Містечок з назвою Золочів в Україні щонайменше два: на Львівщині й на Харківщині. Основна різниця між ними, очевидно, та, що у галицькому Золочеві є старовинна фортеця, збудована на початку XVII століття. «Так склалося історично, що землі Західної України були своєрідною буферною зоною у XVII столітті між мусульманським Сходом і християнською Європою, — пояснює завідувач відділом східних культур музею–заповідника «Золочівський замок» Тетяна Олейнікова. — На цих теренах збереглося дуже багато оборонних споруд — замки, вежі, монастирі. Для вихідців зі Східної України це диво. Хоча вони мають свої оригінальні пам’ятки, яких немає на західних землях». Кілька років тому склалася традиція безплатно возити сюди дітей з Центральної і Східної України під час канікул на екскурсії. На жаль, останнім часом ця добра справа чомусь не підтримується.

Візит Президента України до Ізраїлю, що розпочався вчора, наші державні служби готували коротко, але активно. Навіть почали боротися з антисемітизмом. Позавчора в Службі безпеки України на приурочений до поїздки глави держави «Круглий стіл» із проблем протидії проявам ксенофобії та розпалювання національної і релігійної ворожнечі в Україні зібралися представники керівництва СБУ, Генеральної прокуратури та міністерств — внутрішніх і закордонних справ, а також чільники єврейських спільнот. Частина песимістично налаштованої громадськості переконана, що започатковані державні заходи для подолання ксенофобії припиняться із завершенням візиту. Очевидно, тоді затихне й галас проросійськи налаштованих представників єврейських організацій про «відродження нацизму в Україні», теж приурочений до важливого візиту?

Завтра відзначається Всесвітній день діабету. Напередодні цієї дати варто згадати, що в нашій країні живе понад мільйон людей з цукровим діабетом (два відсотки мешканців). Упродовж останніх п’яти років рівень захворюваності на цю недугу в Україні зріс у півтора раза. Долучившись до спільноти діабетиків у дорослому віці, людина може доволі швидко навчитися не допускати різкого погіршення свого стану, контролюючи раціон, емоції та фізичне навантаження. А от дітям набагато важче дотримуватися спеціального режиму, особливо коли всі у класі ласують цукерками або ж на цілий день вирушають на екскурсію. Змінити ситуацію на краще можуть школи діабету, які почали з’являтися в Україні останніми роками. На сьогодні їх налічується близько двохсот.

Українська історія останніми роками впевнено виходить на державний і навіть міждержавний рівень. Уперше темою особливої уваги керівництва країни стали страшні й величні віхи на шляху до свободи — Батурин, Крути, Голодомор, Великий терор, УПА, рух за права людини українських дисидентів. Нарешті, національною заповідною територією стали Биківнянські могили. Почав діяти Український інститут національної пам’яті. Постало питання загальнодержавного реєстру імен загиблих від Голодомору 1932—33 років. Починає вимальовуватися гідний пам’ятник жертвам геноциду. Уперше на державному рівні вшановано вояків Української Повстанської армії, а головнокомандувачу УПА Роману Шухевичу посмертно присвоєно звання Героя України. Українці давно прагли цього, боролися за це і гинули, поодинці й організаційними чи місцевими спільнотами намагалися докричатися до світу й нагадати йому правду про свій народ. І час прийшов! Обраний народом Президент вольовим зусиллям вивів національну пам’ять на найвищий щабель державних цінностей.

89–річний Євген Стахів майже щороку приїздить з Америки в Україну. Найбільше він полюбляє Донеччину, адже в роки Другої світової війни очолював там українське підпілля, що боролося за вільну Україну «без Гітлера й Сталіна». Цьогорічна подорож також не обійшлася без відвідин Донецька. «Я вважаю, що то найважливіша територія України, — каже пан Євген. — Чи є вибори, чи немає, але Донбас залишається індустріальним серцем України».

Минулої суботи до Биківнянського лісу заїхало багато авто з затемненими шибками. Був військовий оркестр, хлопці з Президентського полку і кілька десятків цивільних, переважно польськомовних, з букетами білих і червоних квітів. Та ще кільканадцять фотокорів, кілька хлопців з телекамерами. В ямі за великим хрестом — повно домовин. У них, за словами організаторів, поскладали останки близько двох тисяч людей, розстріляних тут у 1937—1941 роках енкаведистами, щоб перепоховати їх із почестями. На домовинах розпростерли державні прапори Польщі й України... Траурний мітинг, на якому виступили секретар української Державної міжвідомчої комісії у справах увічнення пам’яті жертв війни та політичних репресій Віталій Казакевич і генеральний секретар Ради охорони місць пам’яті боротьби та мучеництва Польщі Анджей Пшевозьнік. Молитва католицьких священиків, гімни України, потім Польщі, військовий салют... Усе ж було дивно: такий важливий міждержавний захід, а чомусь не видно представників української влади, працівників Українського інституту національної пам’яті, директора Національного заповідника «Биківнянські могили». З високих осіб — лише Посол Республіки Польща в Україні. І ніяких офіційних заяв, прес–конференцій, публічних обговорень і виставок.

18 жовтня 2007 року Міністерство культури і туризму України, «йдучи назустріч проханням громадськості», відкликало свого листа до Київської міської ради щодо передачі храму Спаса на Берестові у користування УПЦ Московського патріархату. Прохань справді було багато — і публікації в пресі, і відкриті листи до Президента з підписами найшановніших науковців і громадських діячів. Відтак церква Спаса залишається у складі Національного Києво–Печерського історико–культурного заповідника, у віданні якого перебувала й раніше.
Сьогодні Київрада має розглядати претензії Московського патріархату на інші споруди Національного заповідника: сторожку при вході до Нижньої лаври (саме з неї черговий пожежник–охоронець зафіксував номери машин і прізвища робітників, які розбирали лаврські ворота) і будівлю Державної історичної бібліотеки України, де зберігається понад 85 тисяч книг та півмільйонна картотека матеріалів з історії міст і сіл України.

Українська влада протрималася у Медвині майже місяць. Здається, небагато, якщо не враховувати, що в довколишніх селах уже господарювала влада радянська, яка і це село, котре проголосило себе республікою, тримала в облозі. Не нам, нинішнім, судити, чому кремезні й розумні чоловіки з Медвина та тисяч інших волелюбних сіл у 1918–му не об’єдналися у війську Української держави, а запекло боронили свій маленький життєвий простір.

У неділю наше сприйняття України трохи змінилося. Адже вперше на дер­жавному рівні були урочисто вшановані борці за її свободу. А головнокомандувачу УПА Романові Шухевичу указом Президента присвоєно звання Героя України (посмертно). 12 жовтня Віктор Ющенко видав указ «Про відзначення 65–ї річниці створення УПА», яким передбачено не лише проведення тематичних виставок та лекцій з історії українського визвольного руху, а й заходи для поліпшення соціально–побутового і медичного обслуговування його ветеранів, вивчення їхніх повсякденних потреб, надання адресної матеріальної допомоги.

Тільки–но стало відомо, що Музей Великої Вітчизняної війни відкриває в середині жовтня виставку «Ми стали волі на сторожі. Ніл Хасевич: відомий і невідомий», газета «Обзор» у номері за 4 жовтня 2007 року вмістила статтю без підпису «Власти разделили ветеранов». У ній представник парламентського комітету у справах ветеранів ВР V скликання Петро Цибенко називає заплановану експозицію «оскверненням музею» і «пострілом у спину 15 мільйонам членів ветеранських організацій в Україні». По–перше, дивно, що серед 47–мільйонного українського народу майже третина — це ветерани війни, що закінчилася понад 60 років тому. По–друге, як може осквернити столичний музей розповідь про українського художника світового рівня, учасника 35 виставок, у тому числі й міжнародних, 100–річчя якого урочисто відзначалося два роки тому. Дипломна робота «Святий Володимир» у Варшавській академії мистецтв відкривала перед митцем широкі обрії. А він повернувся до рідного волинського села Дюксин, учителював, ставив з дітьми п’єси українських класиків. Співав у церковному хорі і малював ікони (у 1943 нацисти спалили церкву в рідному селі, де були й образи роботи Хасевича). Вивчав українські шрифти і вималював «Буквар». Мріяв створити Волинську школу художників...