Полюбляючи «житейські історії» з телесеріалів, ми часто не замислюємося, що ОУН і УПА — це не лише політика, а й сотні тисяч людських доль, мрій, прагнень. І найвищих «порухів душі», як сказав би поет, — надзвичайно красивих вчинків, красивих життів. І красивих смертей. Вважаю за обов’язок познайомити читачів з історіями, записаними з розповідей захисників нашої Вітчизни — воїнів УПА або очевидців боротьби. Думаю, вони варті не одного телесеріалу.

Сергієві Каліщуку в жовтні «стукне» 82 роки. Якщо від них відняти 65 (стільки виповниться на Покрову Українській Повстанській армії), залишиться сімнадцять. Саме в цьому, далекому від зрілості, віці він уже був там, де була більшість його національно свідомих ровесників і земляків. Ще з 1941–го молоді хлопці збирали зброю та амуніцію, квартирували склади, проходили бойові вишколи, готувалися до своєї війни, української. Вони були великими романтиками і не меншими патріотами своєї землі, аніж ті, хто воював по інший бік барикад. Сергій Каліщук — сотенний «Сурмач» — служив у підпорядкуванні «Рудого» (Юрій Стельмащук, командир групи «Турів» УПА «Північ», розстріляний у жовтні 1945–го). Із дому «Сурмач» пішов у 1941–му, а повернувся у 1961–му — після таборів і тюрем. Навіть у колгосп у рідному селі його працювати не взяли...

Суперечка сучасних політичних сил довкола визнання Української Повстанської армії воюючою стороною у Другій світовій війні викликає у знаючих людей іронічну посмішку. Бо переговори з цією армією вели не тільки Німеччина та СРСР, а й поляки, угорці та інші сусіди. Доводити, що УПА воювала, все–одно що доводити, що сонце світить.
Добре озброєна, морально стійка, вихована в умовах жорсткого підпілля та конспірації, Українська Повстанська армія контролювала значну частину України, протистоячи двом найбільшим агресорам у світі — гітлерівській Німеччині та сталінському СРСР.
Щойно знятий документальний фільм у десяти частинах «Собор на крові» перевертає уявлення пересічного українця про унікальну у світовій історії партизанську боротьбу, яка тривала з 1942–го по 1953 рік. Недарма президент Франції маршал Шарль де Голль заявив, що якби мав таку армію, як УПА, нога окупанта ніколи не топтала б його рідну країну. Методи партизанської війни українців дотепер вивчають військові спеціалісти і з успіхом застосовують на практиці. Наприклад, у тій же Чечні.
Чому ж армія, яка протистояла найбільшій і найжорстокішій імперії світу — СРСР — протягом довгих восьми років після завершення Другої світової війни, так мало шанована у себе вдома? Відповідь проста: вже один факт її існування — смерть усіляким меншовартісним теоріям про українців з боку агресивних сусідів.
Совєтська та польська ідеологічні машини, які завжди претендували на наші землі, зробили максимум, аби спотворити справжню суть та історію цього визвольного руху. Але історична справедливість бере гору. І з кожним роком ми дізнаємося дедалі більше правди про Українську Повстанську армію.

Щойно в ужгородському видавництві «Ліра» побачила світ книжка Таміли Висіцької «Опришки: легенди і дійсність». Вона унікальна вже тим, що це перша солідна монографія на тему закарпатського опришківства. Але ще разючішими є висновки хустської авторки про те, що опришки — не народні герої, а звичайні кримінальники. Що ж, це цілком у дусі сучасного розвінчування міфів. Але чи насправді все так однозначно, спробували розібратися ми, уважно дослідивши книжку Таміли Висіцької.

У свідомості багатьох людей, вихованих при комуністичному режимі, життя Миколи Островського ототожнювалося з життям літературного героя з роману «Як гартувалася сталь» Павки Корчагіна. Та минуло лише якихось 16 років після розвалу Радянського Союзу, й ім’я людини, яка була прикладом мужності для багатьох поколінь, майже забулося. Тодішні ідеологи, створюючи міф про сильного духом комсомольського ватажка, відважного комуніста, старанно маскували і сфальсифікували багато моментів у біографії письменника. І лише тепер з’явилася можливість пролити світло на деякі «білі плями» в життєписі Миколи Островського.

Що принаймні значна частина влаштованих Луганською обласною радою заходів iз приводу начебто 65–річчя заснування підпільної організації в Краснодоні носила характер саме істеричний, вказує хоча б заява голови представницького органу Валерія Голенка. Виступаючи на одному з фінальних мітингів «програми», він добазікався до того, що, мовляв, «якби жили ці хлопці в ранні християнські часи, їх назвали б святими або мучениками». Присутній на тій же трибуні луганський митрополит Іоанікій тактично промовчав...

У середині двадцятих років минулого століття у Рівному, переповідають, діяв кінотеатр, що користувався великою популярністю у городян. Але під його дахом показували не лише кіно — заклад був «дахом» для розвідувального пункту. Тут збиралася інформація, через нього проходили агенти, яких засилали на радянську територію, координувалася їхня робота.

Якимось дивним чином кілька населених пунктів, що розкинулися вниз за течією Дністра за півтора десятка кілометрів від княжого Галича, у давнину «поріднилися» назвами з демонічними силами — Чешибіси, Чортополь, Вовчків. Щоправда, цю, з християнської точки зору, недоречність у часи пізнього середньовіччя вдалося виправити. Та ще як! Розташовані на правому березі Чешибіси стали Єзуполем (на честь Ісуса Христа), а поселення на протилежному березі в 1691 році офіційно назване іменем Божої Матері. І на цих топонімічних трансформаціях дива не закінчуються.

«Мамай — один із психотипів українців, — розповідає кандидат історичних наук, етнопсихолог Любов Боса. — Є матриці, закладені в людині. В екстремальній ситуації вибухає потуга, захована в глибині навіть вайлуватого гречкосія. Сьогодні модно говорити, що українська нація формується лише зараз. Але ж вона сфомувалася тоді, в часи козаччини, а то й раніше. Козацький період додав до загального портрета нації нові якості. Він виривав гречкосіїв iз корінням з місця, і вони йшли в козаки, у гайдамаки. Це були гречкосії, яких довели до різанини. Українці — мирний, хліборобський народ, але, коли його довести до межі, людей неможливо спинити».

Розмова з героями цієї статті почалася несподівано. Хоча зібралися обговорити похмуру тему, початок моторошно розвеселив. Письменник Василь Яковенко сказав таємниче: готується книга про «білоруський Майдан» (протести березня 2006 р. проти виборчих фальсифікацій). «Будемо цитувати у книзі одну українську газету, яка висвітлювала ті події найправдивіше, — «Україну молоду», — сказав письменник, — її кореспондентка навіть до в'язниці потрапила...» — «І саме їй ми зібралися зараз давати інтерв'ю!» — додав другий співрозмовник, опозиціонер В'ячеслав Сівчик, один із організаторів наметового містечка в Мінську у 2006 році. Тепер обидва — і Сівчик, і Яковенко — увічнюють пам'ять про жертви інших, значно страшніших подій. Нинішньої осені демократична громадськість усього колишнього СРСР відзначатиме роковини сталінського терору 37-го року.
У Білорусі й досі виявляють раніше невідомі місця масових розстрілів. Одну з таких братських могил знайдено нещодавно у лісах під Гомелем. Активісти громадського оргкомітету «Рік пам'яті», які в буквальному сенсі слова відкопали цю страшну інформацію, поділилися своїми побоюваннями. На їхню думку, влада Білорусі готова приховати правду про місця розстрілів 70-річної давнини неподалік білорусько-українського кордону. Про це й розповідає співголова громадського оргкомітету «Рік пам'яті» Василь Яковенко й активіст організації В'ячеслав Сівчик.