Нещодавно помер чилійський диктатор Августо Піночет, який перебував при владі 17 років. Його смерть поділила суспільство: частина чилійців проклинала тирана, інша — якій байдуже до свобод — згадує лише той період 70-х років, коли настала відносна економічна стабільність. Те ж і з сьогоднішнім ювіляром, оскільки період правління Леоніда Брежнєва дорівнював піночетівському і багато колишніх радянських людей вважають його «кращими роками свого життя». Для цих людей немає значення, що Брежнєв залишив країну в «застої», запроторював інакодумців до «психушок» та в'язниць, що за його наказами десятки тисяч наших співвітчизників поклали голови у військовій авантюрі в Афганістані.
Брежнєв та брежнєвщина залишаються предметом великих містифікацій. З нагоди сотої річниці з дня народження «дорогого Леоніда Ілліча» варто згадати хоча б окремі.

Будівлю на Паньківській, 9, де місяць тому урочисто відкрили Музей першого Президента України, освятили не як музей, а саме як дім. Це останній родинний прихисток сім'ї президента. Тут збережено атмосферу домівки мислителя, меблі, фотоальбоми, особисті речі Грушевського, його дружини і доньки. Завідувачка Історико-меморіального музею Світлана Панькова призналася, що останні роки співробітники «в цьому домі бували більше, ніж у своєму власному». Адже треба було, крім історико-документальної експозиції, за архівними даними, листами, спогадами відтворити інтер'єр, відновити книгозбірню і навіть рідкісні кімнатні рослини, якими захоплювалася ця напрочуд любляча сім'я. Меблі й побутові речі тут — тільки родини Грушевських.

Коли Італія в середині ХIX століття визволилася з-під чужоземного панування, італійською мовою розмовляв лише один мешканець із сорока (!), то італійський уряд не питав, хто з італійців хоче навчатися французькою, а хто — німецькою, а мобілізував усі педагогічні сили, щоб навчити всіх італійців рідної мови. Відроджена Держава Ізраїль теж не питала євреїв, якою мовою проводити навчання в школах, навіть в армії було запроваджено 180-годинний курс навчання івриту для тих, хто недостатньо ним володів. Та ось у мене на столі лежить газета «Сегодня» за 12 жовтня цього року з нібито інтерв'ю віце-прем'єр-міністра України Дмитра Табачника Олесеві Бузині.

Чи знаємо ми напевне, скільки українців поглинули німецькі табори смерті: і «червоних» військовополонених, і самостійників-націоналістів? Байдужість до долі українських жертв нацизму 15 років тому можна було пояснити відсутністю на світовій мапі держави Україна. Зацікавленість проблемою сьогодні корениться в простому фактi — один із бараків «багатонаціонального» концтабору «Аушвіц» (що за сотню кілометрів від Кракова) перебуває на реконструкції, отже, є нагода для України розмістити відповідну експозицію у стінах цього всесвітньо знаного музею.

Про Великоолександрівські події весни 1921 року в науковій літературі говорили завжди якось глухо. Скажімо, фундаментальна «Історія міст і сіл УРСР» обмежилася двома непевними реченнями: «26 лютого на Велику Олександрівку напав загін махновців (до 2000 шабель). Бандити вбили близько 40 чоловік: начальника району з боротьби з бандитизмом Логінова, начальника Великоолександрівської волосної міліції Надточія, трьох міліціонерів, райпродкомісара та ін.». Пам'ятник у райцентрі, занесений до радянського переліку пам'яток історії і культури, звався так само непевно — «Братская могила борцов за Советскую власть». Непевно, з огляду на численні повстання 1918—1921 років, що вирували під гаслами «За владу Рад без комуністів!».

Бандерівців уявляють по-різному. Одні — як віруючих жертовних хлопців, які в 1940-х роках покинули свої домівки й пішли в ліси воювати за Україну. Інші — як озвірілих різунів, руки в яких «по лікті в крові»... А що, коли уявити їх ще іншими — студентами престижних європейських вузів, які вільний час присвячують підпільній організаційній праці. Дітьми відомих інтелігентних батьків, які в юному віці отримують суворі судові вироки. В'язнями, які в нестерпних умовах закохуються, народжують дітей, творять підпільну мережу та серед найбільшого зла залишаються оточеними ореолом святості. Такими залишилися в історії одні з найнебезпечніших для радянської влади бандерівці — Михайло Сорока й Катерина Зарицька.

Боротьба Козачої повстанської армії проходила у традиціях УПА з Великої України. І то не дивно, бо українці скрізь є однаковими, і саме в буремні роки війни двох імперій українська нація в єдиному пориві піднялася на боротьбу не за інтереси німецьких чи радянських нацистів. Піднялися українці від гір Карпатських аж по Кавказькі! Стали під червоно-чорними та жовто-блакитними прапорами до лав УПА — від Вісли і аж по Кубань.

Хтось може закинути: вони знову пишуть про Голодомор, краще б зайвий раз подумали про те, що відбувається в Україні сьогодні. Втричі чи бiльше підвищено платню за комунальні послуги, зростають ціни, гайки закручують так, що скоро не дихнеш.
Аналогії виникають самі собою. Ті, хто глумиться над пам'яттю мільйонів замордованих комуністичним режимом українських селян, не чують і голоси живих. У 1933-му компартійні та комсомольські активісти витрушували останні зерна з горняток, на їхніх очах умирали від голоду діти. Тепер червоні «захисники» інтересів народу, які разом із «синьо-білими» олігархами з цинічною впертістю відмовляються визнати Голодомор, спільно голосують за бюджет соціального геноциду проти пенсіонерів і всіх знедолених.
Наше життя (а для багатьох українців це — животіння) нерозривно пов'язане з минулим. Сьогоднішнє українське суспільство не тільки «постпомаранчеве», а й постгеноцидне. Саме тому нам так важко рухатися вперед, а відкат назад відбувається швидко на наших очах...
Ми не вирвемося із замкненого кола трагічної національної історії, доки не осмислимо її. Тож дуже не хочеться, щоб колишні викладачі історії КПРС, діамату та істмату, які придурюються нині політиками та істориками, спаплюжили тему Голодомору і за непотрібністю списали її в архів. Нехай найболючіша для українців трагедія завжди буде в їхній свідомості незагоєною раною, що ятрить національне сумління. Як для вірменів геноцид 1915—1917 років, а для євреїв — Голокост часів Другої світової війни. Інакше стрілки годинника історії легко перевести у зворотній бік — і тоді знову оживуть привиди минулого. Прикмети цього посилилися відтоді, як поблякли ідеали Помаранчевої революції.
Тож потрібно знову і знову привертати увагу до того, як від нас намагаються приховати правду про найбільшу національну трагедію. Трагедію, яку світ частково осягнув ще майже два десятиліття тому.

Щоб стати особистістю, дитина має знати про трагедію свого народу і навчитися співпереживати іншим. Утім нині майже неможливо на прикладі розуміння Голодомору виховувати найкращі моральні якості в українських школярів. Пересувні виставки, популярні видання для підлітків, доступні для вчителів документальні фільми залишаються невтіленими бажаннями окремих інтелектуалів. Поки що тільки «просунуті» вчителі намагаються розповідати учням про великий Голод 1932—33 років.

Учора в Українському домі було велелюдно і болісно. Відвідувачі виставки, закуті в півколо стендів, внутрішньо виборсувалися з проминулого відчаю, про який їм нагадували прості й суворі документи. Фото: активісти виносять пожитки з хати «куркуля», на них злякано дивляться троє малят... Текст: «Станом на 20 грудня 1932 року органами ДПУ УСРР «у зв'язку з оперативним натиском» було заарештовано 16 122 особи. Найпоширенішими видами «злочину» були опір вивезенню хліба і приховування хліба»... Текст: «Рева Микола Антонович, житель села Хильківка Полтавської області 1 травня 1940 року написав листа в ЦК ВКП(б) Й. Сталіну, де докладно розповів про 1933 рік, вважаючи, що «вождь народу» нічого про це не знає. М.Реву було засуджено до шести років позбавлення волі»...