«У 32-му році, я пам'ятаю, дуже великий був урожай, — згадує 80-річна Марія Балас. — У нас у коморі було два засічки: в одному пшениця, в іншому — жито. І квасоля була, і насiння коноплі, і соняшникове насіння, і гарбузове — все це у мішках. Два погреби картоплі, огірки, капуста, ціла бодня з салом... Це був приблизно листопад — пам'ятаю, що я була у черевичках. Ще без пальтечка, але обгорнута бабуниною великою хусткою. У двір заїхало багато підвід... На першому возі сидів у шкірянці уповноважений з Білої Церкви. У нього був шкіряний картуз, наган при боці. З ним — червоноармієць у шинелі й будьонівці, з гвинтівкою. На другій підводі — люди сільські. Бабуня сказали, що це комнезам — комітет незаможних...».
Марійці було тоді сім років і мешкала вона з бабусею Домахою у селі Мала Вільшанка на Київщині, неподалік Білої Церкви.

«Останнім молодогвардійцем» символічно називає себе колишній керівник українського підпілля на Донбасі у роки Другої світової війни Євген Стахів. Сьогодні він проживає у США, де тривалий час очолював Українську головну визвольну раду за кордоном. 88-річний діяч майже щороку буває в Україні, зустрічається з молоддю і відомими політиками.
Найулюбленіша тема пана Євгена — це зміна світогляду націоналістів під час ІІ Світової війни, коли похідні групи ОУН прийшли на Схід і поспілкувалися з нащадками запорожців, для яких демократизм і толерантність є такими ж природніми, як захист рідного краю від нападників. Тоді, в 1943 році, під впливом «філософії східняків» ОУН змінила програму з тоталітарної на демократичну. Україна справді об'єдналася. Як блискавка, спинним мозком народу черкнула істина: національна Україна поважає усі людські права й свободи і забезпечує вільний розвиток представникам усіх народів і віросповідань, які шанують її як Батьківщину.

1983-й розпочинався для діаспори у США під знаком сумних 50-х роковин Голодомору в Україні. 1 січня голова уряду УНР в екзилі Ярослав Рудницький відвідав штаб-квартиру міжнародного співтовариства у Нью-Йорку і передав на ім'я Генерального секретаря ООН меморандум про голод-голокост в Україні в 1932—1933 роках. Ця акція мала суто символічний характер. Навіть сьогодні незалежній Україні поки що не вдається домогтися від Організації Об'єднаних Націй визнання Голодомору геноцидом українського народу. Тоді ж зусилля діаспори до історичної справедливості на міжнародному рівні були заздалегідь приречені на невдачу. У хмарочосі над Іст-Рівер український народ нібито представляла УРСР — квазі-держава, яка не визнавала найбільшої національної трагедії.

Ця крихітна держава з гербом-тризубом, синьо-жовтим прапором і Гімном «Ще не вмерла України...» протрималася в боротьбі з гітлерівцями довше, ніж Чехо-Словаччина, Франція, Польща. Вояків Карпатської України, які першими виступили проти нацистів, ув'язнювали в тюрмах і в концтаборах угорські фашисти і радянські комуністи. Про шлях закарпатців до свободи і спільної з усім українським народом держави розповідає виставка «Карпатська Україна. У пошуках історичної долі. 1938—1945 рр.», що вiдкрилася в меморіальному комплексі «Музей Великої Вітчизняної війни».

Проблема визнання воїнів ОУН-УПА стоїть десь на вододілі між тими двома українськими цивілізаціями, які в нас прийнято називати Правим та Лівим берегами Дніпра. Такий собі острівець, який, поки тривають дискусії стосовно УПА, рiк у рік усе меншає. Вода життя невпинно підтоплює цю землю і раз по раз забирає ветеранів у вічність.

«Спільною платформою спілкування сіоністів і українських буржуазних націоналістів стала ненависть до Радянської влади», — писала газета «Радянська Україна» (сполучена посудина з московською пресою) у вересні 1971 року. Стаття називалася «Змова приречених». Сторінки тодішніх «українських» часописів рясніють заголовками і рубриками на кшталт «Факти проти сіоністів», «Зловісні промені синьо-білої зірки», «Провокаційна метушня сіоністів».
У 70-тi роки взаємини СРСР i Тель-Авiва були кризовими. Очевидно, пропагандисти влаштували промивання мізків «радянським громадянам» не лише через «відстоювання інтересів СРСР на Близькому Сході» чи через «Всесвітню конференцію на захист радянських євреїв», що відбулася у Брюсселі 23 лютого 1971 року. Наприкінці 1960-х — на початку 1970-х до радянських концтаборів потрапило багато молодих дисидентів з України, серед яких було чимало євреїв. Вони, виховані на радянських підручниках і родинних переказах про війну, всіма можливими способами передавали на Захід інформацію про «двадцятип'ятирічників» — вояків Української армії, з якими у «великій зоні», можливо, і не познайомилися б. Політв'язень Михайло Хейфець у своїй книзі «Українські силуети» називає їх «святими стариками». Траплялося, що дисидент-шістдесятник потрапляв до однієї тюрми з євреєм, засудженим на 20 років за «український буржуазний націоналізм». І лише тепер ми можемо дізнатися про трагедію і боротьбу, які крилися за цим дивним вироком.

Початок вересня ознаменований концтабірним відходом з життя Василя Стуса (4 вересня 1985) і Юрія Литвина (наклав на себе руки 5 вересня 1984-го у День пам'яті жертв червоного терору). 5 вересня 1918 року Раднарком прийняв постанову, де вимагалося «убезпечити радянську Росію від класових ворогів шляхом їхньої ізоляції у концентраційних таборах». Для маси «радянських людей» шокуючим символом таких таборів стали Соловки. Саме там відпрацьовувалися «передові методики» знищення людини, які впроваджувалися потім по всіх подібних установах «шостої частини земної кулі».
Починаючи з 1989 року, на Соловки щосерпня приїжджають прочани з різних країн. Утім кількість учасників меморіальної церемонії, як і коло країн, звiдки приїздять сюди люди, невпинно зменшується. Цього серпня таких було лише три — Польща, Росія й Україна. Хоча на величезних обширах Соловецького концтабору лягли кістьми представники 60 народів. Для сьогоднішньої Росії ця пам'ять є вельми неприємною. Про неї воліють не згадувати в урядових кабінетах і в столичних музеях.

Якось, проходячи між старими похованнями на Тернопільському цвинтарі, я натрапив на гробівець з написом на широкій плиті: «Генерального штабу генерал Євгеній Васильович Мєшковський, род. 13 лютого 1882 р. лицарсько поляг 9 липня 1920 р. від ран, одержаних у жорстокому бою з ворогом 6 липня 1920 року під Чорним Островом». У результаті пошуків виявилось, що це могила видатного військовика, соратника Симона Петлюри. Його дружина Єлисавета пройшла війну поряд iз чоловіком, будучи медсестрою українського війська. На еміграції в Парижі ініціювала створення бібліотеки ім. Симона Петлюри...
За словами співробітника української бібліотеки ім. Симона Петлюри в Парижі, історика Василя Михальчука, пані Єлисавета в колі знайомих дуже часто згадувала, що найбільш болючою темою її чоловіка була зрада українського народу Юрія Коцюбинського та інших комуністів, які допомагали російській армії окупувати Україну. На початку січня 1918 р. Юрія Коцюбинського було призначено головнокомандувачем т. зв. Збройних сил Української Радянської Республіки, і на думку Мишковського, він є основним винуватцем злочинів Михайла Муравйова під Крутами та розстрілів багатьох українців у Києві. В дискусіях на цю тему Мишковський твердив, що «Коцюбинського та інших перевертнів москалі використають, а потім викинуть на смітник історії».

Шановна редакціє «УМ», прочитав статтю «Листи ветерана Герасимова» у газеті за 22 червня 2006 року. Георгій Герасимов пише про РВА, яка під командуванням генерала Власова воювала на боці нацистської Німеччини проти СРСР. Він звертає увагу на те, що історики і радянські, і сучасні замовчують про значну силу власовців на фронтах війни.

На початку серпня громадськість багатьох країн вшановуватиме пам'ять жертв «великого терору» 1937—1938 років, вчиненого комуністичною владою колишнього СРСР. У збірнику «Убієнним синам України. Сандармох», який цього року вийшов друком українською мовою у петрозаводському видавництві «Скандинавія», вміщено спогади, публіцистику, світлини, а також мартиролог наших земляків (понад 670 душ), розстріляних на території Карелії. Останні матеріали на основі документальних джерел підготував Юрій Дмитрієв — дослідник з Петрозаводська, один iз тих, хто 1997 року відкрив світові таїну урочища Сандармох (місця масових страт жертв політичних репресій у Медвежогорському районі Карелії).