фанатів футболу. Люди, які прийшли на відкриття виставки World Press Photo у галереї «Лавра», автоматично кинулися шукати його фотознімок. На жаль, роботи переможців конкурсу за 2009 рік Україна зможе побачити лише восени, а наразі керівник проекту World Press Photo Фемке ван дер Валк привезла до Києва минулорічну виставку. Тут завершиться турне фотопроекту, який демонструвався у 100 містах 40 країн світу. На World Press Photo 2008 вперше за 52–річну історію конкурсу лауреатом став український фотокореспондент Reuters в Україні і Молдові Гліб Гаранич. Журі відзначило третьою премією у категорії «Новини з гарячих точок» його фотографію, зроблену під час бомбардування російськими військами грузинського міста Горі в серпні 2008–го. Після того як Гаранич повернувся зі статуеткою, наші світлярі активізувалися, і в наступному конкурсі взяло участь 24 фотографи.

Цього разу без кранів і фур. Без гігантських робіт, з якими може впоратися десяток чоловіків. Великий скульптурний салон перестав грати м’язами, головним об’єктом пластичного мистецтва стала жінка. У дерев’яній скульптурі на зламі століть, якій віддали перший поверх, в ар–деко модного скульптора румунського походження Деметра Чипаруса, гуцула Григорія Крука, або як його у Мюнхені величали Грегором. 20 робіт цього всесвітньо відомого скульптора, уродженця Івано–Франківщини, вперше представлені в Україні. «Я працюю 50 років директором Львівської галереї мистецтв, був у багатьох музеях, від Мексики до Японії. Але те, що побачив сьогодні, такого немає ніде. Український дім почав щось нове в українському діянні. По суті, це всесвітня виставка, на якій звідусіль збирається українське мистецтво» — каже Борис Возницький.

Зазвичай, якщо в Україні проводять фотовиставки, то це або мейнстрім чи глянець, або некомерційні роботи одного автора чи однієї школи. Експозиція у Фонді сприяння розвитку мистецтв ніби конспектує останнє 20–річчя: з одного боку — його жорстку соціальну реальність, з іншого — богемний хаос.

Організатор виставки Ірина Рузіна розповіла «УМ», що такий підхід — не її забаганка. «Наприкінці осені Україну запросили взяти участь у фотофестивалі в Братиславі, присвяченому 20–річчю з дня падіння Берлінської стіни. Для себе задану тему зрозуміла як жорстко соціальну, на противагу якій має бути метафізична фотографія. Так я показала, коли у суспільстві проходили неприємні переміни, людський дух, що прагнув чогось іншого», — пояснила Ірина Рузіна.

Автори фотографій — не дуже відомі. Хоча у Братиславі поряд із роботами Віктора Суворова, Геннадія Мінченка, Миколи Троха, Юрія Ковальчука, Олександра Ранчукова, Олександра Каднікова були трендові — Віктора Марущенка та Іллі Чічкана. «У Фонді сприяння розвитку мистецтв їхні роботи не вмістилися. А великий плакат Чічкана не вписувався у вибудуваний музейний ряд», — розповідає Рузіна.

Позавчора ввечері на офіційному сайті Кабінету Міністрів України з’явилася інформація, що під головуванням віце–прем’єр–міністра України Івана Васюника комітет із присудження урядової Премії імені Лесі Українки визначив переможців 2009–го року за найкращі літературно–мистецькі твори для дітей та юнацтва у чотирьох номінаціях. Лауреатів про це повідомили наступного дня у телефонному режимі. Книгою–переможцем стала повість–казка «Хлопчик Горіхове Зерня і Лісовичок» 74–річного класика Дмитра Чередниченка. Діти його знають завдяки букварю «Материнка», читанкам «Соколик», «Ластівка», «Біла хата», «Писанка», «Зелена неділя», тритомній хрестоматії для дошкільнят «Український садочок», тритомній хрестоматії світової літератури для початкової школи «Світ від А до Я». Чередниченко перекладає з чеської, словацької, литовської, білоруської, монгольської мов і латині. «Хлопчика Горіхове Зерня і Лісовичка» презентував у 2007 році.

У неділю пізно ввечері в одній із московських лікарень на 83–му році життя помер режисер культових кінофільмів «Біле сонце пустелі», «Зоря принадливого щастя», «Женя, Женєчка і «Катюша» Володимир Мотиль. Про смерть батька повідомила його дочка Ірина, художниця–дизайнер по костюмах у кіно. Мотиль був унікальним режисером, у чиїх руках звичайні сценарії перетворювалися на справжні кіношедеври. Він ніколи не гнувся перед сильними світу цього, за що розплачувався не одним роком забуття.

«Мудрість, честь, слава» — девіз ордена князя Ярослава Мудрого. Серед відомих учених, митців, письменників і релігійних діячів директор незалежного видавництва «Смолоскип» Осип Зінкевич сповна відповідає цим словам. 9 лютого Віктор Ющенко вручив йому орден князя Ярослава Мудрого V ступеня. Президент України подякував Осипу Зінкевичу за «всю українську роботу, яку він зробив».

Учора зранку до книгарні «Сяйво» вишикувалася черга молодих хлопців спортивної статури у чорному одязі. Кажуть, що живуть у цьому ж будинку, що й книгарня, на вул. Велика Васильківська, 6, і прийшли за книгами, бо дуже люблять читати. «Але ж ви бачите, книгарня не працює. Читачі у зачинені двері силою не вдираються і з охоронцями не штовхаються. Ви й учора ввечері приходили за книгами?» — цікавлюся в найактивнішого. Хлопець, натягуючи шалика на обличчя і опускаючи очі долу, бурмоче під ніс: «Ми щойно прийшли. Якщо не впустять, трохи постоїмо і підемо в іншу книгарню».

«Я думаю, тут зібралися всі ті, хто за об’єднання України і Росії. Маю на увазі не держави, а людей. У фільмі «Ми з майбутнього–2» наша компанія показує, що любов перемагає всяку ворожнечу. Тільки прошу додивіться до кінця, а тоді робіть висновки, чи є це кіно антиукраїнським, чи про любов двох молодих людей», — каже перед закритим переглядом фільму «Ми з майбутнього–2» генеральний продюсер російської компанії «А–1 кіновідео» Людмила Кокуба. Минулих вихідних москвичі продемонстрували київським журналістам фільм, аби ті силою слова вплинули на думку Міністерства культури і туризму, яке не дає стрічці прокатного посвідчення.