На 66–му Венеційському кінофестивалі Ксенія Раппопорт не мала відбою від прихильників і журналістів. Перші вимагали автографів, другі — інтерв’ю від росіянки, котру, як дехто інтуїтивно відчув, відзначать на цьогорічній мострі. Але... «На жаль, я не володію своїм часом тут», — ніби вибачаючись, відповідала вона журналістам і кивала на прес–аташе, яка опікувалася перебуванням актриси на Лідо. Коли ж на церемонії закриття оголосили, що «Кубок Вольпі» за найкращу жіночу роль отримала Ксенія Раппопорт, актриса не стримувала емоцій. Здивування, радість, легка паволока сліз на очах і нестримний потік слів подяки — ну як справжня італійка. У Венеції вона дефілювала у вечірній коктейльній сукні, у Києві — куди приїхала на фестиваль пам’яті Давида Боровського — у відповідному денному костюмі: сорочка, брюки й чобітки. Вважаєте, це зауваження — зайва деталь світських хронік? Аж ніяк! У цьому також актриса й жінка Ксенія Раппопорт — аристократична натура без невмотивованих претензій. Такою ми побачили її під час спільного журналістського інтерв’ю в Києві напередодні вистави «Дядя Ваня» (санкт–петербурзький Малий драматичний театр), в якій Ксенія Раппопорт грає красуню Олену Андріївну.

Цього року осінь у Німеччині, в її південній частині, видалася багатою на культурний продукт, експортований з України. Не встигли в Мюнхені завершитися Дні українського кіно, як за кілька днів у містечку Шлірзее, неподалік столиці Баварії, пройде етнічний фестиваль «Український тиждень у музеї дворазового олімпійського чемпіона і чемпіона світу з гірськолижного спорту Маркуса Васмаєра».

Організатори фестивалю оголосили перших учасників конкурсної номінації «Перші повнометражні ігрові фільми». Це картини виробництва Данії, Сербії, Канади, Італії, Швейцарії, Росії, Бельгії та України. Нашу державу представляє фантастичний фільм американця Володимира Лерта «Відторгнення» з Богданом Ступкою, Сергієм Бабкіним та Агнією Дітковскіте. До слова, трейлер цієї картини Українська кінофундація представляла на цьогорічному Каннському кіноринку. Учасників ще двох номінацій «Студентські фільми» та «Перші професійні короткометражні фільми» обіцяють оголосити за тиждень до початку фестивалю. Арт–директор «Молодості» Халпахчі додав, що в цих програмах також є по одній українській стрічці. «На жаль, української продукції зараз стало значно менше. У зв’язку з кризою багато фільмів призупинилися, і ті фільми, на які ми розраховували, ще не готові», — поскаржився на національний кінопроцес Халпахчі.

Ім’я піаніста Олексія Ботвінова набуває все більшої популярності в Україні. Його кар’єра формувалася в Німеччині та Швейцарії, куди він виїхав усередині 1990–х з рідної Одеси. Але досягнувши жаданої мети — визнання й життєвих благ — музикант піддався ностальгійним настроям і вирішив хоча б частково повернутися в Україну. Кілька років він давав поодинокі концерти здебільшого в Одесі, започаткував серію відкритих концертів класичної музики, а тепер прийняв пропозицію стати арт–директором Одеської опери, театру, що має складну історію. Лише реставрація одного з найкращих у світі оперних залів тривала мало не з часу незалежності України. Наступний етап роботи оновленої опери ознаменувався «протистоянням директорів» — між Сергієм Проскурнею та Анатолієм Дудою, що вилилося в політичну інтригу. Призначення Олексія Ботвінова на посаді у арт–директора можна розцінювати як закріплення своїх тилів новим керівником театру Анатолієм Дудою. Але якщо абстрагуватися від кадрових перипетій, то присутність Ботвінова на даній посаді видається вчасною і виправданою. «УМ» зустрілася з музикантом, щоб дізнатися, чим живе і дихає людина, що формуватиме репертуар візитки Одеси.

«П’ять лінійок нотного ряду — це п’ять пальців. Мізинець — це нота мі, яка розташована на першій лінійці. Другий палець — безіменний, а нота на другій лінійці — скрипічний ключ соль. Третій — середній, тобто нота сі. І так далі — мі, соль, сі, ре, фа», — Павло Мережин пояснює, як за кілька хвилин може навчити дитину нотної грамоти. І таких секретів у його практиці педагога й керівника хору є чимало. Можливо, успіх дівочого колективу, яким Павло Васильович керує ось уже 40 років, залежить саме від методу його спілкування з дітьми.

Кіра Георгіївна та її остання робота «Мелодія для шарманки» продовжують тріумфальну ходу по кінофестивалях світу. Після гучної участі на цьогорічному Московському кінофестивалі, де стрічка здобула відразу кілька нагород (за найкращу жіночу роль, приз Міжнародної федерації кіноклубів, приз журі ФІПРЕССІ), «Мелодія» додала до своєї скарбнички ще й гран–прі «Золота лоза» 18–го Відкритого фестивалю кіно країн СНД, Латвії, Литви та Естонії «Кіношок», що проходив з 13 по 20 вересня в Анапі.

У найбільшого ньюс­мейкера цього сезону — Одеського національного академічного театру опери та балету — нові кадрові призначення. Посаду художнього керівника цього закладу запропонували обійняти одеситу, який довгий час жив і працював у Німеччині та Швейцарії, Олексію Ботвінову. Новину сам Ботвінов повідомив «УМ» минулої п’ятниці. «Посаду мені запропонувало нове керівництво театру, а також управління культури міста й області, — поділився Олексій Ботвінов. — Для мене це було великою несподіванкою, тому кілька днів я обдумував пропозицію і вирішив погодитися.

Зустріч із російським кінорежисером Олексієм Германом відбулася на 66–му Венеційському фестивалі, де він разом із чотирма колегами — Борисом Хлєбніковим, Іваном Вирипаєвим, Петром Бусловим та Кирилом Серебренниковим — представляв альманах короткометражних фільмів «Коротке замикання» (конкурс нових напрямків у кіно «Горизонти»). І хоч пророкування режисерів — «Ми не отримаємо премією» — здійснилося, свій слід на Лідо Герман–молодший вже залишив: минулого року його картина «Паперовий солдат» отримала «Срібного лева» за найкращу режисуру (до слова, відразу після Венеції Олексій привіз фільм на київську «Молодість»). Взагалі, здається, що Венеція — саме його місце: всі чотири кінопроекти режисера свого часу показали на цьому фестивалі. На прес–конференції, присвяченій альманаху «Коротке замикання», Олексій Герман–молодший досить скептично відгукнувся про рівень і місце сучасного російського кінематографа. «УМ» попросила режисера, якого сьогодні вважають одним із найпотужніших кінематографістів Росії, розвинути думку. Багато з того, що говорив перспективний Герман, син Германа–класика, можна спроектувати на українське кіно.

Сьогодні у Чернівцях стартує ювілейна «Червона рута». Двадцять років тому — у 1989 році — у тому ж місті вона вибухнула потужною новою українською музикою й іменами, що за цей час не відійшли у небуття й не загубилися серед сонму «собі подібних»: «ВВ», «Брати Гадюкіни», «Кому вниз», Сестричка Віка, Марія Бурмака, Ірина Білик. Гілку першості серед фестивалів української музики «Червона рута» тримала до 1997 року, відкривши нам у Харкові Катю Чілі, «ТНМК», Юлію Лорд, «Тартак», потім конкурси теж відбувалися, але вже тихо і непомітно. Сьогодні «Червона рута» знову голосно повертається у музичний ефір країни. Але чи в тому статусі, що 20 років тому? У розмові з директором і батьком фестивалю Тарасом Мельником «УМ» відчула деякий скепсис щодо таких перспектив.

Чи був основний лауреат кінофоруму сподіваним? Для когось — так. Адже стрічку ізраїльського режисера Самуеля Маоза «Ліван» (Lebanon) критики виділили одразу після прем’єри — на сьо­мий день фестивалю. Хоча інтрига тривала до останнього показу — дебютного фільму американського дизайнера Тома Форда «Одинак» (A Single Man), після перегляду якого публіка прицмокувала язиками: «Так, сильна картина». У загальному заліку «Ліван» обійшов роботи таких іменитих режисерів, як Майкл Мур, Патріс Шеро, Вернер Герцог, Джузеппе Торнаторе, Джордж Ромеро.