Під час святкування Дня Перемоги в Сімферополі влаштували українофобську акцію, яка розпалювала міжнаціональну ворожнечу. Екстремістський всекримський рух «Російська єдність», заручившись підтримкою Міжнародного медіа–клубу «Формат–А3», створеного московськими журналістами для підтримки творчих і ділових зв’язків із колегами з незалежних пострадянських країн, 7 травня безкарно організував у кінотеатрі «Космос» публічний показ забороненого до прокату в Україні російського фільму «Ми з майбутнього–2».

У жіночих розмовах часто можна почути скарги, що сильній жінці нереально знайти чоловіка. «Хоч би раз я побачила ситуацію, коли відомій жінці вручають нагороду, після чого журналісти підходять не до неї, а до її чоловіка, чоловіка відомої жінки», — мріяла недавно Оксана Забужко. Саме така ситуація склалася у тандемі Руслана Лижичко — Олександр Ксенофонтов. 15 років він ховався у тіні дружини, ніколи не бив себе в груди, заявляючи, що це він пише Руслані всі пісні та що це він зробив з неї переможницю «Євробачення». У 90–х роках у Львові про Руслану ніхто не знав, тоді як Олександра та його гурт «Клуб шанувальників чаю» слухали масово. Тепер Ксенофонтов вирішив реанімувати свою групу і днями презентував у столиці відновлений проект.

Четвертий рік поспіль Космач, що на Косівщині, славиться так званим міжнародним фестивалем «Великдень у Космачі». Перші два рази на травневі свята у гуцульський край з’їжджалося стільки люду, що яблуку ніде було впасти. Приручили фестивальників київські організатори Наталя Лещенко та Валерій Гладунець. Вони настільки точно продумували програму, запрошуючи кращі колективи України, що спраглим до гуляння меломанам годі було відійти від сцени упродовж дня і ночі. Звісно, не обходилося і без місцевого колориту. Гуцули одягали святкові строї, грали на трембітах, рогах, дримбах, співали сороміцьких співанок. І не тільки на сцені. Артиста з народу можна було перестріти будь–де — в магазині, на стадіоні — і попросити, щоб навчив свого ремесла. Цьогоріч на 1—2 травня я за інерцією подалася у Космач, сподіваючись, що поталанить і з музикою, і з гуцульськими жартами. Але вже від першої картини, яку вздріла у Космачі, схопилася за голову.

Відновлення історичних періодів становлення нашої держави стало модним, а подекуди вигідним бізнесом. За останні роки в усіх на слуху розмови про куточок української природи, архітектури та побуту «Мамаєва Слобода» на Відрадному в Києві, Музей трипільського поселення в селі Легедзине на Черкащині, Етнографічний музей із першою паперовою фабрикою XVII століття у Радомишлі на Житомирщині, етнографічний комплекс «Українське село» у Бузовій на Київщині. Минулої суботи у Копачеві Обухівського району, за 34 км від столиці, відкрили «Парк Київська Русь», де планують побудувати стародавній Київ XI—XIII століть, яким він був за княжих часів.

Президент «Слов’янського фонду», автор проекту «Парк Київська Русь» Володимир Янченко каже, що відновить образ дитинця в масштабі один до одного. «Працюємо з археологами, архітекторами та істориками. За науковими даними склали генеральний план дитинця, керівником якого був один із найкращих фахівців із вивчення стародавнього Києва Костянтин Гупало. На мапі перед нами відкривається стародавній Київ, який створив Володимир Хреститель у Х столітті на території 10 га, — розповів Янченко. — Це багаторічний проект, будівництво якого розраховуємо закінчити у 2017 році. На створення княжого міста витратимо 350 млн. доларів. На сьогодні зробили невелику частину із запланованого: побудували огорожу, поставили вишки, насипали вали».

22–річний піаніст із Чернігова Денис Жданов — перший українець, який став лауреатом 54–го міжнародного музичного конкурсу Maria Canals de Barcelona. Своєю майстерною грою він перевершив росіянку Ольгу Козлову, яка взяла друге місце, і фіна Марка Хілпо, власника третьої премії. Узагалі на конкурс Maria Canals de Barcelona було подано 160 заявок, а відібрали 91 учасника з 26 країн.

Минулої п’ятниці пізно ввечері на сайті Кабінету Міністрів вивісили повідомлення про те, що «віце–прем’єр–міністр з гуманітарних питань Володимир Семиноженко дав доручення Міністерству культури і туризму проаналізувати правове поле, пов’язане з виконанням закону про кінематографію, яке викликає справедливі нарікання». «Пріоритетом має бути якість того, що ми дивимося. Тому наша мета — конкурентоспроможний український культурний продукт та можливість глядача обирати кіно за своїми інтересами», — йдеться у дорученні Володимира Семиноженка. Віце–прем’єр–міністр України та міністр освіти і науки Дмитро Табачник не вперше заявляють про те, що не вдоволені українським дублюванням. І очевидно не стільки якістю, скільки самим фактом його існування.

Днями в Москві компетентне журі на чолі з відомим російським композитором Ігорем Крутим із 125 претендентів із різних країн відбирало артистів, які візьмуть участь у Міжнародному конкурсі молодих виконавців популярної музики «Нова хвиля — 2010». Восьмий рік він проходитиме у курортному латвійському містечку Юрмала з 27 липня по 1 серпня. На пісенний кастинг «Нової хвилі–2010» від України їздили дует Stereo (Еріка і Стас Шурінс), Goya, Майк Бейс, Оксана Комар, Кирило Туриченко, Ірина Крістініна, Женя Мільковський, гурт «Антитіла», а також Іван Березовський, Тетяна Ширко та жіноча естрадна формація «Пающіє труси». Троє останніх ввійшли до фіналу конкурсу. До речі, лише Україну і Росію представлятимуть по три учасники. Решта країн, а це Азербайджан, Вірменія, Білорусь, Болгарія, Бразилія, Ізраїль, Китай, Казахстан, Фінляндія, Естонія і Латвія, відправлять у Юрмалу по одному учаснику.

У журналістській практиці є один вельми цікавий аспект — це допрем’єрні перегляди фільмів. Перед тим як нове кіно, з прокату якого очікують «збити» добру касу, пустять по кінотеатрах, у найкращому кінозалі столиці для преси і гостей, здебільшого зірок шоу–бізнесу, влаштовують спеціальний сеанс. Журналісти, які пишуть про це, звикли до помпезних вечірок на честь виходу чергового «Гаррі Поттера» чи відкриття фестивалів німецького, іспанського та польського кіно. Але такої метушні, яка була навколо «Втомлених сонцем–2. Предстояння», в Києві точно не було.

Третій рік поспіль 23 квітня, у Всесвітній день книги, брати Капранови зі своєю командою збираються на Контрактовій площі біля Могилянки, щоб звідти розпочати автопробіг на підтримку української літератури. По центру стоїть горбатий «Запорожець» зеленого кольору з колонками. Поруч Дмитро Капранов у мікрофон розповідає, що за день 23 квітня і чому його треба святкувати. «Це свято читачів, письменників і тих, хто хоче стати читачем. Цю акцію ми проводимо для того, щоб люди звернули увагу, що Україна — єдина держава, яка на офіційному рівні не святкує Всесвітній день книги. Щоб вирішити цю проблему, вдаримо автопробігом по безкнижжю та нехлюйству!» — каже Капранов. Його брат Віталій додає: «Ми протестуємо проти введення ПДВ на книжки.

Наступного року Україна відзначатиме 120–річчя з дня народження поетичного генія ХХ століття Павла Тичини. Зрозуміло, що на святкування ювілею годилося б виділити кошти з державного бюджету. Книговидавці перевидадуть збірки Тичини, по школах і вишах пройдуть тематичні вечори, присвячені цій величній постаті в літературі, у будинках культури відбудуться концерти, на яких виконуватимуть десятки пісень на слова поета. Люди, які особисто були знайомі з Павлом Григоровичем, згадуватимуть, якою людиною він був, що казав, як жив. «УМ» принагідно вирішила теж долучитися до підготовки святкування ювілею і вирушила в село Піски Бобровицького району на Чернігівщині, де народився Павло Тичина.

Рідний край для Тичини став провідною музою в ранній період його творчості. Можна роками вивчати поезію зі збірок «Сонячні кларнети» та «Замість сонетів і октав», але якщо не вдихнеш повітря, яким дихав поет, не походиш по землі, яка його зростила, так і не відчуєш вповні, що хотів сказати автор. У вікіпедії знаходжу інформацію, що у Пісках з 1981 року працює Музей Тичини. По трасі Київ—Прилуки стоїть інформаційна таблиця «Піски. Муз. П. Тичини. 10». Повертаємо на бічну дорогу і за кілька хвилин їзди відкривається неначе писанка село, з майданом, церквою, а поруч, на вул. Тичини, 4, красується біленька хатина під стріхою з колодязем, де багато років тому жив малий Павло. Зайшовши на подвір’я, по якому босоніж бігало 13 дітей дяка Тичини, дізнаюся, що все, про що я заздалегідь прочитала, брехня. Ніякого Музею Тичини не існує. У Пісках працює Музей історії села, до складу якого входить хата–садиба Тичини та кімната в сусідньому будинку, присвячена поету.