Рідко хто з тих, хто вперше бачить її роботи, стримує захоплені емоції. Гонорові кіношники з «Мосфільму», котрі нещодавно знімали в Кам’янці-Подільському епізоди «Матроської тиші» і випадково натрапили на розгорнуту просто під стінами старовинного будинку її виставку, теж не шкодували щедрих епітетів. «Вязаные иконы, — записали подивовані москвичі у книзі відгуків, — вызывают у нас профессиональный восторг». Щоправда, до хору похвальних голосів інколи додаються критичні побажання майстринь «з бісеру» удосконалювати техніку в’язання. Тоді експресивна пані Надія без зайвих образ пропонує опонентам свої спиці: «Покажіть, будь ласка, як це робиться». А воно ніяк не робиться, бо за в’язання чогось подібного вручну ще ніхто не брався.

Про край Черемошу й Прута за останні півтора століття написано безліч малих і дуже великих — кількатомних — історичних та культурологічних праць, високо оцінених вітчизняними й зарубіжними фахівцями. Проте остання книга «Прикарпаття. Спадщина віків», котра щойно побачила світ під редакцією директора Інституту історії і політології Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника, доктора історичних наук Миколи Кугутяка, на тлі попередниць вирізняється обширнішим фактажем і європейським модерном.

16 липня 2005-го року під час традиційного масового сходження на Говерлу за участю Віктора Ющенка (вперше після отруєння) сталося кілька трагічних випадків, спричинених раптовим погіршенням погоди. Рясний дощ і майже безперервна громова канонада з моторошними феєрверками блискавок обрушилася на десятки тисяч підкорювачів найвищої української вершини, що вже почали спускатися вниз. Був серед них і кореспондент «УМ». Коли, промокнувши до нитки, ми, зрештою, досягнули турбази «Заросляк», то почули, що розряди небесного струму смертельно вразили двох чи трьох осіб, але нібито особистому лікарю Президента вдалося врятувати івано-франківського студента.

У товаристві прикарпатських журналістів Богдан Кучер стоїть дещо осібно. Точніше, не стоїть, а перебуває в якомусь нестандартному вимірі. Його, на диво, мало цікавлять місцеві сенсації про владців і міні-олігархів, що просочуються з поінформованих джерел; не інтригують розборки кримінальних авторитетів і тому подібне, що для нашого брата-репортера — як манна небесна. Богдан, навпаки, взявся орати складні духовні, мистецькі й культурологічні перелоги нинішньої надто суперечливої доби. При цьому частенько піднімає голову до неба. Не від гонору, боронь Боже! Каже, в небесах можна багато що розгледіти. І про це розповідає на обласному радіо в авторських програмах «Отчий світильник», «Пізнай в собі людину», «Золотий тік», «Щоб ми всі були одно». Спокійні інтонації його голосу умиротворяють радіоефір.
А ще пише (у його трактуванні — складає) і співає власні пісні. Не всі вони, звісно, вдаються так, як радив колись Кучерові-початківцю Володимир Івасюк, та чимало з них стали подією у вітчизняній естраді, зокрема «Колиска яворова», «Щасливого Різдва», «Хай добро вам сіється» і, поза сумнівом, — прославлений Василем Зінкевичем «Новий день над Україною».
Кучер-журналіст-поет-композитор-виконавець має дуже багато щирих шанувальників і не позбавлений уваги недоброзичливців. Це природні супровідники таланту — посередність у творчості не викликає інтересу й опору.
Про нього вже писали відомі автори, зазвичай орієнтуючись на високі духовні стандарти, в публікаціях «Служити Богові і людям», «Боюся загубити небо у собі»... Аби не повторюватися (за винятком одного-двох біографічних епізодів), пропоную Богданові дещо приземленіший політ думки, хоча розмову таки почали з його інтригуючої появи на світ.

Роботу над «Хронікою України» Роман почав ще на початку минулого літа і мав намір через рік покласти останній мазок на полотно. У розпал натхненного літа 2006-го ми зустрічалися з амбітним художником у ремонтній майстерні колишньої Богородчанської райсільгосптехніки, на «стапелях» якої і була змонтована основа його величезної картини розміром 30 на 5 метрів.

Його авторитет у судинній хірургії визнано давно. І не тільки в провінційних масштабах Прикарпаття. На хірургічний досвід Михайла Слободяна так чи інакше посилалися провідні вітчизняні (ще за СРСР) та зарубіжні автори у понад трьох десятках спеціалізованих підручників та монографій. Він і сам написав дві дисертації, проте до захисту руки так і не дійшли.

На стовбурі столітньої липи, що росте неподалік школи і дитсадка в селі Бринь, розташованому за 15 кілометрів від давнього Галича, ледь помітні контури якогось образу почали проявлятися ще 7 червня. Це диво надвечір побачили місцева селянка, йдучи в гості до знайомої, яка мешкає поруч, у будинку вчителів.

Багато літературознавців вважають іванофранківця Степана Пушика явищем у вітчизняній літературі. Вочевидь, так воно і є. І не в останню чергу завдяки тому, що письменник — рвучкий, беручкий, цілеспрямований і дуже непосидющий. «Я прожив надзвичайно цікаве життя, — написав він кілька років тому, — зустрічався і пив по чарці з президентами, прем'єрами, міністрами, дипломатами, мандрівниками, «губернаторами», пастухами на полонинах, лісорубами, трактористами... Сам був пастухом, їздовим, косарем, садівником, скотарем, солдатом, рахівником, економістом, журналістом, поетом, прозаїком, драматургом, есеїстом, критиком, перекладачем, редактором, безробітним, альпіністом, професором, мужем, батьком, дідом...»
«Та, мабуть, найкорисніше, що я зробив у житті, — нині зізнався Степан Пушик у розмові з кореспондентом «УМ», — із дитячих літ записував фольклор. Коли подорослішав, шукав його для своїх творів, а потім стільки зібрав, що мені вже треба було прожити десять життів, аби використати фольклорні запаси за призначенням. Назбиралося на десятки томів. Дещо підготував до друку, та бракує коштів. Мушу чекати кращих часів».
Серед усього цього розмаїття усної народної творчості осібно стоять приповідки «зі злим умислом».

На урочистостях були присутні, зокрема, перший віце-президент Національного олімпійського комітету Володимир Бринзак, «спортивний» міністр, віце-президент НОК Віктор Корж, міський голова Віктор Анушкевичус, керівники Федерації хокею України, а також відомий хокеїст В'ячеслав Завальнюк.

Не всім, звісно, випало на долю родичатися з відомими людьми, як це сталося з кандидатом технічних наук Уляною Скальською (дівоче прізвище — Головацька, з тих Головацьких, що й один із засновників «Руської трійці»), і не кожній українській родині судилося мати власний герб, проте, вважає дослідниця-ентузіаст, кожен може докопатися до найглибших коренів свого генеалогічного древа і дізнатися, чим займалися його предки хоча б століття-два тому. «Це неймовірно цікаво, — стверджує пані Уляна. — Коли я збирала матеріали для книжки про свого дідуся — отця-каноніка Антонія Казновського, знайомі дивувалися, куди я поділася, що мене ніде не видно? А я поринула у зовсім іншу епоху і ніби заново пережила казкові епізоди свого раннього дитинства. Переді мною, як у документальному кіно, із підсвідомості випливли тогочасні постаті, оселя доньки Миколи Лепкого — середнього брата Богдана Лепкого, дідусева плебанія (обійстя греко-католицького священика. — І.К.) із найдрібнішими деталями інтер'єру».