«Сьогодні у кіно спричиняють так багато болю жінкам і дітям. Це не просто садизм. Те ж саме я бачу на фестивалі тут. Усі фільми звертаються до теми покинутих людей. І треба задуматися — чому так? Чому у молодих кінематографістів так часто виникає образ покинутої дитини чи підлітка?» — французький режисер, голова міжнародного журі 39–ї «Молодості» Тоні Гатліф ділиться враженнями від побачених дебютних робіт. Дійсно, від першого дня найвідомішого українського кінофестивалю, від перших конкурсних короткометражних робіт глядача занурили в атмосферу безвиході та з’ясування стосунків.

«Перепрошую, але через травму я не зможу так гарно грати, як міг би», — Маркус Васмайєр сідає за стіл і починає розминати пальці на струнах цитри. Ще один інструмент, на якому грає знаменитий німецький гірськолижник, дворазовий олімпійський чемпіон 1994 року в гігантському слаломі та супергіганті, чемпіон світу 1985 року, — скрипка. Для своїх прихильників колишній спортсмен навіть записав спеціальний альбом «Різдво в Шлірзее» з традиційною для Баварії музикою в його виконанні.

Із всебічно розвиненим лижником ми познайомилися на території етнографічного музею архітектури, побуту та зимових видів спорту, створеного ним самим. «Український тиждень», що відбувався тут місяць тому, став першим міжнародним фольклорним фестивалем у музеї Васмайєра.

Так повелося, що кінофестиваль «Молодість» багатий не тільки кінодобірками, а й майстер–класами, презентаціями проектів та професійними дискусіями. Цього року одна з тем, на якій організатори сфокусували свою увагу, стала «Копродукція», точніше «Перспективи європейської копродукції для України».

Шум ззовні викликає асоціації зі штурмом ворожої, бо неприступної фортеці: у кінотеатрі «Київ» показують фільми конкурсної програми короткометражок та студентських робіт, а глядач ломиться наче на показ розрекламованих фестивальних фільмів. «Якщо ти звідси вийдеш, то сюди вже не зайдеш. Я тобі обіцяю — на твоє місце знайдеться бажаючий сісти», — контролер на виході попереджає хлопця, якому припекло поговорити по телефону за дверима. Шум ззовні звучить як підтримка попередження.

Якщо осінь зараз у більшості з нас асоціюється з легким сумом і не завжди потрібним самозаглибленням, то у наших предків на такі рефлексії часу не було. Адже осінь в українській традиції — це пора весіль: від Покрови (14 жовтня) і до Пилипівського посту (28 листопада). А де весілля — там весело. Про це цієї осені вирішили нагадати учасники мистецького проекту «Моя Україна. Берви» — Фонд «Україна 3000» та агенція «Арт Велес», підготувавши для нас подвійний диск народних пісень «Українське весілля».

Не помилюся, якщо назву ці імена найбільш впізнаваними в аргентинській літературі. Хорхе Луїс Борхес і Хуліо Кортасар — про них знає будьякий громадянин світу, який претендує називатися освіченою людиною. Саме на це робить ставки Аргентина, яка наступного року буде почесним гостем Франкфуртського книжкового ярмарку. «Наш уряд започаткував програму, спрямовану на підтримку перекладів аргентинських авторів на інші мови. Серед ста обраних творів на цей рік є два українські переклади», — повідомила почесний посол Аргентини в Україні пані Ліла Ролан Васкес де Муан у понеділок на презентації перекладів Борхеса та Кортасара.

Тим, хто цікавиться літературою та її світовими тенденціями, добре відома програма французького посольства у сприянні видавничій справі в Україні «Сковорода». З 1992 року французи опікуються популяризацією свого слова — як художнього, так і наукового, підтримуючи видання своїх книжок українськими видавцями. Для ще більшого заохочення вони заснували спеціальну премію для наших перекладачів. Днями премію ім. Григорія Сковороди вручали вже в сьомий раз.

Донедавна я часто переймалася питанням: «Чому українці не люблять Україну?». Відповідь, яку й так інтуїтивно намацала кілька років тому, почула в автобусі, що віз із Києва до Мюнхена групу музикантів та народних майстрів: «Щоб стати українським патріотом, треба виїхати за кордон». Певно, звідти, здалеку, якось чіткіше вимальовуються обриси барокової церкви, синішим здається небо, ріднішою — батьківська культура. Усі ці відчуття зароджуються на тлі здорового патріотизму європейців: варто лише раз глянути, як вони бережуть свої хати XVI століття, пишаються талановитими композиторами, художниками, письменниками і з гордістю носять свої кілти чи вишивані сорочки.

Той автобус з артистами мчав нас до Шлірзее, невеличкого баварського села, захованого в обіймах Альп, на «Тиждень української культури». Дійство мало відбутися в етнографічному музеї олімпійського чемпіона 1994 року Маркуса Васмаєра з музикою, співами й танцями від «Хореї козацької» й «Гуляйгорода», ляльками–мотанками, тканими килимами й глиняними горщиками від народних майстрів.

Можливо, моїй візаві не сподобається читати про це, але правди ніде діти: краса Дарини в першу мить просто збиває з пантелику і плутає думку. Під час розмови з нею не можеш відвести погляду від прекрасних мигдалеподібних очей. Краса цієї дівчини тим більше вражає, що доповнюється позитивною відкритістю і гарними манерами. Що сказати — генетика: батьки — відомі актори. Але Дарина обрала для себе професію співачки. Хоча для підтримки сімейного бренду бере участь у двох театральних постановках компанії «Бенюк і Хостікоєв».

Зіткнути лобами старе й нове — ідея не нова, але модна. Наскільки вона може бути ще й цікавою — залежить від концепції і артефактів. Так, ідеологи проекту «Відеостіна», представленого у Київському музеї російського мистецтва, залучили собі в помічники новітні технології, які за мить можуть нас перенести за тисячу кілометрів від дому.