У нацистському концтаборі Заксенхаузен, що в берлінській околиці Оранієнбург, загинуло майже 100 тисяч людей різних національностей. Сьогодні на теренах колишнього концтабору є музей. Багато держав, громадяни яких були силоміць відправлені на той світ із цієї «фабрики смерті» або ж мордувалися тут, встановили меморіальні дошки на місці, де був Заксенхаузен. У листопаді 2004 року таку дошку встановила й Українська держава. Утім досі широкий загал в Україні майже нічого не знає про ув'язнених і закатованих у Заксенхаузені земляків — і червоноармійців, і вояків та ідеологів національно-визвольної боротьби.

Тисячі людей в Україні хотіли б дізнатися про долю своїх рідних, замордованих радянською системою. За що все ж таки вони були засуджені? Коли і як здійснений страшний вирок? Де поховані їхні останки? Чи залишилися десь в архівах листи, фото? На ці питання частково дає відповіді державна серія книг «Реабілітовані історією», започаткована в Україні 15 років тому, а презентована лише цього мiсяця.
У Великому залі історичної секції Національної Академії наук на вулиці Михайла Грушевського зібралися знані історики й політологи, голови обласних редколегій серії, представники Міністерства освіти й Академії педагогічних наук, співробітники архіву Служби безпеки України, журналісти. Шкода, не було детективів, хоча б приватних. Адже розплутати звивистий сюжет про шляхи і долю документальної пам'яті про українських репресованих під силу, мабуть, тільки шерлокам холмсам.

Якось американський письменник Дж. Шульц зустрів дивного індіанця, вбраного в жіночий одяг і з причесаним по-жіночому волоссям. Він шив і пряв, і ніхто з родичів не визнавав його за мужчину. Виявилося, що цей дядечко свого часу не склав іспиту ініціації. Отже, «не став мужчиною». Слово «ініціація» в перекладі з латинської означає «посвячення». Всякий, хто читав книги про екзотичні країни, знає, що серед тубільних народів Америки, Африки, Австралії, Океанії з настанням зрілості молоді люди мали пережити особливі обряди, щоб стати повноцінними членами громади і племені. При цьому юних індіанців, австралійців, папуасів змушували голодувати, били до крові, не давали спати. Лише продемонструвавши свою мужність і стійкість, юнак визнавався дорослим, повноправним мужем-воїном, захисником свого племені. Коли ж не витримував ритуальних випробувань, то на все життя залишався для співплемінників «дитиною» чи «жінкою».
Подібні обряди були і в наших давньослов'янських предків. Відтворити їх можна за свідченнями етнографії, фольклором (зокрема, чарівними казками, легендами, епічними творами), мовою, де «запечатана» історія народу. А також за даними парубоцьких і ремісничо-цехових посвячень словаків, поляків, чехів, українських козаків.

1983 року комуністичний режим у СРСР, як і впродовж півстоліття до того, вперто відмовлявся визнати злочин геноциду, вчиненого ним проти української нації. Відгородившись залізною завісою від цивілізованого світу, маразматичні кремлівські вожді сподівалися на те, що їм назавжди вдалося поховати правду. В Україні про трагічні 50-ті роковини Великого Голоду офіційно не згадали жодним словом, а люди в полоні страху перед владою говорили про нього хіба що пошепки. Натомість ця тема фігурувала у документах ЦК КПУ, що до розвалу СРСР і проголошення незалежності України зберігалися під грифом «таємно». Таємне раніше чи пізніше стає очевидним. Так сталося і з документом, датованим 23 лютого 1983 року.

Рік, що розпочався, в історії української державності відзначений двома ювілеями: у червнi виповнюється 100 років від дня народження Романа Шухевича, а 14 жовтня, на Покрови Пресвятої Богородиці, святкуватимуть 65 років Української Повстанської армії.

До 5 березня 1950 року, коли в Білогорщі під Львовом пролунали фатальні постріли, ім'я генерал-хорунжого Тараса Чупринки (бойове псевдо Романа Шухевича) вважалося живим символом нескореності національно-визвольної боротьби на західноукраїнських землях. Під проводом свого головного командира Українська Повстанська армія спершу у відкритих боях, а потім невеликими підпільними групами чинила впертий опір найчисленнішим на той час у світі сталінським збройним силам. І цей відчайдушний спротив тривав набагато довше, ніж основний період Другої світової війни.
Згодом досвід успішних бойових операцій УПА та методи конспіративної роботи на окупованій території стали еталонними для керівників національно-визвольних змагань у різних кінцях планети. За життя військовий талант Романа Шухевича відзначено найвищими повстанськими нагородами — Золотим Хрестом заслуги та Золотим Хрестом бойової заслуги I класу. Проте в загальнонаціональних масштабах ця визначна постать і на шістнадцятому році незалежності залишається маловідомою і непошанованою згідно із заслугами. Аби виправити прикру історичну помилку, депутати Івано-Франківської обласної ради наприкінці минулого, 2006-го, року звернулися до Президента Віктора Ющенка з проханням присвоїти Роману Шухевичу до його 100-літнього від дня народження ювілею звання Героя України.
Свій скромний рядок у життєпис Шухевича-Чупринки вписав й івано-франківський письменник, уродженець Росiї Геннадій Бурнашов. Яким побачив головного командира українських повстанців росіянин за національністю, з'ясовуємо у розмові з дослідником.

За легендою, греки перемогли войовничих жінок на ріці Фермодонт у Малій Азії, посадили полонянок на кораблі й верталися додому. Дорогою амазонки перебили своїх «переможців», повернули кораблі до берегів Скіфії, як звалася колись Україна, й висадилися в районі Меотиди, тобто Азовського моря. Тут войовниці зайнялися грабуванням скіфів. Ті підіслали до амазонок своїх юнаків. Скіфські красені покохалися з войовницями, і від такого шлюбу народився народ савроматів, жінки якого продовжили спосіб життя амазонок.

З іменем князя Аскольда сучасні історики пов'язують період бурхливого збирання слов'янських племен довкола Києва. Ця політика врешті привела ці племена до об'єднання у Київську державу в наступному, десятому, столітті. Хоча в літописах Аскольд і Дір майже завжди діють разом, багато дослідників не вважають їх співправителями. Можливо, вони були братами з великою різницею у віці. Значна частина дослідників вважає, що Аскольд княжив у 40—60-х роках, а Дір був його наступником і княжив до початку 80-х років ІХ століття. Інші вчені вважають Аскольда нащадком Діра, і саме зі смертю першого пов'язують зміну правлячої династії у Києві.
Як би там не було, але Аскольда вважають першим київським князем-християнином. І віруючі, які полюбляють читати стародавні книжки, хотіли б, щоб Церква його канонізувала як святого. Вони твердять, що за 130 років до князя Володимира Аскольд уже приніс християнство до столиці Русі.

Нещодавно віце-прем'єр із гуманітарних питань Дмитро Табачник ошелешив українське суспільство цинічною фразою: «Нельзя вести культурную политику только в интересах узкого слоя украиноязычной интеллигенции, которая просто боится конкуренции во всем». Доктор історичних наук, автор двох дисертацій про репресії в Україні в 1920—40-х роках не може не знати, де тоді поділася українська інтелігенція і хто працював у ЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. Мав би знати й про долю ближчої за часом української інтелігенції — шістдесятників.
Зараз справляємо «Різдвяних Василів» — поминаємо Стуса, який загинув у концтаборі у віці 47 років; Симоненка, якого побили міліціонери, і він помер у 28 років; Чумака, розстріляного у 18 років. Наведу лише один приклад: із того, що написав у останні п'ять років свого життя вдруге ув'язнений Василь Стус, збереглося лише 45 листів до рідні та 16 дрібно списаних клаптів, які тепер публікуються під назвою «З таборового зошита». Про долю збірки «Птах душі», де мало бути близько 300 віршів і стільки ж перекладів, російська влада відповідає вдові та синові, що «з ліквідацією табору всі папери знищені». Я читав цю збірку в лютому—березні 1984 року, коли сидів зі Стусом в одній камері, але через тяжкий фізичний свій стан не спромігся вивчити жодного з віршів, написаних верлібром. Досі картаю себе за це. «Творчість Василя Стуса — дерево з обрубаною вершиною», — каже Михайлина Коцюбинська. Знищення Стуса — злочин російського імперіалізму проти української культури.
Тим часом Леонід Бородін, останній співкамерник Стуса, а нині — головний редактор журналу «Москва», опублікував усе, що написав у неволі. Чому б тепер віце-прем'єрові на державному рівні не звернутися до російських властей, щоб старанніше пошукали рукопис Стуса? Хай спитають пермських кадебістів Афанасова, Ченцова, Василенкова. Хай сам запитає пана Василя Ільківа, який ще недавно працював у СБУ. Хай пообіцяє велику винагороду тому, хто, може, не спалив рукопис, а приберіг його до ліпших часів. Адже такі випадки траплялися. Наприклад, один кадебіст спалив тільки перших 25 сторінок спогадів Бориса Антоненка-Давидовича, а решту згодом продав родині за 1000 доларів.
Але пан віце-прем'єр зацікавлений не у зміцненні конкурентоспроможності української культури щодо рідної йому російської, а якраз навпаки, в подальшому її ослабленні. Так, Дмитро Табачник, наприклад, вважає за непотрібне дублювати фільми українською мовою, бо це, бачте, економічно не вигідно.
Iз цієї нагоди саме в ці дні годиться згадати, що 35 років тому, 12 січня 1972-го, в Україні здійнялася нова хвиля арештів української інтелігенції.

Власне, дніпродзержинці називали себе земляками Брежнєва в усі часи. Однак, поклавши руку на серце, це їм вдавалося швидше завдяки тому, що, так би мовити, конкурент — село у Курській області Росії, яке прибрало собі назву Брежнєво, не сприймався спроможним тягатися з-понад стотисячним містом. А ще тому, що документів на підтвердження точної дати і місця народження Брежнєва не збереглося.